«Не судилось» Михайло Старицький

К а т р я. Отакої!

П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

К а т р я. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!

П а ш к а. Бач, для тебе й співав!

К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він — нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засміялась).

К а т р я. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна, — у дворі була.

П а ш к а. Такі ж люде. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...

П а ш к а. Хіба ти ніколи не була?

К а т р я. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?

П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?

К а т р я. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщі, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.

П а ш к а. Вигадай ще!

В И Х І Д XI

Михайло, Катря і Пашка.

М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.

П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.

П а ш к а. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?

К а т р я (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...

М и х а й л о. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!

К а т р я. Не вірте, будь ласка...

П а ш к а. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.

М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?

К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились, — так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!

М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?

К а т р я. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.

П а ш к а. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.

М и х а й л о. Або краще — я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.

К а т р я. Спасибі вам. Коли б помогли мамі!

М и х а й л о. Не бійся, серце: Павло добрий лікар. Нічого не пожалієм, вирятуємо.

П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогодні вийдете?

М и х а й л о. А ви будете обидві?

П а ш к а. Авжеж!

К а т р я (до Пашки). А мати як?

П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивіться, й гармонію принесіть.

М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матері оце зайдемо, дамо лікарства, — то чого ж?

П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобі треба і розважити себе, провітритись.

К а т р я. То й прийду уже.

П а ш к а. Ну, ходім же до Росі. Ми там коло млина будемо.

М и х а й л о. Добре, добре.

К а т р я. Прощавайте, спасибі вам.

П а ш к а (за хвірткою). Так прийдете?

Тихо пішли.

М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).

В И Х І Д ХІІ

Михайло сам.

М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагідний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сімісінька. Хоч би матері її пособити! Так просила, аж слізки бриніли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, і проти них воювати годі! Та на біса б і колотивсь цілий вік чоловік, якби не загорював якої втіхи? Навіщо б поневірятись і лити кривавий піт над працею, коли б не мати таких одрадісних хвилин у житті? Чого тікати від краси? Який там гріх — одволожити поезією душу? Буду, конечне буду!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Глухе місце на березі Росі. Праворуч млин і місток до його з кручі. Ліворуч — якась пустка, руїна; за нею — темний ліс. Просто — крутий берег і кручі Росі, кущами уквітчані. Чудовий краєвид. Місячна ніч.

В И Х І Д І

Пашка, Параска, Пріська, 1-а, 2-а дівчина й інші.

Д і в ч а т а (сидять картинно на березі, на мостику, коло млина).

Ох і зійди, зійди, зіронько та вечірняя,

Ох і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!

Неподоба зірці до місяця та зіходити,

Неподоба дівці до козака та виходити.

Рада б зірка зійти, — чорна хмара заступає,

Рада б дівка вийти, — так матінка не пускає!

Ой і зійшла зірка, усе поле освітила,

Ох і вийшла дівка, козаченька звеселила.

П а р а с к а. Коли б сьогодні панич Михайло прийшов, та з гармонією: от би весело було! Як він гра славно!

2-а д і в ч и н а. Е, діждешся! Уже його, може, тижнів зо два і в вічі ніхто тут не бачив.

1-а д і в ч и н а. Чого він справді перестав ходити? То було що божого дня, а то — як одрізав.

П р і с ь к а. Чого? Хіба не знаєш? У Дзвонарівни застряв, — і днює й ночує.

П а р а с к а. Чого ж панич до неї ходить?

П р і с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивіться, люде добрі, яка маненька, наче з капусти вискочила.

Усі сміються.

Не дивно, якби парубок ходив, ну — сватати дума; а паничеві — звісно чого...

П а р а с к а. Чого ж?

П р і с ь к а. Тю на тебе! Та вона — навіки дурна!

Сміх.

П а ш к а (сиділа трохи подаль, за остатніми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Від кого ти чула? Що ти знаєш?

П р і с ь к а. Аннушка казала.

П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як і ти?

П р і с ь к а. Та ти не дуже-то!

П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобі Дмитро не повернув потилиці наперед. Совісті не маєш, оббріхувати дарма бідну дівчину, та ще сироту!

П а р а с к а. Та то вона з заздрості: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.

П р і с ь к а. Подавись ти ним тричі! (Відходить далі).

Д е я к і. Та годі вам сваритись!

1-а д і в ч и н а. Про кого се річ? Про яку дівчину?

П а ш к а. Про Катрю Дзвонарівну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лікарем Павлом навідують її і керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!

2-а д і в ч и н а. Гріха не мають!

П а ш к а. Довго ославити! У дівки, може, тільки й посагу того, що честь.

1-а д і в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?

П а ш к а. Ні, вона, певно, за його не піде.

П а р а с к а. Чому? Він такий славний!

П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, іноді чоловік би себе надвоє розірвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долі, не судилося — то й ковтай тільки нишком сльози!

В И Х І Д II

Ті ж, Євстрат, Панас і інші парубки. Парубки виходять до дівчат, здоровкаються гуртом і попарно.

П а р у б к и. Здорові!

Д і в ч а т а. Здорові! Чого пізно?

Д р у г і д і в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини підпираєте?

П а р у б к и. Атож!

Д е я к і п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо?

Д і в ч а т а. Куди вам, гиряві!

Є в с т р а т. Куриного товару кільки хоч!

П а н а с. Дешевий!

Д і в ч а т а. Ех, ви, голодранці!

Сміх.

Деякі паруються і одходять далі, а то на одшибі сідають на кручі; деякі на переднім кону, коло млина. Картинні грона. Ближче всіх на кону Пашка, 1-а дівчина, Панас і Євстрат.

В И Х І Д ІІІ

Дмитро, Панас, Євстрат, парубки і дівчата.

Д м и т р о (виходить тихо і озира дівчат, шукаючи когось). Нема. І сьогодні не вийшла, а обіцялась: все коло матері. Сам то з хурою, то коло буряків, мов у каторзі; прийдеш додому, ждеш тії хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хаті чужі — лікар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-які думки у голову лізуть!.. Дати їм волю — то й... Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрівши Пашку). Здрастуй, Параско!

П а ш к а (вітається). Здрастуй!

Д м и т р о. Не приходив сюди ще лікар?

П а ш к а. Ні, не було. А що?

Д м и т р о. Та то він обіцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть... та щось і нема.

П а ш к а. Може, хто задержав; коли обіцяв, то вийде.

Д м и т р о. А не бачила ти оце увечері Катрі?

П а ш к а. Бачила.

Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи ні?

П а ш к а. Казала, може, й вийде.

Д м й т р о. А не було ще?

П а ш к а. Ні.

Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?

П а ш к а. Може, коло матері...

Д м и т р о. Хіба погіршало?

П а ш к а. Боронь боже!

(Продовження на наступній сторінці)