«Бухтик з тихого затону» Володимир Рутківський

Читати онлайн казкову повість Володимира Рутківського «Бухтик з тихого затону»

A- A+ A A1 A2 A3

— Було б перед ким. Я тобі навіть журнал можу показати, де про це написано... Розумієш, нещодавно вчені з однієї країни вирішили дізнатися, можуть квіти щось відчувати чи не можуть. Вони обрали для досліду найкращу квітку. Одні вчені поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялі листочки. А інші, навпаки, кололи квітку голками, щипали її і взагалі всіляко збиткувалися над нею... І через місяць всі завважили, що коли до квітки підходили вчені, котрі доглядали за нею, — квітка прямо на очах розквітала. А коли з'являлися ті, хто її мучив, — квітка негайно зіщулювалася... Ну, що ти на це скажеш?

Васько стенув плечима.

— Мало що може бути... Треба провірити.

Довго шукати їм не довелося. Обабіч доріжки вони вгледіли самітну квітку з пишними пелюстками. Вона так і просилася, аби над нею провели дослід.

— Щось я цієї квітки раніше не бачив, — зауважив Васько.

Вітькові також здалося, ніби цієї квітки не було, коли вони йшли на репетицію. Проте вголос сказав:

— Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за відрами!

Хлопці наввипередки побігли до спального корпусу. Через хвилину, відсапуючись, вони з повними відрами повернулися назад.

Вода двома щедрими струмками полилася на квітку. Вітько спорожнив піввідра і запитав:

— Ну як, бачиш?

— Ні, — відказав Васько. — Дурниці це все.

— Лий ще!

Спорожнивши відра, хлопці присіли навпочіпки і стали пильно придивлятися до квітки.

Цієї хвилини налетів легенький вітерець і квітка ледь помітно поворухнулася.

— Бачиш? Вона дякує нам, — урочисто проголосив Вітько. — А я що тобі казав, га?

На цей раз Васько змовчав. А коли вітерець налетів знову, він схвильовано зауважив:

— Мені здається, що квітка прихилилася до мене.

І нагнувся ще нижче, аби пересвідчитися в тому, що квітка заприятелювала більше з ним, аніж з Капустіним.

— Стане вона до тебе прихилятися, — пирхнув Вітько. — Теж мені, цяця велика... Ану, відсунься, а то придавиш ненароком!

І він штовхнув суперника в плече. Той втратив рівновагу і полетів догори дригом. Але тут же скочив на ноги.

— Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмію, га?

Через хвилину обидва дослідники забули про свій дослід і покотилися по траві, підминаючи під собою все, що тільки траплялося на їхньому шляху. Нарешті Васько осідлав свого супротивника і запитав:

— Ну то як, будеш штовхатися?

— Відпусти, — сердито пручався під ним Вітько. — Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квітку.

Згадавши про неї, Васько квапливо піднявся і озирнувся.

Проте квітки не було ніде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала під сонцем. На всяк випадок хлопці підняли свої відра і подивилися під ними. Але й там не було нічого цікавого. Вони отетеріло витріщилися один на одного.

— Куди це вона поділася? — запитав Васько.

А в цю хвилину самітна і пишна квітка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квіток е п'яти) в напрямку до лісу, подалі від санаторію.

Зупинилася вона лише в неходженій гущаві і одразу ж перетворилася на лісовика Даваню.

— От так історія! — ошелешено приказував він, мацаючи боки і струшуючи з себе краплини води. — Ну, зачекайте, я ж вас... — Проте тут же зупинив себе: — Ні, нічого поганого я їм не зроблю. Вони ж не від злості таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лісовик, а справжнісінька квітка!

БІЛЯ ДЖЕРЕЛА

Лісова річка брала свій початок з маленького джерельця.

Прозорим дзвінким струмочком квапливо бігла вона через веселі, всіяні квітами галявини, з розгону пірнала під замшіле каміння і струхлявілі дерева. І знову з безтурботним дзюрчанням поспішала все далі й далі.

По дорозі вона зустрічалася з іншими річечками та струмками і врешті-решт перетворювалася в глибоку, повноводну річку. По цій річці стрімко пролітали білосніжні "Ракети", пропливали красені теплоходи, невтомно снували баржі-трудівниці.

І все ж ця могутня ріка брала свій початок з крихітного джерельця, захованого в глибині лісової гущавини.

Біля цього джерельця з самісінького ранку поралася маленька русалка Чара. Вона підбирала з дна шматочки кори, камінці, глицю, старе листя...

То була її робота.

Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмітилося б, здичавіло, і, може, не стало б тоді великої і могутньої річки.

Вода в джерелі завжди була прозорою і такою холодною, що у маленької русалки мерзли пальці. Тоді вона вибиралася на затінений берег і притискувала свої долоньки до каміння, що вже встигло нагрітися під сонцем.

І знову поверталася до свого джерела.

Разом з Чарою за джерельцем повинна була наглядати і її старша сестра Омаша. Проте вона й сама вже забула, коли востаннє вибирала з нього камінці й кору.

— Тут і одній робити нічого, — пояснювала вона молодшій сестриці, затим солодко позіхала і вкладалася на лужку біля джерельця. Або надовго щезала в якихось своїх справах.

Сьогодні Омаші теж не було. Вона сказала, що на неї чекає щука Зубатка.

— Ну й що з того, що вона полює у забороненому місці, — виправдовувалася Омаша, коли їй дорікали дружбою з хижаком. — Зате з нею весело.

І все ж Чара мало коли працювала на самотині. Нерідко до молодшої сестри припливав Бухтик, інколи забігав Даваня... А сьогодні на купині біля джерельця сиділа Квакуша Премудра.

— Спритні в тебе руки, ох, і спритні ж! — хвалила вона маленьку русалку. — А ще обережні, турботливі. — Подумала і додала: — І душа в тебе чудова. Не те що в Омаші.

— Звідкіля тобі відомо, в кого яка душа? — не відриваючись від праці, запитала Чара.

Квакуша Премудра в задумі пожувала губами.

— Це кожному видко. Особливо в свято Повного Місяця. Тоді всі ваші ніби просвітлюються зсередини. Точнісінько як це джерельце. А в Омаші неначе камінь тьмяніє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невірна. І немає в ній ні крапелини жалю чи співчуття.

— Ти помиляєшся, — Чара стала на захист своєї сестри. — Вона нікому нічого поганого не робить.

Квакуша знову пожувала губами.

— Через свою довірливість ти багато чого не помічаєш. Не бачиш, як її побоюються всі, хто проживає в затоні. Навіть Барбула, твій батько — і той не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб... Не одну сотню дрижаків ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбійниця вона, от хто. Жодної ікринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче.

При цих словах Квакуша підняла голову і прислухалася.

— Повертається сестра твоя, — квакнула вона і стрибнула в воду. — Що ж, попливу я краще до своїх внуків. Бачити її не хочу.

Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивині річки з'явилася Омаша. Що вона вміла чудово робити — так це плавати.

— Глянь-но, що я роздобула! — ще здалеку загукала вона. — Ось, бачиш? Чудова річ, правда?

На одному з Омашиних пальців виблискувала обручка з коштовним камінцем.

— Таких обручок ще ні в кого з наших немає, — хвалилася Омаша. — Хтось із людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла і подарувала мені. А я їй за це...

Зубатка попрохала, аби Омаша сповіщала її, коли і на який час Барбула іде із затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його відсутність...

Омаша хотіла розповісти про це молодшій сестричці, та вчасно схаменулася. Навіщо? Ще скаже, кому не слід, і тоді клопоту не оберешся.

— Взагалі це подарунок від чистого серця, — якомога байдужіше пояснила старша сестра. — А ще Зубатка пообіцяла трохи згодом подарувати мені чарівну паличку. Називається вона фарба для вій. її теж впустили у воду... Варто лише цією паличкою провести під очима, як в ту ж мить стаєш мальованою красунею! А я їй за це... Взагалі, це також буде подарунок від чистого серця.

Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула джерельце і перевела погляд на сонце.

— Мабуть, пора нам з тобою і відпочити, — вирішила вона. — А то я, признатися, добряче-таки втомилася.

Хоча по ній цього не було видно.

Старша сестра першою кинулася в бистрину і попливла вниз за течією. Чара ледве встигала за нею.

— Покажу цю обручку Бухтикові, — не вгавала Омаша. — І батькові покажу. Хай бачать, що мені дарують сторонні істоти. І нехай їм соромно стане...

На одному з поворотів річечка сповільнила свій біг і завиднівся затон, де мешкали водяники. Дрібні хвилі м'яко билися в піщаний берег. На глибині ледь погойдувалися водяні лілії.

Під цими ліліями, на світлому, чистому пагоркові стояв будиночок сестер.

Навколо затону панували тиша і спокій. Все ніби заснуло. Навіть невгамовне листя й те немовби підкорилося непорушній і солодкій полудневій дрімоті.

На березі, з того боку, де знаходився лісовий санаторій, гуляло кілька хлопчиків і дівчаток. Омаша насупила чоло, коли побачила їх.

— Не подобаються мені ці діти, — промовила вона. — Від них одні лише неприємності. Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мій город, я просто ненавиджу... Ох, хай тільки вони мені попадуться!

На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара мимоволі здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли вона настигала здобич.

(Продовження на наступній сторінці)