«Серед степів» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «Серед степів»

A- A+ A A1 A2 A3

Ось ви минули царину, минули й млини; вихопились знову на безкраї поля, на безмірну просторість степу. Бурого гадюкою в'ється по степу шлях битий, а він, німий та мовчазний, розпросторився по землі, дрімає. Сонце блискучим покотьолом котиться до спокою; його, здається, так мане та невідома далечінь за горою, що вся загорілася, аж палає рожевим полум'ям. Від неї й той край степу червоніє, що присусідився до неї. У повітрі тихо; туман чи кіптяга зависли у ньому, здіймаються над степом димчатим пологом; темні тіні стеляться довгими поясами від заходу аж до сходу. Високе небо починає синіти, дише на землю прохолодою. А сонце спускається все нижче та нижче, наближається до гори все більше та більше; його блискуче сяєво меркне, густа червона краска криє здоровенне коло. Вам стає сумно; голова хилиться на груди.

— Завтра, мабуть, вітер буде! — обзивається Яким.

— А що?

— Сонце он як червоно сідає,— вказує він. Ви зводите очі. Серед рожевого полум'я, наче червоні бокла, стоїть-колишеться сонячне коло. От-от воно черкнеться темної гори, що здіймається біля самого неба! От-от воно стукнеться об неї!.. Що то тоді буде?… Ні, не стукнулося. Тихо, наче хто бережно руками опустив його, посунулося воно за гору. Широка тінь знялася від неї, якась невідома сила погнала її звідтіля на вас, розстилаючи вподовж степу… Западпадьомкали перепели в траві, засюрчали неугавні коники, і жайворонки, качаючись чорною горошиною в синьому небі, посипали свої дзвінкі пісні. Як і ранком, вони защебетали, загукали, та тілько без тої відради, що ранком, не було того молодого завзяття, що тоді; — якось сумно, боляче-сумно, наче хто проводжає кудись когось близького собі й розлягається та розливається жалісливим лементом.

Ось сонце ще більше осіло; мов скиба стиглого кавуна, червоніє воно тілько половиною. Ось і половина зменшується… тілько четвертина… далі — скибочка… кільце тілько… ось і воно пливе-зникає… Зразу кинуло вам у вічі темнотою, а через хвилину серед червоного зарева заходу знявся здоровенний блискучий стовп, шугаючи високо в небо своєю широкою верховиною… Небо нахмурилося, темніє; степ вистилає густа чорна тінь. Жайворонки спускаються нижче, тихнуть, сідаючи на землю; коники перестають перегукуватись у траві, одні перепели неугавно падпадьомкають. Ще трохи згодом захід починає блідніти, ясний серед нього стовп меркне, зникає; серед високого неба, на його темно-синій оселі, починають загорятися зірочки; мов з далекого даленя хто жариною грається — доходить їх світ до вас,— то блисне, то зникне. Темнота кругом розіходиться, здіймається з землі вгору, шугає під саме небо. Уже вам стає видко тільки кругом себе, а далі все меркне в сірій темноті тихого вечора. Нею покривається степ, мов поринає в сірім морі туману та пилу: краї його чорніють, зісходяться і зливаються з краєм далекого небосклону; синє небо темніє, виблискуючи зірочками, ясними, мов хто розіслав над землею темно-синій оксамитний полог, оздобивши його золотими ґудзиками.

— А що, чи не втаборимося на ніч отута? — питав Яким, повертаючи до вас почорніле обличчя.

— Як знаєш… Мені все одно,— одказуєте ви йому нехотя, ліниво.

Яким повернув гнідка з шляху. Повозку вашу щось підняло трохи спереду й незабаром наче в рів спустило, колеса стукнулись, насад затріщав.

— Чи то шлях так вибили, чи ровом окопалися? — промовив Яким, надержуючи гнідка.

Ось і задні колеса піднялися вгору і, спускаючись, стукнулися об землю. Повозка покотилася не битим шляхом, а травою. — Тпрру-у-у! Годі! — мовив Яким, припиняючи гнідка, і стрибнув з воза.

— Отут будемо й ночувати! — додав він і почав розпрягати коня.

Ви сидите на повозці, вам не хочеться вставати. Гуркіт коліс та подорожня стусанина обзиваються у вашій спині, шумлять у голові, гудуть у вухах. Вам здається, що ви їдете, що вас хитає. Ось ви простягаєте ноги, посуваєте їх аж у передок. Вас злегка кольнуло у бік, заболіло під грудьми… Потягаючись і розправляючи спину, ви розвертаєтесь на возі. Якийсь тихий спокій вас обнімає; втома одбирає руки й ноги; лежав би так і не ворухнувся! Кругом вас тихо, аж глухо-тихо; якби Яким не вовтузився біля гнідка, припинаючи його на ніч до прикорня, то, здається, нічого б не було чутно; тілько темнота метушиться перед очима, немов хто махає чорним платком перед вами. А там, над вашою головою, чорним шатром розстилається темно-синє небо із золотими зірочками. Скільки-то їх там? І яких тілько немає? То осторонь далеко одна від другої порозбігалися, стоять собі й лупають до вас своїм світом, то позбиралися у гурти і виблискують неясним сяйвом, а то позливалися в довгу-довгу вервечку й білуватим поясом перетягли все небо… Піску, кажуть, менше на всій землі, ніж зірочок тих у якій-небудь частині неба. І то ж усе живі істоти, як і наша земля; кожна з них живе своїм життям, тягнеться до своєї подруги, от як і наша земля до сонця… І всім їм місце є в тому безмірному краї… Якою ж величезною повинна бути та обшир, що їх у собі розмістила? Чим ти виміриш ту безмірну пустиню, що зветься світом? І думкою не збагнеш тієї без кінця-краю озії!.. А там, за нею, що? — Та нічого, то все вона — безмірна світова обшир — пустиня. То тільки ми тут, на землі, привикли бачити кожному початок і кінець і думаємо, що все на світі повинно їх мати… Що ж ти таке тут, пилино світова, царю земний, чоловіче? Коли твій розум не збагне того світового простору, твої очі не проглянуть його пустоти, твоя думка не досягне його краю, скажи ж мені, що ти таке з своїми високими думками, з своїм гордовитим розумом? Куди ти пнешся з ними, куди лізеш?.. Життя землі заснувало твоє життя, дало тобі покорм, виробило з нього кров, виліпило у твоїй голові мозок, сказало: думай ним!.. І ти, двоноге звіря, високо підняло свою голову вгору, загордувалося. Цей безмірний світ-мир тілько задля тебе! Все живе, що родить і плодить сира земля, твої слуги, тобі на потребу!.. Оханися та кругом себе обдивися! Та земля, що твоє життя зародила, вона його й розорить, зігне його болістями, підкосить хворобами, знищить смертю! "Земля єси — і в землю підеш", і твій гордий розум — мозок виточить гидкий черв'як, що ти його за своє життя топтав ногами. Що ж ти за цар такий,— скажи мені? Що ти за сила така, коли себе ні від чого захистити не зможеш? Покинь же свої високі думи, горді заміри та поглянь кругом себе. Поверни свої очі назад у свої прожиті віки, у свої минулі століття… Що ти там бачиш? Бої та січі, змагання та чвари… кров братова червоніє на тобі до сього часу… Зачатий у крові, вигодований та вирощений нею, нею ти живеш до сьогодні; заснувавши своє життя на хижацтві, ти ті хижацькі заміри переніс і на громадські справи: помежував братів на стани, поділив їх на коліна, виставив одного проти другого і втішаєш себе отим змаганням, забуваючи про братерство… Були в тебе свої проводарі, з'являлися пророчі люди, були й пророки великі… Поймали вони тебе своїм огненним словом, та не пройнявся ти їх святою вірою: прийняв ти облуду за душу і, прикривши зверху блискучими шатами, грів коло серця свої хижацькі заміри. Життя твоє й досі давнє! А глянь на світ, на його красу пишну, на його обшир безмірну… Здається, всього багато є — і краси, і достатку. Для всіх вона однакова, всім би його стало…

— Добродію! Ви не спите? — спитався вас Яким, уклавшись спати біля воза на траві.

— Ні, не сплю,— одказуєте ви, раді, що хоч голос Якимів одвів вас від тії плутанини, яку закуйовдили ваші невпинні думки.— А що скажеш, Якиме?

— Та… хотів вас попитати…

— Питай, що таке?

— Ви не знаєте, добродію, як його записатися на Амур?

— Куди? — аж скрикнули ви.

— На Амур… Сторона є така… Землі там, кажуть, неомірно: йди бери, займай скілько хоч — ніхто тобі не заборонить.

— Чи ти, бува, не здурів, Якиме? — гукнули ви, підводячись на возі.— Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ранку й до пізньої ночі?.. Бачив цей край — який він хороший та пишний. Де ти знайдеш другий такий на білому світі?

І ви почали Якимові гаряче викладати про все, що вам довелося бачити сьогодні, про ті чарівні та милі почування, які ви пережили, про красу й достаток свого краю.

— Та воно-то так, добродію. Що й казати? Хороше в нас і красно, і всього вволю є… Тілько все то, добродію, чуже та не наше. Он у мене жінка, діток троє, а землі ні клаптя немає. Огород такий, що з своєї стріхи та на чуже капле. От ви і розсудіть: як тут його жити? А Амур-сторона, кажуть, багата: землі тої неомірно; лісу — скільки хочеш, річки — так і кишать рибою! От якби хто знайшовся такий добрий та допоміг мені туди з сім'єю добутися…

— А ти був там? Бачив своїми очима все те, про що оце тут наказав?

— Я не був, а всі так кажуть. Ото, що сьогодні стрівали, теж на Амур пішли… І курей, і кішок повезли з собою… Добро!

— Хороші бубни за горами, а зблизька шкуратяні — знаєш?

— Знаю,— нехотя одказав Яким.— Так ви, значить, не раєте на Амур? — не швидко спитав він.

— Не тілько тобі, а й рідному батькові не пораю! Багато вашого брата туди пішло; були люди із достатком, та й ті знищились, перевелись ні на віщо… Діти повимирали, самі від хвороби та всяких напастей ледве ноги волочать. Радніші б і назад вернутися, та ніяк доставитись.

— А ви сами, добродію, звідти? Бачили там самі нашого брата? — попитався Яким.