«Жива могила» Людмила Старицька-Черняхівська

Читати онлайн українську легенду Людмили Старицької-Черняхівської «Жива могила»

A- A+ A A1 A2 A3

А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальва-рами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця. "Ходімо, ходімо", — підбадьорює Леся Дарину. "Щось мені не хочеться, серденько!" — "Та нумо, голубко!" Не хотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: "а козак, як орел, як побачив, так і вмер". Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап'янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па. "Ух, втомилася!" — і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі від руху розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися. — "А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку!" — пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується з неї: рука його по-молодечому підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують — ставний козак!

"А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?"

"Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі".

"Тут, пане, не в ласкавих словах сенс; пан забув, що я Жмайлова донька".

Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.

"Не думав я, що ти недобра, панночко!" — похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці. Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід — вони ж вороги... і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і за-кляття предків, — нема в її серці ненависті, сама нудьга...

Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стінкою ледве чути віддалений шум: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам'яній долівці. Олеся не вмовкає: "Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!" — "Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака". — "А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться — втечу". — "Без благословіння!" — "Бог благословить!" — "А сором?" Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені — вона заснула на півслові.

Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця... Місяць яскраво світить... нудьга... голова палає... треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець... дрімають високі тополі... тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба надивляється місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі — сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася... Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, пронеслися перші акорди пісні і завмерли.

Дарчине серце забилося: та пісня — той стогін — це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: "Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!" — сумували, плакали звуки...

Застигла Дарина біля вікна, нібито скам'яніла... і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою та тужливо шепочуть вуста:

Навіщо, навіщо?.. Невже...

Розділ III

Пізно підвелася другого дня Дарина. Голова важка, у скронях стука. Олесі вже нема. В будинку так тихо, мабуть, всі вже поїхали; а раптом?.. Рипнули двері, вбігла Олеся: "Що з тобою, Даринко, чи не захворіла? Господи, яка бліда! А ми думаємо, що ти спиш. Всі вже поїхали засвіта". Остання надія Даринчина пропала. "Отже, не побачимося більше ніколи-ніколи. А навіщо?" — намагалася себе заспокоїти. "Швидше вбирайся, вже пора їхати". Вийшла Дарина в світлицю: як пусто тут сьогодні! Ось той стіл, де ще вчора він сидів за обідом, дивився на неї, тут сказав їй слово ласкаве, а тепер уже немає його, і вже більше ніколи вони не побачаться! А в господі всі вже клопочуться і складаються, ніби в далекий край збираються. Закінчився невеселий обід — пора! Всі без винятку, навіть сторічна нянька усілися по місцях, і якусь мить мовчки посиділи; перший підвівся отець Андрій і почав хрестити образи; за ним підвелася й решта; почалося благословіння, поцілунки й добрі побажання в дорогу. Матушка, Олеся й Дарина посідали до ридвану. "То з Богом!" — напутив нарешті з високого ґанку, хрестячи ридван, батюшка. Заляскали батоги, смикнули коні і, плавно погойдуючись, рушив ридван до воріт. Навздогін йому клав хрести отець Андрій поки видно було. Котиться, постукує собі неповороткий ридван, спереду й з боків скачуть Жмайлові козаки: небезпечні часи, — не доведи, Господи, випурхне з-за пагорба татарська кіннота... Дрімає попадя, перебираючи пальцями, голова її вихитується на всі боки; поштовх — і відкриє сонні очі, губи замурмочать якісь уривки з молитов, і знову захитається сива голова. Неугавно й безперервно шепоче Олеся на вухо Дарині; очі виблискують, руки в русі — вся постать бере участь у бесіді. "Та ти не слухаєш, Дарино. Чи ти нездужаєш, чи що з тобою сталося, ти якась не своя!" — "Нічого, серденько, це так, минеться", — Дарина потерла долонею чоло.

Звиклі коні спокійно несуть ридван; перед очима стеляться зелені лани... мелькне на обрії купка дерев або висока й сумна могила і порожньо навкруги... і ні душі... Сумно і в Дарчиному серці: аж щемить там тупий біль... Ніч не спала — через те, — заспокоює вона себе, а перед очима погляд тих сірих очей, такий глибокий та лагідний, якого не спостерігала ні в батька, ні в матері... А у вухах усе дзвенить: "Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко". І знову жене від себе думки, і знову постає перед нею його голос тихий і погляд любий!

Котиться ридван, постукує; дрімки справляє попадя, замовкла Олеся, сумно споглядають Дарчині очі. Ридван скотився до яру й переліску. Пролунав різкий, дикий крик; з-за куща піднявся один татарин, другий, третій, кинулися до коней; гримнули постріли, свиснули шаблі — і... але що це? — їх понесло: оскаженілі коні летять, віжки кинуто, візниці немає... ридван скаче в діл, розгойдуючись... назустріч несеться страшна яруга — провалля... Холодом війнуло на мандрівниць...

Дарина зацепеніла, а в голові дзижчить одна думка: а ось і смерть, а ось і смерть! Але що це? Швидко повз ридван промчав Роман, він заїздить навпроти коней. Господи, що він робить: його зітруть і затопчуть коні. "Козаче!" тільки й встигла вона скрикнути. Бухнув постріл, поштовх, страшне вищання — і нічого більше! Дарина розплющилася. Що це, чи не сон? Просто над нею очі Романові, стурбовано додивляються. "Боже, чи не забилася, чи не болить тобі, чи дуже ти злякалася, панночко?" І він обережно садовить її на траву.

"Що це? Де ми?" — "Заспокойся, ти сидиш біля мене, все щасливо скінчилося, всі живі". Дарина здивовано озирнулася навколо: вона сиділа на зеленому пагорбі; внизу, у кількох кроках від урвища лежав перекинутий набік ридван; сплетена купа коней билася, а одна коняка трупом лежала, — куля влучила їй межи очі. Надбігли козаки й заметушилися. Олеся клопоталася біля матері, а та, перелякана на смерть, закочувала очі горі й рясні сльози текли по її повнявому добродушному обличчю.

"Дякую тобі, козаче, ти врятував мені життя", — шепотіла Дарина.

"Спасибі... Що би зі мною тоді було?" — промовив Роман, втупившися в землю...

"А татари?" — вона сиділа перед ним у високій траві і оченята з такою довірливістю дивилися на нього знизу догори. — "Татари? Мої козаки відігнали їх, не турбуйся, а я навмисне чекав на тебе, голубко, під горою, знав, що тут відпочиватимете, хотів ще раз глянути на тебе... коли бачу... Тут я кинувся... або вб'ю коня, зупиню їх... або нехай і я..." — голос його виказав те, чого не вимовив словом.

"Козаче! Один Бог!.." — Дарина хотіла сказати щось, проте замішалася, зашарілася і сльоза вдячності блиснула на її щоці.

"Слухай, Дарино, я не вірю, що ти можеш мене ненавидіти — у тебе добре серце! Хіба винуваті ми в насильствах і грабіжництві наших дідів? Навіщо через ворожнечу прадідів переносити таку злобу, таку помсту й на нас?"

"Вибач, козаче, я..."

"Знаєш, Дарино, в мене немає матері, крім батька — нікого; від дитячих років не зазнав я любові й ласки, ріс собі, як перекотиполе. Бував і в німецьких, і в турецьких землях, бачив я багатьох краль, княгинь і князівен, таких, що і сонце радіє, як їх побачить... та серце моє не лежало до них, не знайшлося рідної коханої душі". Він стояв перед нею на весь зріст, голос його то підносився, то падав; вона ж дивилася на нього із захватом, з любов'ю...

(Продовження на наступній сторінці)