«Люборацькі» Анатолій Свидницький

Читати онлайн сімейну хроніку Анатолія Свидницького «Люборацькі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не повинно бути, — озвавсь той. — Аз тим — хто його зна.

— Що буде, то буде, — подумав панотець, зліз з санок, скинув кожух й пішов зайця здобувать.

— Не йдіть, панотче, — каже Сава, — може то нечиста сила, аби вас у пролиз заманити.

О. Гервасій не чув цієї перестороги. Він був гарячий мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала; то всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніжками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Якби в що задніми ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помоцується-помоцується, і бовтне, тільки вушка видно.

Йшов панотець, аж трясся, і все пробує лід під собою; далі чує — тріщить; то взяв та й ліг і посунувсь на животі. А паламар на санках бога молить за панотця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь він, що от-от зайця спіймати, — вже й руку простягнув, шоб за лапку взяти, та заєць сповзнув, панотець дригнувся, лід хруснув і тільки хвиля розляглась та вода аж на лід вискочила. Зайця ж як не було!

— Оце тобі, паноче, заєць! — каже паламар.

— Ге! рятуй! — гукнув о. Гервасій, схопившись за кригу, що сили мав. А вода так і тягне під лід.

Поки зліз Сава, поки, хапаючись, віжки відчепив, щоб подати, то панотець таки добре скупався. А тут і приморозок бере, і вітер подима. Поки до санок дійшов, підрясник козубом став, аж до шкури прикипів. Розібравсь о. Гервасій, закутавсь у бекешу й ліг.

— Куди ж тепер? — питає Сава.

— Та куди хоч, аби де обсушитись, — каже панотець. А душа йому як не вискочить.

З цього часу як занепав о. Гервасій, то до півроку так висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.

Вже й дух минув, і купайло, збирались люди жито жати, а о. Гервасій тільки по подвір’ю походить та й годі. Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи, а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів паніматка звозила, в коморі муки не ставало, що кожній то мисчину, то дві; а панотцеві все гірше та й гірше. Видимо смерть зближалась.

— Та годі вже, — каже раз панотець, — тих ліків: вони тільки до кошту доводять, а користі з них кат-ма. От подумай-но лучче, чи не пора б уже по Антося послати; позавтру ж уже Кирика й Улити.

— Ти тепер тільки здогадався, — озвалась паніматка. Я вже й на булки розчинила на вечір, і оброку наготовила, щоб завтра чуть світ і висилати.

— Спасибі тобі, серце, — сказав панотець, — що-сь така добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів би голодом в своїй хоробі. Дай тобі, боже, щастя й вік! — Та й зітхнув, зложив руки до бога й почав молитись. Паніматка й собі хрестилась за панотцем.

Прочитавши коротеньку молитовку, о. Гервасій заговорив:

— Дай тобі, боже, віка та здоров’я, а мене вже поховаєш! Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком: як не лежав, то ходив, або й хати не держався, та ще не раз і над твоїм тілом знущався — то бійкою, то лайкою. Прости мені, то й тобі бог простить.

З цим словом підточивсь до паніматки — вона стояла коло грубки, а він коло стола — й взяв її за руку та й цілує, кажучи:

— Не довго вже цим рукам робити на мене! Душа чує, шо вже вмру: коло серця п’ялить, так п’ялить, що й не сказати! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну дитину до пуття довести: все б удовиці легше було. Та така божа воля!

А паніматка слуха та й думає: оце ж то й єсть, що в святім письмі написано: як будете злі, то вкорочу вам. Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись, якби хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед градом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом посипав.

— Не плач, серце, — заговорив панотець, тільки голова розболиться, а мене не воскресиш, — не вернеться, що минулось, хоч хай сльози ллються, як Буг тече.

Надійшла Текля, як огірочок викотилась, в зеленій спідничині, що зосталась торік від Масиної сукні з маминої одежини, то їй спідничку пошили. Опріч спідничини, Текля була тільки в сорочці; та замурзана така! сказано — дитина: чи їсть, чи п’є, то по грудях тече; а там мокре таке полізе на двір і бавиться в поросі.

— Ходи до мене, дочко! — каже їй о. Гервасій. Підійшла вона. А батько обняв руками її голівку й каже:

— Моя ти сироточко! моя замурзана! що тебе жде на божім світі — яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що не довів тебе до пуття?

Текля мовчала.

— Чого ж ти мовчиш? — пита батько.

— А що ж я буду казати? — озвалась Текля.

— Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?

— Ні, татку, не буду, — каже Текля.

— О! моя ти щебетушечко! — заговорив батько, цілуючи її в голову, та так і вмивсь слізьми.

Бачила Текля, що мати плаче, та вона те не раз бачила, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж закричала.

— Цить, доню! цить! — заговорила мати, взявши її на руки, — цить! чого ти?

— А татко чого плачуть? — відказала вона.

— Ні, татко не плачуть; то вони так собі.

— Де ж Орися? — пита о. Гервасій.

— О, цить, котю! щось татко кажуть. — Текля притихла, а паніматка питає: — що ти кажеш?

— Я питаю: де Орися?

— Чи то їй роботи нема? — озвалась паніматка.

— Голубочка моя! — сказав панотець, — завсігда корпається де-небудь. От з кого буде господиня, — додав, втираючи сльози. А Текля знов як заплаче!

— Чого ж ти? — каже мати. А сльози і в самої капають.

— А татко ж чого плачуть? — озвалась Текля.

— То татка очі болять. Цить, котю,цить! — каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її й понесла з хати. Та йдучи, питає панотця: — Чи не хочеш чого їсти?

— Не хочу, — озвавсь він, кивнувши головою, — минулося.

— Ні, мамуню, я вже не плачу, — каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись; а ви, мамуню, плачете? — додала, втираючи їй очі.

— Ні, — каже мати, — то я так, я не плачу, — моя зозулько! — і поцілувала.

— А чого ж у вас мокрі очі?

— То так собі.

— І татко так собі? — пита Текля.

— Так собі, моя щебетушко, — каже мати, — так собі.

Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись, придержуючись руками за стіл, а там і ліг, стогнучи.

VII

Антосьо нічого не знав, що дома діється; жив собі у Волоської і гадки не мав. Мати приїжджала до його вже й після великодня, та нічого не сказала; а сам він хоч і бачив батька, та не догадувався: вчився собі та й годі.

А час не йшов, а летів… і пролетів. То за цим, то за тим Антосьо й не запримітив, як екзамен настав, і підвода приїхала.

— А що там дома? — питає він хурмана.

— Все по-старому, — відказав той.

Йому наказали, щоб не лякав дитини, бо ще, боже борони, як заслабне, то хоч з світа втікай: і з одним непорадна година, а з двома й не кажи.

— Хай же коні відпочинуть, — каже тоді Антосьо, а ви поможіть мені скластися. — Еге! спам’ятав! а чобіт мені не прислали?

— Ні, — каже хурман. — То гроші, то їсти привіз, а чобіт мені не давали.

— Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!

— Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а дома все для вас буде.

— Та дивіться ж! як мені їхати! — і показав чоботи зовсім викривлені.

— Та вже як-небудь, — каже хурман.

Іде Антосьо, радіє — аж не знає, де сидить: а дома плачу-плачу! і паніматка плаче, і Орися, і Текля; бо о. Гервасій, як зобачив їх вкупці, то й каже:

— Послати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пошли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків не оставляю. Одна в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа, — замість мене, він буде вам за батька: над сиротою, кажуть люди, бог з калитою. І ти, жінко, — каже, — не гніви його милосердного: він зна, що робить. Та за мною не плачте, бо це значить проти бога йти. — Казав і сорочку заготовити, і ризи, і все, як годиться на смерть.

Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.

Ще цей посланець може й верстви не в’їхав, як Антосьо вже був дома.

— Слава богу, — подумав тато, — що сподобив мене діждати цієї години, що я сина свого бачу, — і каже, — а як ти, сину, вчився?

— Дали похвальний лист, — відказав Антосьо.

— А покажи! — каже тато. — Славно, сину, добре, — заговорив о. Гервасій. — Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі! Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не вмівши.

Антосьо не знав, куди що йде, — не догадувався; а все ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.

— Чого ти, дурню, плачеш? — каже тато. Антосьо засоромивсь і побіг на двір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.

Хто бачив її на різдво та на Великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушники ставай, а тоді була — от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, — як сміється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід очі смуги, наче сажою повиводив; щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.

(Продовження на наступній сторінці)