«Іду на вас» Юліан Опільський

Читати онлайн повість Юліана Опільського «Іду на вас»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ану, вгадай, Мстиславе, — усміхнувся Лют, — чому доїзд до острогу іде з полудня, з лівої сторони, а не з другого боку?

— Чому? Бо з цієї сторони краще і лучче.

— Куди там! З другої сторони від Подолу, те саме! Замість іти прямо вгору справа, звертає дорога вбік і проходить зліва до північних воріт острогу.

— Гм! Не знаю! — відповів молодець.

Лют засміявся.

— А котрим боком звертаємося до частоколу, коли підходимо зліва?

— Звісно, що правим… Ага! Все знаю. Бо на правому рамені інема щита.

— Бачиш? — повчав Лют. — Якщо ворог перекине щит на праве рам’я, то буде безоружний і не буде боронити нашим разити напасника стрілами та камінням, а як не перекине, то буде з боку частоколу без ослони.

— Диви, диви! — чудувався Мстислав. — Як мудро виміркувано.

— Це нащ князь так придумав. Він лише і про те думає, та коли видумає, то і старий Свинельд не втне.

— Воєвода?

— Еге ж! Він тепер у Переяславці заступає князя, і ми тепер туди йдемо…

— Він варяг?

— Ніби варяг, та його варязькі кості давно вже поросли руським м’ясом. Вже і свою мову забув, бо у нашого князя варягів небагато.

— А це чому?

— Бо він більше за славою ганяє, чим за наживою, на полюддя не ходить, а живиться здобичею з війни та ловів. Варяги люблять достатки, тому волять молодших князів, Ярополка, Олега або царгородського кесаря. Та і князь волить наших добровольців, чим їх, бо наш народ хоч менше одчайдушний, але зате намного тугіший та вірніший.

— Звісно, — замітив Мстислав, — хто бореться за гріш, тому слава байдуже! — Так гуторячи, увійшли вони в острог. Уздовж частоколів, з-над яких грізно гляділи з грубезних колод збудовані вежі, лишено для доступу борцям та для довозу стріл, каміння, смоли та води досить широку вулицю, яка оточувала стоячі всередині дворища. Дворищ цих було кількадесят, а належали вони до найзнаменитіших дружинних бояр, що проводили відділами княжого війська. Довкола кожного стояли ще житниці та комори на всілякий воєнний припас та поживу і довгі хати для рядових вояків-гриднів.

Найнаряднішим був дворець воєводи Фарлафа, де жило у хатах триста варягів. Тут застава була срібна, а багаті поволоки вкривали стіни, столи та лави. У других цього не було, бо це були хати дружин з тиверських, полянських, сіверських, улицьких, словінських земель, сини бояр, кметів, ізгої-закупи, як Мстислав, і ізгої-раби, які викупилися з рабства або яких викупив князь за хоробрість у бою. На великому майдані серед острогу стояло окремо укріплене дворище київських князів, а між ним і північними воротами, що вели на Поділ, виднілась святиня бога Перуна.

На майдані панував рух, як на торзі перед виїздом купців-гречників човнами на південь. Товпи кметів та рабів виносили з житниць на плечах міхи з борошном, вуджениною, салом та уставляли їх рядком біля пристані, де ждали на них довгі липові човни, обмазані смолою, з лавками та довгими веслами. Скрізь по майдану сиділи гуртками дружинники-гридні, себто прибічні вояки князя, зайняті воєнним ділом. Вони гострили мечі, списи, пробували луки, оглядали лати та щити, а усе те серед пісень та жартів. Раз у раз зачіпав хтось Люта.

— Добро з приходом, Люте, що, ти сина привіз? — питав якийсь знайомий.

— Ні, це твоя жінка тобі прислала, абись не забув що маєш сина, — відповів Лют.

— Коли ж у мене нема жінки!

— Ну, а у мене сина нема.

За якийсь час знову хтось зачепив їх.

— Ти де роздобув оцього пса? — питали. — Та ще й з песеням!.. — додавали, вказуючи на Мстислава, що все оглядав дитячими очима, дивувався і забував язика у роті.

— Тю на твого батька, — огризався Лют, — це його братанич.

— Як-то?

— Ну, звісно як, песеня старій собаці все сином або братаничем, а тобі, відай, першим братом доводиться, може, ні? Як ні, то вибачай, ти, видно, з іншої буди.

Вкінці приїхали перед стайні, де чимало отроків проводило, чистило та уїжджало коней. Коли побачили Люта, зразу ж надбігли та взяли коня до стайні. Мстислав зліз також і став біля Люта.

— Страх, як тут у вас гамірно, у лісі навіть весною такого не буває,— зауважив.

— Чого солопишся? — гукнув Лют. — Краще подумай, що сказати князеві. Що тобі з цього, що тут ловиш галки та ворони. Як князь тебе прийме, то надивишся досить заки поїдемо.

— Гей! Не погавишся, Люте, ні, бо їдемо вже завтра! — почувся раптом за ними різкий, молодий голос.

Лют обернувся, наче гадюка вжалила його у потилицю, і похилив голову та зігнувся, дотикаючи рукою землі. Не знаючи чому, зігнувся Мстислав і собі, а коли знову випрямився, зрозумів, що перед ним сам князь.

Князь був без шолома, а чорне волосся зв’язане було у чуб на вершку голови ремінним волоком. Чорні вуса відтінювали добряче лице з ясними синіми очима та густими бровами, у лівому усі висів ковток із одним карбункулом та двома жемчугами, а більш князь не різнився нічим іншим від своїх вояків. Його середню ростом, але тугу, костисту постать покривав шкіряний одяг, прикрашений мережками, які вишивала його любима жінка Малуша. Широкий черес із застромленим ножем та келепом і міцні чревії з бичачої шкіри, товсто окуті, доповнювали стрій. В руках держав щітку, якою вичистив саме свого любимого коня. З усієї його постаті так і било здоров’я, сила, охота до бою та любов до життя і світу.

Мстислав почув до цього чоловіка з першої хвилини якусь почесть та любов, наче до якогось вельми поважного у родині дядька або старшого брата. Між тим Лют отямився і відповідав князеві.

— Тим краще, князю! Лют не любить, щоб ретязі ржавіли, а на мечах баби пекли поросята, — відповів.

— Добре кажеш! — засміявся князь. — А хто це з тобою прийшов — свояк?

— Свояк князеві по спису та ратищу, але Младанові і Радославові Воєславичам із тиверського Залісся доводиться справді братом.

— Братом? — Тут Святослав бистро глянув на молодця, — Младан… Младан… — говорив, а його очі прибрали якийсь дивний вираз, і здавалося, що він дивиться Мстиславові у найтаємніші глибини душі,— вони впали у чесному бою, один по правій, другий — по лівій руці від мене. Через це і я мав час урятувати свою голову… Далеко, бач, тоді загнався між поганих… Всі, що були зі мною, згинули… Младан… Младан… братом мені був, не слугою… таким будеш і ти.

І поклав свою малу, але кремезну і сильну руку на рам’я молодця. А Мстислав дивився у ці сині, мов море, глибокі очі і наче під впливом якоїсь таємної сили відповів:

— Буду, княже, клянуся на батькові кості та на Перуна!

— На меч, сину, клянись! — сказав Святослав поважно. — Що боги моторять, ніхто не знає, меч один не покидає чоловіка, хіба що чоловік сам його покине.

— Клянусь мечем, князю, що послужу тобі, як служили брати.

— Гаразд! — втішився князь. — Спасибі, тобі, Люте, що привів цього героя. Іди-но у город, поклич Добриню і Володимира, а ти, хлопче… як тебе?

— Мстислав.

— А ти, Мстиславе, ходи зі мною і розкажи мені, чому ти вже третій з роду, йдеш за мною, в той час, як інші десятьох або і дванадцятьох синів годують з одної миски за піччю та навіть на Купала не пускають, щоб, бач, чужі блохи не обкусали?

Князь підійшов до коня, якого чистив, всунув щітку у торбу при сідлі, що лежала біля коня, а потім попрямував у дворище. По дорозі розказував Мстислав про свою долю і наче угадав, що подобається князеві, а що ні, бо говорив коротко, ясно. Сявтослав раз у раз дивився з-під ока на товариша; а коли той згадав за Калокира, почервонів увесь, а Мстислав замовк в одній хвилині.

Високе чоло Святослава стягнулося усе у зморшки, наче синє небо, коли знечев’я набіжать з-над Руського моря чорні хмарки.

Густі брови наїжилися, а в очах заблищали якісь такі страшні вогні, що Мстислав затремтів.

"На Перуна! — подумав. — Горе тому, хто стане йому на дорозі!"

— То він має твої гривни? Собака грек! — сказав князь хрипким голосом, у якому звучала наче якась струна дикості та жорстокості.— Та ми відберемо їх у нього. Я знаю, що у нього нечисті руки, але доказів не маю. Так само і воєвода Фарлаф… — тут князь став і звернувся до молодця.

— Хлопче! — сказав. — Ти тут чужий, нікого не знаєш, ніхто і тебе не знає, правда?

— Так, княже, хіба один Лют.

— Це нічого, це золото, не чоловік. Але ти… умієш ти мовчати?

— Як батькова могила. Попробуй, княже, побачиш,

— Ну, гаразд! Бачиш, отже, мені здається що Фарлаф і Калокир кують крамолу проти мене. Ти знай це І, бережучи мене, сліди за їх ножами та мечами, щоб котрий не знайшов дороги до мого серця. Я смерті не боюся, лише зради… Але ось говорити тобі про це невільно нікому — навіть у оні! Зрозумів?

Мстислав поклонився.

— Буду, княже, твоїм оком там, де твоє не сягне, та твоїм щитом, де твого не буде!

— Добре, а тепер розказуй далі!

І розмовляючи, пішли у дворище.

VI. НЕ ГЛЯДИ, КНЯЖЕ, ЧУЖОЇ ЗЕМЛІ!

(Продовження на наступній сторінці)