«Жива могила» Людмила Старицька-Черняхівська

Читати онлайн українську легенду Людмили Старицької-Черняхівської «Жива могила»

A- A+ A A1 A2 A3

Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються... а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів... Церква вже виповнилася... темна дерев'яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих... Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану... пахне яблуками, сливами, медом... У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ще біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, — яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. "Благослови, Владико!" — загримів здоровенний диякон. Всі підтягнулися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви... аякже, молитися так молитися!

Вдивляється Дарина в темний образ Спасителя, — і картина за картиною проходять перед нею, а очі в захопленні пасуть ікону: Господи, який він добрий, який він милосердний!.. Несподіваний шумок примусив Дарину отямитися; вона озирнулася, а натовп розступився — до лівого клиросу спокійно простував високий, ставний молодий козак. Тільки з крою його жупана, манери триматися та стрункої благородної постаті вже видко було, що роду він не простого, а високого, шляхетного. Козак оглядівся і його погляд упав на Дарину та так і спинився на ній до кінця служби. Пані підштовхнула Дарину:

— Що ж ти не молишся, куди дивишся? Бий поклони!

Дарина перехрестилася; але вже зникло недавнє почуття чистоти й захоплення, а очі мимоволі від образа до козака...

Отець Андрій з урочистою усмішкою, з хрестом і двома проскурами вийшов з вівтаря. Люди заворушилися; підійшли ближче до хреста. Приклалася Дарина й одразу озирнулася: просто на неї впритул дивиться пара сірих променистих очей, та як дивляться! Зашарілися дівочі щоки, вона нагнула голову й пройшла собі далі. — "Зі святим Спасом бувайте здорові!" — каже отець Андрій і матушка, звертаючись до пана й пані Жмайлів: "Просимо ж до нас на трапезу, удостойте, панове, честі!" — І священик дав панові й пані по великій проскурі. "Спасибі, — пихато відповів Жмайло, — але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати", — і сухо глянув на отця Андрія. — "Ну так дочку панночку залиште в нас", — пролунав дзвінкий голосок і Олеся прохально подивилася на Жмайла.

"Як, саму? Не знаю, з ким ще моя донька може здибатися в батюшки". В цей час на паперті з'явився ставний молодий козак і пішов геть.

"Та залиште вже, зробіть таку ласку", — несміливо додала матушка і низько вклонилася.

"Тату, я давно не бачилася з Олесею", — ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.

"А завтра ми привеземо її додому!"

"На них можна полишити дитину", — вступилася й пані.

"То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!"

"Спасибі, тату!" — Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла до хати. — "Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і..." — не домовляючи, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: — "Поспішав, каже, щоб тебе побачити", — і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: "Боже мій, лишечко моє, щастя моє!" — і все більше запалюються червоні Олесині щічки. А в отця Андрія вже все готове для прийому дорогих гостей: на широкому подвір'ї білими довгими смугами розтягнуто полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами... а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посилано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.

Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати! "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!" — пролунало за дверима. "Амінь", — відповіла вона. На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї... Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не так щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз — ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса... вуста посміхаються трохи сумно... та головне, — очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти... і страшно, і любо!

"Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських", — запросив до бесіди священик. Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців... і страшно їй і чудовно!

"А як же з вірою? — перебив батюшка. — Чи в благочестії пробувають чужоземці?"

"Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі — католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім'я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!"

"Заступи, спаси й помилуй!" — батюшка перехрестився; на всіх обличчях з'явилося напруження; попадя зблідла.

"Ех, рушити б нам та провчити цих католиків!" — докинув старий, поважний козак. — "Та і в нас під боком вони водяться!" — зауважив інший.

"Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться... не тим вже духом Польща диха!" — вигукнув Роман.

"Ой, буде колись їм похмілля!" — озвалися голоси.

"Бог люби єсть, братове", — сказав батюшка. "Так, так, отче, саме люби єсть", — проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини...

"Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, влий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко!" — повернувся до дружини отець Андрій.

"Дякую, вже пив, досить".

"Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить".

"За здоров'я ясної панночки!" — тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини. Вона низко опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається... "Ех, панове! — вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. — В гостях добре, а вдома краще!" — "Панове, за волю, за наш край!" — отець Андрій високо підняв важкий кубок. "Віват, віват!" — пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей: "За неньку — повненьку, за отця — до кінця, а за милу — цим, щоб було весело всім", — припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.

"Ох, сподобалася ж ти йому, — підштовхнула Олеся ліктем Дарину, — і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз".

"Хто він такий, не знаєш, Олесю?" — "Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості". — Громика! Холодна, гостра струя пробігла від голови і зупинилася в серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається настроїти себе Дарина: нема в серці ненависті, ні...

(Продовження на наступній сторінці)