«Сповідь Наливайка (З Рилєєва)» Людмила Старицька-Черняхівська

О, не кажи, чернець святий,
Мені про гріх — це не до речі;
Нехай і гріх, і гріх тяжкий, —
Ти тільки марне тратиш речі.

Щоб Україні дорогій
Здобути іншу, кращу долю,
Щоб повернуть народу волю
І визволить край любий свій —

Гріхи татар, гріхи ляхів,
І перевертнів уніятів,
І душогубства всіх сарматів
На себе б я приняв без слів.

Та що мені в твоїх покутах!
Найгірше пекло, старче, знай, —
Мені Вкраїну бачить в путах,
А вільною вбачати — рай!

З дитинних літ в душі моїй
Палав огонь за волю встати.
Мені пісні співала мати
Про незабутній час, святий,

Коли неволею закутий
Ще не ходив козак у путах
І шиї мовчки не хилив
В ярмі ганебнім, нерозривнім,

А з ляхом в спілці любо жив,
Як вільний з вільним,
Рівний з рівним.
Та все те зникло, мов омана,

І вже давно пізнав козак
У спільниках своїх тирана.
Швед, уніят, литвин, поляк,
Мов шуляків неситих зграя,

Нас рвуть і шарпають щомить.
Та що їм стогін всього краю? —
Закон в Варшаві міцно спить...
З того часу в душі буяє

Ненависть тяжка до ляхів,
В очах палає хижий гнів,
В неволі серце завмирає.
І в ясний день, і в темну ніч

Чиюсь таємну чую річ.
І стежить скрізь вона за мною,
І не дає мені спокою,
Ні в вільних волею степах,

Ні серед брязку й гуку бою,
Ані в святих моїх церквах.
"Вставай!" я чую щохвилини,
"Вставай на ворогів Вкраїни!"

Того, хто перший з-під ярма
На самовладців меч здійма,
Я знаю, — скрізь жде смертна доля...
Мене осуждено, то так.

 Але скажи, коли і як,
Де здобулась без жертви воля?
Загину я за рідний край,
Я почуваю те і знаю,

І серцем, повним щастя вкрай,
Я свій талан благословляю!