«Нейтронний зойк» Олена Матушек

Коли раптом Дніпро здичавіє ревучий
і ураз обезлюдніє світ,
Як ти будеш стояти, Тарасе, на кручі
Самотою на тисячу літ?

І твоя всевидючість, обпечена болем,
Де і в чому розраду знайде?
Є річки, є лани твої широкополі,
І – нікого, нікого ніде...

Будуть сивіти вірші у мертвім беззвуччі,
Будуть кликати, кликать людей,
Навкруги ж – тільки гори,
і море, і кручі – й нікого... нікого...ніде...

Ну невже вони рвали кайдани неволі,
Провіщали оновлений день,
Щоб зненацька ти, світе, отак збожеволів,
Що – нікого! нікого! ніде!..

І планета осліпла, блукаючи в ночах,
Свій шукала загублений слід?..
Так набатно: "Вставайте!" Заклично
й пророче стука в наші серця "Заповіт".