«Лірникові думи» Степан Руданський

Єви і Адама:

"А ви, люде, не хотіли
В раю шануватись:
Тепер мусите сльозами
Хліба дороблятись".

І дає господь насіння,
Заступ, дві лопати,
І зачав Адама й Єву
З раю виганяти.

Вийшли з раю бідні люде
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.

XXI

Виміняв за шило швайку!
Нічого діяти,-
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!

І працює, і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоби в поміч
Стала божа воля.

А диявол тому й радий:
Що Адам скопає-
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.

І працює, і горює,
А все зиску мало.
Далі видить: кепське діло!
Силоньки не стало.

Болять крижі, болять руки,
Голова не може,-
I сказав він, іздихнувши:
"Поможи мні, боже!"

І поміг господь небесний
Поле іскопати.
І узяв Адам насіння,
І став засівати.

І засіяв, і волочить,
Із-під шкури пнеться.
А чорт ззаду на бороні
Сидить та сміється.

Аж тихенько з обротею
Ангел появився:
Схватив чорта — і в минуті
З него кінь зробився.

І запріг Адам коняку,
І став волочити,
І за поміч за велику
Господа хвалити.

XXII

От уже Адам із Євой
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.

А тим часом дав бог діти,
Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мами
Шили, вишивали,

Тілько жити, поживати
Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!

Була осінь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два сина
Сіно забирати.

І зачали меж собою
Очередуватись;
Кому сіно подавати,
А кому остатись.

І сварилися, і бились,
Далі вила взяли
І в півночі помеж очі
Вилами совали.

І брат брата взяв на вила...
Ллється кров рікою!
І господь підняв їх в небо
Правою рукою.

І місяцем стали браття,
І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.

І тепер на місяць гляньте:
(Дивна божа сила!)
На нім видно як два брати
Взялися за вила.

ХХІІІ

Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.

І ридали, й переслали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.

І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.

І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: "Не умру Я,
Бо я сильний дуже!"

А бог з неба йому каже:
"Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.

Надійде година злая:
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.

Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили".

Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.

ХХІV

Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.

Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.

І чуть дихає й говорить:
"Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.

І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Що слабий я, на постелі,
Що я умираю.

Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати".

І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.

І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.

І Адаму ніби легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.

ХХV

А синок пішов Адамів,
Куди вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі.

І злипалось ясне небо
З темною земльою,
А за небом спочивало
Сонце над водою.

І говорить він до сонця:
"Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!"

Показало йому, сонце
То віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.

І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.

І говорить син Адамів:
"Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Брами віковії.

І що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!"
А їден із херувимів
Йому одвічає:

"Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити.
Да ключі не в нас, а в бога —
Нічого чинити.

Їднаково для Адама:
А віддам, що маю!.." —
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.

XXVI

Повернувся син додому:
Вся сім'я встрічає,
А Адам посеред хати
Дух свій іспускає.

І кивнув на свого сина,
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.

І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно наложили.

І, говорять, перестало
Голову ломити.
Но даремне наш прапрадід
Думав вічне жити.

Надаремне й син таскався
В далеку дорогу:
Ще до рання Адам бідний
Віддав душу богу.

І зібрались його діти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.

І понесли, поховали,
В землю закопали,
І на першії могилі
Гірко заридали.

Заридали і могилу
Слізьми оросили.
І ті обручі з могили
Паростки пустили.

І з тих паростків потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина,
Й триблаженне древо. [5]
(19-22 серпня 1856 р.)

2. ВЕЛЕТНІ

І

Були люде — великани,
В півверстви шагали
І руками мало-мало
Неба не сягали.

Ніпочому для них були
Гори і долини;
Ліси гнулись під ногами,
Як тонкі билини.

І згордили сильні люде
Із своєї сили,
Загордили і гріхами
Бога прогнівили.

Рано богу не молились,
Посту не тримали,
Їли, пили і гуляли,
Свят не шанува.

Стали баби чарувати,
Дочок научати,
Батьки волю синам дали
Пити і гуляти.

І піднялись син на батька,
А дочка на неньку;
Брат з сестрою проводжали
Ніченьку темненьку.

Кров, як воду, проливали,
Різали, вбивали
І гріхами все тяжкими
Землю укривали.

ІІ

І збудили гріхи в небі
Господа святого,
І поглянув господь сильний
З неба високого.

І поглянув — і задумав
Цілий світ згубити,
Тілько Ной [6] зачав безгрішний
Господа молити:

"Не губи їх, сильний боже.
Може, обратяться:
Нехай тілько перед ними
Чуда появляться!"

І послухав господь Ноя:
Кару відкладає
І на небі ясне сонце
Кров'ю обливає.

І в полудень ясне небо
Страшно потемніло,
І, як шибка серед неба,
Сонце червоніло;

І стемніла земля ціла,
Стала, як могила,
І стадами меж хатами
Звірина бродила.

І говорить Ной правдивий:
"Кайтесь; сильні люде!
Сонце гасне, звірі бродять,-
Кінець світу буде!"

Но даремно грішні люде
Того не вважають:
П'ють, гуляють, розбивають,
Бога прогнівляють.

IІІ

І задумався бог сильний,
Став думу гадати,
Яку кару грішним людям
За гріхи їх дати.

І придумав на всім хлібі
Колос стеребити
І всіх грішних нечестивих
Голодом зморити.

Тогді жито і пшениця
Не такі бували:
Всю стеблину аж донизу
3ерна обливали.

І зійшов господь із неба,
Зшморгує колосся,
Аж, на щастя, в полі бути
Ною довелося.

Ухватив він каждий колос
На верху рукою
І говорить: "Ще раз, боже,
Молюсь пред тобою.

Ми не варті твого хліба,
Ми то добре знаєм,
Но, як схочеш, і без того
Всі ми повмираєм.

А не буде нас на світі,
Все же будуть люде-
Нехай колос на стеблині
Хоть на жменю буде!"

І послухав господь Ноя,
Колос оставляє,
Но рід грішний, нечестивий
Й того не вважає.

ІV

І говорить господь Ною:
"Сину вірний, Ною!
Ти готуйся,— все кінчилось!
Кара над земльою!

Знаєш рибу, що на собі
Цілий світ тримає?
Тая риба стрепенутись
Штири рази має.

І раз перший стрепенеться-
Світ весь затрясеться.
І земля вся надокола
З небом розірветься.

І раз другий стрепенеться,
І перед тобою
Уже кінцями потоне
Земля під водою.

І раз третій стрепенеться.
І пройде година,-
І сухою в світі буде
Тілько середина.

І останній раз стріпнеться —
Цілий світ застогне,
І на милю під водою
Вся земля потоне.

І даремне не молися:
Не зміню я кари.

(Продовження на наступній сторінці)