«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

— Дістанемо реальний шанс? — запитав Чорний Джеф.

— Не дуже певний.

— Тобто... — озвалася Мар’я, — "вона" теж може дати таке прискорення?

— Це не виключено.

— Покликати до розмови Лі? — запитав Джеф.

— Вона спить, — сказала Мар’я. — їй треба відпочивати. Багато відпочивати.

Сиділи, скоса позирали одне на одного. Артур був суворий. Схиливши голову, уважно дивився в підлогу. Мар’я ловила полиски Джефових очей, а він супився. Родіон тер долонею чоло — хвилювався.

Першою почала Мар’я — її голос "плив", як звукозапис на плівці, коли магнітофон погано тягне:

— Цей чоловік повинен мати гарто-овану волю... великий космічний до-освід і зна-ання... Він оди-ин розповість на Землі про все, бо ж "Сонячний" може й не поверну-утися. Цей чоловік повинен бути найціннішим.

— Ми тут усі найцінніші, — перебив командир свою дружину. — Обоговорюємо всіх по черзі. Я "Сонячний" не залишу, бо я капітан. Говорімо спочатку про Родіона.

Родіон підняв руку. Довгі пальці ворушилися в повітрі.

— Увага. Я з вас усіх прожив найбільше і бачив найбільше. Я самотній. Моєму синові двадцять три, він науковець і вивчає історію дев’ятнадцятого століття. Далі: чи може полетіти Лі?

Всі знітилися. Артур був сухий, незворушний:

— Кажи, Мар’є, — наказав дружині.

Мар’я з розпачем дивилася на свої пальці, зведені перед обличчям. Хилила голову.

— Лі не витримає...

— Згода, — сказав Артур. — Далі. Голос Чорного Джефа аж загримів:

— Під час катастроф найпершими рятують жінок і дітей! Отже, Мар’я! От і все! Без варіантів!

— Без варіантів, — чітко ствердив Родіон. — Без варіантів.

Мар’я нервово гукнула:

— У нас цей звичай не має смислу! Треба дбати про доцільність.

Артур так само глухо сказав:

— Я не маю заперечень проти Мар’ї. Але я її знаю найкраще, бо вона моя жінка. Вона теж може не витримати. Коли ми з Ліліан потрапили у біду — Мар’я плакала, як дитина.

— Нехай собі плаче, — сварливо сказав Родіон. — На два місяці польоту сліз не вистачить. Вона тобі й Лі повернула здоров’я, хоч і рюмсала.

— Не заперечую, — повторив командир.

Мар’я уже плакала. Сльози роїлися під очима, збігали по щоках і з підборіддя скапували на груди. Вона вела через силу:

— Корабель не може зостатися без лікаря.

— Загинути без лікаря навіть простіше!

Це вигукнув Джеф. Ясний вираз обличчя не пасував до змісту його слів. Він відверто радів — радів, що Мар’я врятується від загибелі і добереться до Землі.

— Не хочу... Не хочу... Не хочу! Вперше за час польоту Родіон закричав:

— Розпускаєшся! Тебе відсилають не через те, що ти така гарна! Ми керуємося тільки доцільністю, чуєш? Твоїм віком, твоєю вагою!

— Хіба це важко зрозуміти? — голосом, руками, бровами Мар’я благала про розуміння, вимолювала його, жебрала хоч крихту. — Я не зможу. Зрозумійте, любі. Не зможу жити, маючи за собою вас, загиблих. Я ж тоді просто умру! Пробачте, не сердьтесь, любі мої, всі люди різні, я — отака...

— Найкраща? — запитав Родіон.

— Люди такі різні! Одні можуть усе, такий тип нервової системи, а інші ламаються і гинуть. Я ж не себе жалію, зрозумійте, Артуре, Родіоне, зрозумійте! Нехай я загину отут, разом із вами! А відіслати треба повноцінну людину. Щоб була певність, що вона долетить!..

— Я заступаю на вахту, — спокійно мовив Артур. — Мар’є, цить.

І командир мовчки зайняв крісло при пульті. Родіон двома кроками підплив до Мар’ї, втупився в гарне знервоване обличчя. Дивився десь повз її очі, а продовжив ніби заспокоєно — навіть із ноткою допитливості:

— Ти вважаєш за припустиме, щоб ми витримували твої примхи? Але ж ти оце намагаєшся зруйнувати нашу спілку і знищити наші можливості...

Артур вже ніби й не помічав, як у салоні напосілися на його дружину. Увімкнув віброзавісу й ізолювався. Тим часом розгублена Мар’я відступала від Родіона, вона з благанням зиркнула на Чорного Джефа, але той дививсь убік.

— Родіоне, — пригнічено сказала вона. — Я ніколи не розуміла, чому ти мене так не любиш.

Родін сховав очі і відвернувся.

— Я хочу добра... — безнадійно повторила Мар’я. — Добра, розумієте?

Сухі щоки Родіонові зблідли, під лискучими вилицями заграли жовна, кошлаті брови сіпалися. Він би знову вибухнув, якби не пролунав терплячий голос Джефа:

— Мар’є, послухай, служити добру через самозречення — значить впадати в гординю. Такі особи уявляють, ніби власним стражданням заплатили за монополію розуміти: що єсть добро. Як святі великомученики.

— Не треба церковного... — зацьковано прошепотіла Мар’я.

Джеф підвівся-піднісся над Мар’єю на всю височину могутньої постаті:

— Гаразд! Без церковного! Інтимне. Тільки про любов. Будь ласка. Добра і схильна до самозречення жінка встромляє своєму коханому гак під ребро, підтягує під стелю і, плачучи від жалю, пояснює: "Мій любий! Поступово ти звикнеш до свого стану і зрозумієш, що висиш там заради свого ж добра!.."

Родіон побачив, осягнув раптом, що розмова Джефа і Мар’ї — то розмова своїх людей, котрі покохали одне одного і вже зрозуміли свою любов. Він уперше не відчув роздратування від того, що два подружжя не трималися купи, а все відчутніше перехрещувалися. Навіть більше побачив Родіон: у тому перехрещенні була своя логіка і нова гармонія кольорів. Ніжна біла Мар’я і могутній Чорний Джеф; смаглява напружена Лі і нестримний вогневолосий Артур... Не роздратування, не моральне заперечення відчував у собі Родіон, — у цій новій гармонії він передчував небезпеку, хоч і не розумів, з якого боку вона насувається.

Командир вимкнув віброзавісу і, не озираючись, кинув через плече:

— Припинити обговорення. Завтра зранку я повідомлю рішення. Зараз — усім до роботи за розкладом.

Розійшлися. Джеф зважився працювати у своїй каюті поруч із дружиною. Вона лежала на своїй полиці і дивилася вгору. Джеф сказав:

— Я певен, що Земля нам дещо запропонує.

Напівсонна, млосна, вона озвалася:

— Пам’ятники... Що тобі краще — мармур чи бронза?..

— Де твоя сила, Лі? — сказав Джеф. — Треба зібратися...

Вона промимрила:

— Ех, обійдеться одним обеліском на всіх... "Героїчному екіпажу..."

— Ти не думала, що і вмирати можна з гідністю?

— Здихати. Цей вид елімінації дістане назву "космічне розсіяння..."

Розмова не вийшла. У каюті було двоє. Джеф і його дружина Лі. Чи давно вони ніби й жили одним Диханням, і про них друзі жартома казали: "Ці чорняві хлопці..." І от їм нема про що говорити. Добрий Джеф ледве стримував роздратування, а Лі не завдавала собі й такого клопоту. Гидлива гримаса сіпала їй губи, а очі склеплювалися сном...

Вона засинала або ж, скоріше, поринала у дивне об’ємне марення — живе і пружне, переконливе, як галюцінація. Їй ввижалося, ніби вона оце вийшла у Центральний. Там світився самий тільки пульт. Затишна півтемрява і тиша — командир сховався у віброзавісу.

Лі переступила невидимий бар’єр і торкнула Артурове плече. Той натискав кнопки навігаційного комп’ютера. Зиркнув на неї з-під рудих брів, і вона сіла на підлокітник крісла, як ще учора тут сиділа його Мар’я. І Артур не заперечив.

— Що ти обчислюєш? — запитала вона.

— Ситуацію.

— Її можна обчислити?

— Обчислити можна все.

— Добро і зло — теж?

— А що це?

— Мене вчили, ніби,існують такі категорії у людському бутті.

— У точні науки воно не лізе.

— Кажуть, що їх визначає більшість.

— Більшість тупа і зашкарубла. Більшість ніколи не вірить у те, чого не можна помацати або з’їсти.

Він говорив ніби механічно, щось розглядаючи і переглядаючи в самому собі. Врізані зморшки на щоках набрякли, ластовиння пожовкло. Волосаті руки лежали на пульті, пальці трохи тремтіли.

— Ми таки зменшимо корисний вантаж, — сказав він.

— Отож, та ще й врятуємо твою жінку Мар’ю.

— Мар’я не полетить.

— А хто ж? Може, ти? Справді, це найдоцільніше!

— Ти маєш рацію. Найцінніша людина на кораблі — я. Родіон — вузький спеціаліст. Твій чоловік — писака, розмазня. Мар’я... хоч вона мені й жінка. Що — Мар’я? Лікарями хоч греблі гати.

— Закінчуй. А я? Істеричка? Неврастенічка? Щось гірше?!

— Ти мені потрібна.

— Брешеш. Усе ти вигадуєш. Ти розгубився.

— Я тільки-но зібрався з силою. Ти мені потрібна.

— Чи давно?

— Після Церери.

— Церера перевернула все. Ніхто не лишився тим, ким був до неї.

— Ні. Це тільки ми з тобою. Вони троє — ті самі. Так от... Я не маю наміру прийняти смерть, як вівця.

— Як же ти її збираєшся прийняти?

— Я врятую... принаймні двох.

— Себе і... .

(Продовження на наступній сторінці)