«Між нами Всесвіт» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичний роман Радія Полонського «Між нами Всесвіт»

A- A+ A A1 A2 A3

Кардашов ходив по кімнаті. Тим часом сюди надійшло кілька науковців. Схвильовано вітали знаменитого Рудого, як поза очі називали Івана Антоновича. Він уже давно був не рудий, а сивий, а прізвисько ще й досі трималося. Навіть президент Академії, коли був у доброму гуморі, говорив по роботі:

— Ну, Руденький, що сьогодні? Може, рибалка? Або туристська прогулянка, ґа? Не можна відпочивати тільки в машині!..

Отож науковці вітали Рудого, а коли Максим розповідав про загадку з шифрами, ошелешено розводив руками.

Апарат працював як слід! Провели пробні передачі шифрів на Академію, відразу ж дістали звістку про відмінну якість передачі. Саме так, швидко і акуратно, цей апарат протягом кількох тижнів шифрував і передавав до Академії казна-що. Отже, логарифмами апарат напихали люди.

Навіщо???

"Чи так комусь було потрібно, — думав Кардашов, — чи це робив божевільний? Звичайний собі шизофренік, якого досі не виявили. З тих, які ще три-чотири десятиріччя тому завдавали клопоту лікарям. Та звідки б він тут узявся?.."

Іван Антонович довго розмовляв з директором інституту і членами Вченої ради. Зокрема розпитував про найближчих помічників Артема.

Олексій Сухов ще студентом, коли працював у лабораторії інституту, виявив неабиякі здібності. Артем відзначив його серед багатьох інших і запросив до своєї групи. Це було чотири роки тому. Сухов — сумлінний, вдумливий, суворих звичаїв хлопець. Буває похмурим і різким. Йому про це не раз казали. Він страждав. Але Соболь завжди твердив, що це незамінний помічник, тим більше що він вдало врівноважував Свирида.

Максим Свирид — порівняно нова людина. Він приїхав до Харкова з Білорусії. Там закінчив Політехнічний інститут, керував дослідною лабораторією при одній з кафедр. Приїхав, дізнавшись про роботу Соболя, і запропонував свої послуги. Соболь екзаменував його дуже прискіпливо. Приємно вразило, що, знайомлячись з устаткуванням, Максим мимохідь висловив кілька оригінальних думок про методику експериментів. А коли цей цікавий, своєрідний хлопчина пробув у інституті близько місяця, він сам, на власний страх зробив експеримент, який дав блискучі наслідки.

Честолюбний. Наївно честолюбний. Коли щось зробить — радіє, як дитина, і всім розповідає. Проте позбавлений тієї зосередженості й наукового скепсису, що ними, може, й надміру, наділений Сухов.

Соболь має рацію: обидва вчені доповнюють один одного. Разом із своїм керівником вони становлять щасливий ансамбль. Соболь, Свирид і Сухов очолили роботу над проблемою промислового виготовлення антиречовини і — розв’язали її.

Ще діяло експериментальне устаткування, ще в пам’яті людей жили, як сьогоднішні, щойно пройдені етапи трудного прориву. Але хід розрахунків, формули і математичні висновки, що народилися у муках творчості, зникли. Кожну цифру, кожен знак навічно приймали плівки Артемової лабораторії, запам’ятовували електронні помічники, на віки вічні зберігала Академія, готова за першим знаком віддати їх будь-якому вченому. Сьогодні електронна пам’ять сумлінно доповідала таблиці логарифмів, Академія нічого не могла вдіяти, плівки годилися хіба що як підручник для шостого класу...

Інститут вирував. Хто це зробив? Навіщо?

Пізно ввечері стомлений і понурий Кардашов повернувся до кабінету Соболя. Треба викликати Буенос-Айрес. Але негарно будити старого Гомеса, коли там у них ранній ранок чи ніч. Стомлена пам’ять не тримала розподілу годинних поясів. Та й взагалі... Кардашов би потім не сказав, що його штовхнуло викликати міжміську відеостанцію.

Коли і о котрій годині Освальдо Гомес Пайро з Буенос-Айреса передав відеограму до УФТІ Артему Соболю?

Почувши відповідь, Іван Антонович обважнів на своєму стільці, ніби несподівано заснув. Це було як параліч. Повторив запитання і одержав ту саму — впевнену і точну — відповідь: Освальдо Гомес Пайро з Буенос-Айреса не передавав ніякої відеограми Артему Соболю з УФТІ. Та й взагалі протягом останнього тижня Харків жодного разу не мав зв’язку з Буенос-Айресом.

Щоб відтворити матеріали, які зникли, потрібно близько півроку. А може, й менше. Але...

...Навіщо???

Іван Антонович вийшов на вулицю, байдуже ковзнув поглядом уздовж кварталу жилих будинків, що в цю пізню пору занадто густо світили вікнами. Ішов, глибоко вдихав осінню ніч. Отямився на, шосе. На майданчику спало кілька повітряних автомобілів. Кардашов пожвавішав.

Клацнули дверцята. М’яко освітився щиток приладів. Іван Антонович легко торкнувся пускової кнопки і поклав руки на підлокітники. Зашуміло повітря десь унизу, ледве здригнувся і піднявся над землею схожий на краплю кузов із крилами-стабілізаторами, що двома гребенями витяглися ззаду. Машина плавно ковзнула вперед, випливла на праву стрічку шосе. Потужні промені фар освітили бетонну ріку. На табло при дорозі спалахнули і згасли літери: "Москва — Сімферополь".

Шосе полилося, помчало, стрімко полетіло назустріч, загуло повітря. Івана Антоновича пройняла насолода швидкості, а разом з нею в стомлене тіло поверталася бадьорість, і думки вже не снувалися безладно, а помалу виструнчувались і ясніли...

І тепер він зрозумів, чому сьогодні майже весь день його не відпускало бридке відчуття — не проста тривога, коли людина стрічається з небажаним явищем і не може збагнути його причин. Відчуття огиди виникло тому, що десь поруч стався злочин у первісному розумінні цього слова.

Що породило його? Надбанням історії лишилися часи, коли корінням злочинів були хиби суспільства, потворні форми економічного і громадського життя. Старий Кардашов пам’ятав ті часи.

Людські хиби... Ними в свій час дехто пояснював злодійство, а його безперервно, рік у рік породжували злидні або ж прагнення бути багатим у світі злиднів. Відтоді, як хліб перестав бути мрією, як зникли економічні причини злодійства, — не стало і його.

Безглузді злочини хуліганів, молодих дурисвітів, які не хотіли жити людським життям, породжувались хибами виховання, а часом — байдужістю міщанства. Зрештою, все це теж були наслідки недосконалості суспільства — чи надто молодого, що тільки зводилось на ноги, чи старого, що вже було неспроможне творити гідні умови життя.

Численні міжнародні злочини вмерли разом із арміями та кордонами, державні — коли не стало держав у їх старому розумінні... Перелік довгий, як історія.

А що ж людська недосконалість — чи зникла й вона?

Заздрість, честолюбство, недоброзичливість, егоїзм, спалахи анархізму, ревнощі, боягузтво, нещирість... Як важко розрізняти ці якості в океані здорового і діяльного людства! Але якщо вони зустрічаються, — то все-таки через хиби виховання. Це знову хтось вчасно не завважив, а далі дитина людська росла разом з усіма і намагалася скидатись на інших, ховаючи десь у підсвідомості оту непомічену хибинку... Пройдуть роки — хибинка зітреться, зникне, задушена інтелектом і високою культурою. А якщо не встигне... і трапиться нагода... то вона рантом обернеться злочином. Злочином — у новітньому розумінні: проти моральних норм людського життя.

Кардашов згадав трагічну історію. Десь років двадцять тому в одному пансіонаті п’ятирічний хлопчина почав виявляти патологічну жорстокість: він до смерті мордував кішок, за ніжки надвоє розривав курчат. Дитині створили умови, за яких це стало неможливим, і вона поводилася нормально. Та коли хлопчик знову опинився серед людей і тварин, садистські інстинкти спалахнули, та з якою силою!.. Він ледве не вбив — а катував озвіріло — трирічну дівчинку-сусідку...

Його долю вирішувало суспільство. Рішення було трудне й тверде: хлопчика приспали.

Це був чи не єдиний випадок за останні два десятиріччя. Фізичний і моральний розвиток нових поколінь робив майже неможливими патологічні спотворення. А відхилення, що не переростали в патологію?.. Незліченні комбінації клітинок мозку, що зазнають збудження і гальмування, цілковита своєрідність них процесів у різних індивідів. Хіба їх треба приводити до якоїсь загальної норми! Хай живе невичерпна людська різноманітність, всесвітній калейдоскоп індивідуальностей, хай живе Людина — єдина, неповторна, скільки б разів вона не народжувалась на світі!

Ніч співала навколо Івана Антоновича — машину обтікало розтяте повітря.

У творчому середовищі найживучішою хибою виявилося честолюбство і марнослав’я. Слава, загальне визнання, захоплені погляди — прониклива отрута, якщо людина не має імунітету.

Кардашов згадав себе самого давно-давно, може, сто років тому... Слава лоскотала, збуджувала, потім почала

обридати. А тим часом притуплялося золоте почуття самокритики й самоконтролю. Найменша незгода дратувала, людина, яка висловлювала свою власну, не таку, як у нього, думку, здавалася злочинно дурною. На щастя, друзі Івана Антоновича ладні були пожертвувати дружбою, аби врятувати його.

Інколи за широкою смугою дерев і чагарників маяли вогні зустрічних машин і далеко попереду раз у раз блимав червоний вогник машини, що простувала на Москву...

Невимовлена думка непокоїла, мозок ніяк не міг впіймати ланку, яка б з’єднала окремі факти в логічний ланцюжок...

(Продовження на наступній сторінці)