«Князь Кий» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Князь Кий»

A- A+ A A1 A2 A3

— Але ж це так, отче, — Кий здвигнув плечима. — Не минуло й тижня, як це трапилося. Майже вся дружина князя Добромира загинула. На щастя, княгиня, княжна і княжич урятувалися…

— Які ж наміри гуннів?

— Одним богам це відомо… Князь Добромир гадає, що каган Ернак хоче відновити гуннську державу. З Мезії[13] він перебрався на лівий бік Дунаю і, щоб з'єднатися з акацирами, котрі кочують понад морем, ударив на уличів, бо вони стояли на його шляху. А коли дві гуннські орди з'єднаються, то…

— Підуть на нас?

— А хто їм тоді стане на перешкоді?

— Справді, нікому, — замислено промовив Тур. — Тиверці, якщо досі ще не розбиті, самі потерпають, як би Ернак не пішов на них.

— Гуннські роз'їзди найближчими днями можуть бути тут і рознюхають, що ми не готові до відсічі… Може, поїдемо до князя Божедара і відвеземо йому полоненого?

— Відвеземо… І пошли гінців по всіх полянських родах — хай попередять про небезпеку!

— Гаразд, отче.

— Ну, а тепер — давайте князя Добромира до хати. Та обережно! Щоб не зашкодити йому…

* * *

Волхв Ракша зняв з плеча шкіряну торбу, примостив її на лаві, у ногах князя Добромира, і суворо глянув на строкатий натовп, що запрудив півхати. Густе сиве волосся, перев'язане через лоб шнуром, спадало йому на плечі і на спину, важкою копицею кострубачилося на голові.

Всім стало лячно. Ніхто не хотів зустрітися з пронизливим поглядом старого. Хтозна, що в нього на думці!

Передні позадкували, напираючи на тих, хто стояв біля порога. Хтось комусь наступив на ногу, хтось когось штовхнув. Почулося приглушливе ойкання.

— Ідіть звідси геть, чада! — загув сердито старий і замахав на людей руками. — Хай зостануться тільки Тур, Кий, княгиня та Либідь!

Натовп сколихнувся. Родовичі почали поспішно виходити надвір. Одна Цвітанка несміливо підступила до волхва.

— Діду, а мені можна зостатися? Це мій отець, — і поглядом показала на пораненого.

— Отець? — Ракша погладив дівчину шкарубкою долонею по давно не розчісуваних косах. — Ні, отроковице, тобі тим більше не можна тут бути… Іди погуляй трохи!

Цвітанка вийшла.

Ракша повиймав з маленьких круглих віконець ганчір'яні затички, і в хатину ввірвалося яскраве сонячне світло. Наблизившись до князя Добромира, довго вдивлявся в нього, щось мимрячи собі під ніс.

Князь лежав на широкій лаві, застеленій вовняною ковдрою. Важко дихав. На чаклуна не звертав ніякої уваги. Тільки раз розплющив помутнілі очі і пильно глянув на старого довгим допитливим поглядом, а потім знову заплющив повіки.

Тим часом Ракша почав щось приспівувати і притупувати ногами, взутими в шкіряні зморщені постоли. Щодалі спів дужчав, а танок прискорювався. Волхв підняв угору вузлуваті руки, затрусив головою, так що чуприна ззаду розвіялася, мов льняне повісмо, і раптом пустився у швидкий танок. Шкіряні постоли глухо зачовгали по змазаній глиною долівці. В ритм танцю з вуст старого зривалися якісь малозрозумілі слова-заклинання, що, як удари бубнів, підстьобували його і змушували пританцьовувати все швидше й швидше.

В його бурмотінні вчувалися подекуди знайомі слова, але вони змішувалися з зовсім незнайомими, з дивними вигуками, що викликали в серцях присутніх тривожний дрож. Кілька разів повторювався один і той же приспів:

Чорна смерте-моровице, вража язво-язвовице, мертва крівце-кривавице, йдіть на води, на три броди, йдіть до лісу, до трилісу, йдіть на луки, на прилуки, цур вам пек, цур вам пек!

Раптом волхв зупинився, замовк, важко відсапуючись, потім узяв торбину і почав витягати різне чаклунське приладдя: кремінь, кресало, трут, пучок якогось сухого зілля, ніж, довгу швайку і маленьке закопчене горнятко з відігнутими назовні вінцями, як у макітерки.

Все це розіклав на ослоні.

Викресавши вогню, запалив зілля, — від нього по хижі пішов легкий приємний дух. Обкуривши зі всіх боків пораненого, чаклун кинув недогарки в кабицю — відкриту піч у кутку — і заходився знімати з улицького князя цупкі зашерхлі пов'язки. Йому кинулася допомагати княгиня Іскра.

Довго мовчки дивився на рану в грудях.

— Наконечник стріли там?

— Там, — відповіла княгиня.

— Гм, гм, кепсько, — волхв помугикав під ніс і глянув на Либідь. — Принеси, отроковице, шмат полотна і глек теплої води… А ви, — звернувся до чоловіків, — допоможіть мені витягти з рани подарунок гуннського лучника… Держіть князя міцно!

Тур і Кий, зціпивши зуби, взяли князя Добромира за руки й за ноги. А Ракша обережно занурив швайку в рану.

Княгиня зойкнула і відвернулась. Кий відчув, як у нього в руках стрепенулося, напружилося і завмерло князеве тіло. З рани пішла кров.

— О боже! — прошепотів зблідлими вустами князь Добромир.

Волхв ні на що не звертав уваги. Швидко підковирнув і витягнув невеличкий наконечник гуннської стріли.

— Є! — і кинув у кабицю.

Тим часом Либідь принесла теплої води і сувій вибіленого на сонці полотна. Волхв обмив рани на грудях і на нозі, змастив світло-коричневою маззю, яку зачерпував з горнятка просто пальцем, а потім туго перев'язав їх.

Після цього ще трохи побурмотів якісь свої заклинання, вдруге обкурив князя димом пахучого зілля і почав складати своє знахарське начиння в торбину.

Надворі Кий запитав:

— Видужає князь? Допоможуть йому твої ліки, волхве?

— Не кожному мої ліки можуть допомогти, — відповів старий і, оглянувшись, стишив голос: — Не мазі зціляють, а боги! А вони відвернулися від улицького князя. Душа його вже готується залишити тіло і переселитися до предків…

— І ніякої надії?

— Треба жертвою задобрити Світовида… Тоді хіба…

Старий Ракша замовк і повернув у свій бік, а Кий, приголомшений словами чаклуна, залишився стояти на місці. До нього підійшла Цвітанка, спитала тихо:

— Він помер?

У неї в очах стояли сльози.

— Ні, живий…

Києві не вистачило духу сказати дівчині, що надія на видужання князя зовсім мала, якщо вона взагалі є, і він замовк. Дивився, як ще більше зблідло дівоче обличчя, а в глибоких темних зіницях зачаївся страх.

— Чує моє серце — помре, — прошепотіла Цвітанка і заплакала.

Стояла перед ним, стомлена важкою небезпечною дорогою, прибита горем. Руки й ноги до крові подряпані колючими кущами та бур'яном, якого вдосталь росло по степовому бездоріжжю. Буйні коси сплуталися на голові, сорочка в кількох місцях розірвана…

— Не плач, — Кий доторкнувся до її плеча. — Сьогодні віднесемо богам требу, щоб захистили його… А якщо трапиться найгірше, ти не залишишся самотньою. Мій рід не дасть тобі загинути. Я візьму тебе за жону, захищатиму тебе. Щек і Хорив допомагатимуть. Сестриця Либідь піклуватиметься про тебе… Не плач!

Дівчина заплакала ще дужче. Кий розгубився. Підійшла Либідь.

— Чого вона?

— За батьком побивається… За князем, — і юнак, зрадівши приходу сестри, сказав: — Візьми її, Либідко, скупай, переодягни в чистий одяг, приголуб… Ну, сама знаєш, що потрібно… Доглянь, як за рідною… Іди!

* * *

Розмова Тура з Креком не дала нічого нового. Тих кілька слів, які ще залишилися в пам'яті старійшини від молодих років, коли йому доводилося зустрічатися з гуннами, явно не вистачало, щоб зрозуміти що-небудь. До того ж Крек теж не проявив ні найменшого бажання второпати, що його питали. Сопів носом і мовчки бликав з-під важких повік на світлооких молодих русів та їхнього сивочубого батька.

Тур плюнув спересердя.

— Нічого не доб'ємося від цього опудала… Збирайте, хлопці, молодшу дружину! Хай отроки сідають на коней і мчать від роду до роду, від весі до весі! Хай оповіщають усіх, щоб тримали напоготові і списи, і луки, і мечі, і щити, — гунни близько!.. А ми зараз віддамо богам требу, а завтра поїдемо до князя Божедара на Родень — відвеземо полоненого і розповімо про небезпеку…

— Гаразд, отче, зберемо, — відповів Кий і повернувся до Щека. — Іди, брате, подай воям знак тривоги! Хай збираються до Світовидової скелі!

Щек тріпнув своїм кучерявим чубом і, не перепитуючи нічого, відійшов осторонь, заклав у рота чотири пальці, свиснув оглушливо. На той свист з усіх усюд до нього поспішили отроки. Щек передав їм наказ Кия, і ті прудко помчали до навколишніх селищ.

— Зараз будуть, — сказав, повернувшись, Щек. — Хлопці в мене — одна нога тут, а друга — там…

Тур схвально кивнув головою:

— А тепер воздамо требу Світоводові і всім богам, щоб ласкаві були до князя Добромира і його родовичів, щоб захистили його від смерті, а всіх нас — від кровожерливих гуннів… Хориве, візьми у повіті ягницю — принеси до требища! А тим часом і молодша дружина збереться до Світовидової скелі…

Хорив швидко пішов до повіті, виплетеної з лози та хворосту і обмазаної глиною. За якийсь час виніс звідти на плечах молоду ягницю і попростував до водоспаду, де серед густих заростей виднілися сірі кам'яні скелі.

Всі рушили за ним.

(Продовження на наступній сторінці)