«Іду на вас» Юліан Опільський

Читати онлайн повість Юліана Опільського «Іду на вас»

A- A+ A A1 A2 A3

— Слухай, князю! У тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька їдь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина, це, по найбільшій часті, таки наші діти та внуки. Це дає нам право бажати собі, щоб вони гинули для добра руської землі, а не для твоєї лише слави. Ти на полюддя не ходиш, нам ніякого діла до тебе, але наші діти гинуть з тобою, а їх вигодували ми. Не купили ми тебе, не купив ти їх. У тебе твоє право, у нас наше. Ось бачиш, — доки сидів у Ітилі хозарський загін, зрідка показувалися лишень печеніги у наших степах. Розлетілися хозарські пастухи по східних пустинях, вигинули хлібороби та купці, остався степ, а по тих степах гуляє орда. Ти сам, княже, не раз і не два побідив їх, та що з того? Той самий грім, що розбив Хозарську державу, отворив їм також ворота на Русь. Збагни, отже, своїм розумом, Святославе, що тобі робити. Не до князя оце кажу, лише до русина-полянина з Києва.

Святослав не відповів зразу бояринові. Він вдивлявся у простір очима натхненного бояна, а далі почав:

— Болгарія, Переяславець, Дунай, золота Візантія — це рай! Коли я ішов на хозар, печенігів, вятичів, бажав я покорити їх вам на славу, і вони покорилися перед вами. Ви стали сильнішими від усіх народів землі, навіть від кесаря, бо і він дрижить перед нами у своєму теремі. Та тепер хочу іти туди і взяти собі болгарську землю, собі і вам. Це середина землі моєї. Там золото, срібло, поволоки, шовки, зброя, вино, а з Русі хліб, риба, шкіра, віск, мед і челядь. Там вигода, достаток, сонячні поля і луги світло і тепло, це волость Дажбога. А вам чималі бариші прийдуть з торгівлі у цих нових землях. Може, ні? Тож я здобуду цей край, а за рік вернуся і покінчу з поганими, як покінчив з хозарами. Ну, що ж, Путято, вдоволився?

— Чи ти, князю підеш у Переяславець, чи тут останешся, на це твоя княжа воля, — відповів Путята, оминаючи пряму відповідь на запитання, — розваж лише, що ніякі багатства не заплатять зі всю кров та сльози, що поллються твоєї причини у степах і на Дунаї, вкінці уважай, щоб, шукаючи чужої землі, своєї не втратив. Великою є людська злоба, а злі дорадники і рідну дитину вміють підцькувати на батька, або й одного рідного брата на другого. Ти, Святославе, могутній князь, такий, якого не було ще на нашій землі, та проте ти лише чоловік. Що буде діятися у твоїй землі, коли над тобою відправлять тризну? Хто удержить в послуху болгар, хозар, вятичів? Твої сини навіть до Новгорода йти не хочуть, бо їм задалеко… Тому не слід собі ще чужих земель шукати, а зібрати власну в одну руку та злучити її, як землі одної родини1

Князь стягнув брови і ждав, видно, нетерпеливо кінця бесіди Путяти. Коли старець скінчив, підняв руку на знак, що хоче говорити.

— Слухайте, Путято, і ви, бояри: доки ще кров красить моє лице здоров’ям, доки Дажбог подає силу моїм раменам, а удар мого меча, наче удар Перуна, трощить ворожі черепи, доти не вірю, щоб з моїх рук могло випасти кермо княжої власті. Мої сини та їх воєводи заступлять мене та світитимуть ворогам чи бунтівникам у очі мечем і пожежею. Вони творитимуть також у моєму імені правду людям на суді та приноситимуть жертви богам за себе та народ. Коли я вернусь, — не скоріше, — осяду в Києві і зроблю усе те, чого хочуть від мене бояри. А поки що нехай цей, кому по батькові нічого не належиться у спадщину, візьме землю, котрої ніхто не хоче… Володимире, ти будеш князем у Новгороді, а воєвода Добриня допоможе тобі у правлінні, якщо не вистачить тобі умілості.

Володимир почервонів, його прегарні очі загорілися блиском. Він ступив два кроки вперед, здавалося у першій хвилині, що кинеться на шию своєму татові. Та Добриня шепнув йому на вухо кілька слів, і хлопець укляк у стіп батька, кладучи руку на меч, який Святослав держав у руці.

— Клянуся на Перуна, Велеса та всіх богів землі, води, та повітря і на цей меч, оборону і опіку всіх, що шукають правди у житті, що доховаю віри князеві та слухатиму всіх його наказів. Рука моя та голова завжди будуть трудитися по волі його, доки не розділить нас Мара-Смерть!

Святослав поклав руку на кучерявій голові сина і підніс очі на небо; мов у молитві. Гробова мовчанка панувала у зборі, навіть християни, яких було там кілька, мовчали, пройняті повагою хвилини. Здавалося, що над цією хлоп’ячою голівкою буяє невидимо геній майбутнього, та ніхто не знав, що це геній майбутнього всієї Руської землі.

VII. ПЕРШІ КРОКИ

Коли після засідання княжої ради Мстислав вийшов подивитися на Партенія, не знайшов уже його, зате побачив Фарлафа, який допитувався за грецькими послами поміж дружинниками та купцями. Вони відповіли йому, що посли таки зразу ж від’їхали човнами. Мстислав чув цю відповідь і бачив, як почервоніло з досади лице варяга. Він затиснув п’ястуки та закляв стиха; але відтак ударив себе рукою по чолі і, посвистуючи, пішов до себе.

"Видно, він мав діло до Партенія, — подумав, молодець, — і, певно, знає, де він… ану ж бо, спробуймо щастя!"

І з поклоном приступив до Фарлафа.

— Якщо благородний конунг бажає швидкого посланця, то я дожену човни верхом! — сказав. — Я без служби та хліба, волочуся за багатими людьми і радо послужу тобі.

Фарлаф ледве глянув на молодця і лиш згірдно потряс головою.

— Ні! — відповів, — мені не треба посланців, ні слуг з руського племені. А впрочім, не так-то легко догнати кого-небудь на бистрій течії.

— Я дожену!

— Не потреба, іди собі! — засміявся Фарлаф. — Благородний Партеній та ярль Фарлаф обійдуться без таких послааців, як ти.

Мстислав поклонився, Фарлаф відійшов, посвистуючи, дальше.

Так, отже, не вдалося молодцеві дізнатися про місце, де перебував Партеній. Зате дізнався, що між ним і Фарлафом є зносини і то часті. Цей успіх задовольнив Мстислава. Коли йому вдасться не втратити з очей Фарлафа, то, певно’ найде Партенія, та зажадає від нього рахунків за його вчинки. Тоді зародилася в душі молодця постанова не покидати знайденого сліду нізащо у світі. Обов’язок помсти за кривду вріс так глибоко в його душу, що у першій хвилині забув навіть за обов’язки, накладені на нього князем. Але незабаром нагадав собі їх і зразу ж склав план дій. Відшукав Люта та передав йому на переховування свій меч та шолом, а сам пішов у дворище варягів, де наставник разом із челяддю заходився біля вечері.

— Чого тобі? — спитав дворецький молодця.

— З наказу князя прийміть мене між челядь! — просив Мстислав.

— Хто ти?

— Я… боярин!.. А хто я, це не твоє діло!

Мимоволі та мимо недостачі досвіду, знайшов молодець найкращий спосіб поведінки з двірськими блюдолизами. Дворецький дивився хвилинку на дорідну та струнку постать молодця, вкінці схилив голову покірно і сказав:

— Коли так, то йди, благородний боярине, та роби, що хочеш, я про тебе нікому ні слова не скажу. Клянусь Перуном!

І Мстислав залишився між службою.

При вечері засіло до столів понад триста варягів. Фарлаф сидів сам кінець стола та видавав накази. І хоч варяги мали звичай багато пити при їді, він пив мало і скоро покинув кімнату. Коли вийшов, вислизнув за ним і Мстислав.

Ховаючись попід парканами та горами мішків, вовняних покривал, сідел, поміж товпами сплячих або сидячих дружинників, слідував молодець за воєводою варягів аж до послідніх хат, де пробігала вулиця, що оточувала увесь острог. За нею їжилися уже палі частоколів. Фарлаф став на вільній вулиці й оглянувся. Мстислав припав до землі, але з-за вугла крайньої хати, під якою ховався, слідив бистро за воєводою. А поведінка того була справді дивна. Склавши руки довкола уст, обізвався тричі совою. З хвилину почулися десь з віддалі такі самі звуки, а тоді Фарлаф підійшов до частоколу і без труднощів видобув два кілки, якими прибивано палі частоколу до поперечних лат. Унизу були палі підрізані, а нарізи прикрито землею.

"Гарно! — подумав Мстислав. — Такі чотири палі, і пропало могутнє городище київських князів".

Між тим Фарлаф застромив кілки між другі палі, щоб не погубилися, а сам підійшов якраз до цієї хати, під якою чаївся Мстислав, і відкинув засуву. Відтак став обходити хату довкола, і нагло стерпла шкіра на Мстиславові… Йому нікуди було тікати. Довколи вільне місце, а найближчі паркани досить далеко, — поки зміг би добігти, певно, побачив би або почув би його варяг.

Зірвався, отже, та рішив і собі обійти хату другою стороною, наче ловець, що тікає довкола грубого дерева перед туром або кабаном.

Тихим, нечутним кроком пустився уздовж стіни і якраз коли став перед темними дверми, почулися голоси при частоколі. Одним скоком влетів Мстислав до хати. Вона була повна бочок з рибою та в’язаних у звої волових шкір. Саме у цій хвилині вийшов з-за хмари місяць вповні і роз’яснив дещо кромішню пітьму хати крізь вузенькі вікна та відчинені двері. Мстислав ледве встиг залізти між шкіри та заховатися за найбільшою бочкою при вході, коли у двері вступило троє мужів: Фарлаф, Партеній і якийсь слуга. Слуга став при засуві з ратищем, ховаючись за дверима, а два другі увійшли в хату.

— Чи тут безпечно? — спитав Партеній.

— Зовсім, я ж сам відсунув зовні ці двері.

— Гаразд! Панагія поблагословить діло твоє, достойний протоспатаріє!

— Протоспатарієм зовеш мене?

— Так! Якщо удасться наше діло, золоті лати та хвостатий шолом стріне тебе у царському хрізотріклінію, на це маєш слово царя Івана.

— На Гель і Норни, — скрикнув Фарлаф, — мій меч до послуг імператора!

— Імператор не потребує ще тепер твого меча, а твоєї голови. Ось тобі від — нього дарунок і питання.

У пітьмі почувся важкий брязк золотих монет у шкіряному мішку.

— Справді, царський дарунок! — вигукнув Фарлаф. — А тепер скажи, про що питається володар Сходу свого протоспатарія?

— Коли виїздить Святослав із Києва?

(Продовження на наступній сторінці)