«Князь Кий» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Князь Кий»

A- A+ A A1 A2 A3

Та якось давно через слов'янську землю, прокладаючи собі шлях мечами, від холодного північного моря, що зветься у тамтешніх жителів Балтом, чи Болотом, понад Прип'яттю і Дніпром до теплого Ромейського моря прорвалося войовниче плем'я готів і осіло понад берегом того теплого моря. І почало воно робити зло племенам і родам слов'янським, налітаючи несподівано на весі і вбиваючи мужів, а табуни і статки їхні забираючи собі.

І веселилися з того, пісень співаючи, красні готські жони і діви, а слов'янські никли в печалі й жалобі, оплакуючи загиблих.

І тоді зібралися князі й мужі велії з усіх племен язика слов'янського на віче і обрали князя венетів Божа, котрий сусідив з прийшлими готами, королем. А необізнані ромеї і готи всіх їх сукупно прозвали від того венетами, або, по-їхньому, антами, і так вони звуться донині.

І став Бож правити венетами.

Кажуть, був він муж мудрий і досвідчений. Руки мав дужі і вправні, а очі, незважаючи на старість, як у орла. З лука бив на льоту птаха, а списом пронизував тарпана чи сайгака наскрізь. Одягався просто, як і всі, — в білу полотняну сорочку і такі ж полотняні штани, заправлені у м'які чоботи зі шкіри лошати. На голові мав сиве волосся, що буйною гривою спадало йому на плечі, а густа, теж сива борода закривала половину грудей. Великий ніс і високий, поораний зморшками лоб надавали йому схожості з царем степового птаства — орлом.

Таким був король Бож.

Почавши правити венетами, він передусім послав готському королеві Германаріху данину — не валку збіжжя, не табун коней чи отару овець, не бочку меду чи міх дорогого хутра з наших лісів. Послав він йому — меча!

Одержав Германаріх ту данину і дуже розгнівався, бо зрозумів — не хочуть венети бути під зверхністю готською. І, зібравши силу, вдарив на них.

Бились день, билися другий… А на третій день заплакали, заголосили красні готські жони і діви від страху великого. А воїни кинулися тікати аж до моря.

І стали венети вільними.

А готам довелося жити сутужно — у тісняві та голоді. І розділилися вони навпіл. Одно плем'я, з Германаріхом, залишилося на старих місцях — біля Дніпра та Дністра понад морем. І почали ці готи прозиватися остготами, бо сиділи на сході сонця… А другі відкочували на захід сонця, до Дунаю, а там за гори Карпати, — і від того прозвалися везеготами…

Гордий був король Германаріх — поразка пекла йому серце вогнем. І почав він збирати сили готські, щоб таки перемогти венетів, щоб знову, як і раніш, платили вони данину і хлібом, і медом, і скотом, і хутром, і полотном.

Та мав він сто і десять літ, і не дозволили йому боги здійснити задумане.

З-за моря, з країв далеких і незнаних, раптово, ніби вихор, налетіло плем'я дике й жорстоке — гунни. І ніхто не знав, звідки воно взялося. Одні казали — з країв північних, суворих, де ніколи не показується сонце, де панують вітри, морок, холод, сніг, туман… Другі казали — примчали вони на своїх кошлатих витривалих конях із-за гір високих, пустель широких, морів глибоких і страшною карою звалилися на тутешні племена за гріхи їхні, і зрушили їх з насиджених місць, і розсіяли по світу…[11]

Низькорослі, темні з лиця, з маленькими очицями, до того ж кривоногі, бо змалку звикли їздити верхи, гунни однак були широкі в плечах, міцні й сміливі. У чоловіків — ні вусів, ні бороди, а якщо й росли в кого, то рідкі та мізерні. Зате чуба вони ніколи не підстригали, а заплітали, як жінки, в довгі косички… Влітку одягалися в сорочки з мишачих та ховрашачих шкурок, а взимку — в овечі кожухи вовною всередину і вовною назовні. Такі кожухи не тільки добре гріли, рятуючи від морозу та вітру, а й захищали від стріл, списів та мечів. Головне ж — наводили жах на супротивника, бо тому здавалося, що то не люди, а якісь дикі звірі здерлися на коней і мчать наосліп, випускаючи хмару стріл з білим лебединим оперенням і кістяними наконечниками.

І затремтіли готи за Дніпром. У першому ж бою розтрощили їх гунни, вигнали з їхніх становищ, пригнули, як пригинає вітер ковилу. А Германаріхові влучили списом у правий бік, і був би він там і загинув у тому бою, коли б молоді готи не підхопили його на руки й не вирвали з кривавого виру.

Зібралися розгромлені готські вожді на віче. Задумався старий Германаріх. Що робити? Де шукати порятунку? Хто зупинить гуннів? Йти по допомогу до венетів? Просити Божа, щоб гукнув клич по незчисленних племенах і родах своїх і став сукупно з готами супроти спільного ворога?

Кріпко задумався Германаріх. Мучить і пече його рана від гуннського списа.

— Що будемо робити, вельможі? — спитав готських вождів. — Є у нас три можливості: перша — битися до останку і славно загинути, бо перемогти гуннів ми не зможемо; друга — піти до гуннів у підданство і стати їхніми рабами; є, нарешті, третя можливість — об'єднатися з венетами і мати надію на перемогу!

Завирувало віче.

— Ні, ні, тільки не з венетами! Тільки не з Божем! — загукали вельможі, зачеплені за живе втратою венетської данини.

Підвівся молодий королевич Вінітар, онук Германаріха по братові.

— Якщо ми не можемо перемогти гуннів, то піддаймося їм і з їхньою допомогою погромимо ненависних венетів! — вигукнув гарячковито. — А потім, підкоривши собі їхню силу, погромимо і гуннів! Бо гірко й нестерпно буде вільному готові жити під владою чужинців!

— Правильно! Правильно! — загукали вельможі. — Нехай Вінітар їде до гуннів!

Ще нижче опустив голову старий Германаріх і довго сидів мовчки. А потім сказав:

— Мені так багато літ, що, здається, прожив не одно життя, а два і прожив у славі й величі. Тож не хочу остаток днів своїх провести в рабстві! Робіть як знаєте… А я умру вільною людиною!

З цими словами вийняв меча і пронизав собі серце.

Довго стояли вражені вельможі над мертвим владикою. Потім, поховавши його, обрали королем Вінітара, а він, щоб утвердитися міцніше, тут же взяв собі в жони правнучку Германаріха Вадамерку, найпрекраснішу серед прекрасних золотокосих готських дів.

Та не на щастя побралися вони, не на щастя стали королями готськими.

Поїхав Віпітар з вельможами і молодою жоною до гуннського кагана Баламбера і сказав:

— О великий кагане, сила твоя незмірна! Розбив ти могутніх аланів, погромив їхніх союзників, переміг і діда мого Германаріха, якому не було рівних серед королів! Хто ж може тепер суперничати з тобою? Ніхто!.. Я визнаю твою зверхність і ладен разом з підвладними мені готами ввійти в твою державу!.. Прийми нас під свою могутню руку, кагане!

Поки Вінітар говорив, Баламбер не зводив погляду з ясного вродливого обличчя юної готської королеви. Коли Вінітар закінчив говорити, він сказав:

— Мудро ти мислиш, риксе[12], мудріше, ніж твій дід Германаріх, що підняв на мене меча… Я приймаю твоє плем'я під свою руку, і відтепер воно платитиме гуннам щорічну данину скотом, кіньми, рабами і золотом, а мені, окрім усього цього, — ще й вашими красними дівами… Такими, як твоя жона, — додав тихше і знову прикипів поглядом до красуні Вадамерки.

Мов від удару, здригнувся Вінітар. Страшна тривога стиснула йому серце і наповнила його лютою ненавистю, що от-от могла вихлюпнути з нього, як кипляча вода з казана.

Вельможі зблідли. Що зробить король? Один необережний рух, одно запальне слово — і гунни посічуть їх, як нерозумних баранів!

Зловісна тиша зависла в каганському шатрі.

Та пригадав готський король, чого він сюди прийшов, і схилив горду голову в низькому поклоні.

— Я згоден, мій володарю, — тихо прорік, мовби видавив ці слова із себе.

Королева й вельможі вклонилися також. Відтоді готи втратили свою волю.

Гунни ж пішли далі на захід підкоряти інші племена і здобувати собі їжу та одяг, бо вважали негожим для себе орати землю і сіяти злаки, збирати їх і молотити, доглядати й вирощувати худобину, свиней, овець. "Копирсатися в землі та в гною — то доля нікчемних рабських племен, а не вільних і гордих гуннів", — казали погордливо вони.

А Вінітар, побачивши, що гунни далеко, вирішив докінчити те, що колись задумав Германаріх. Таємно від гуннів зібрав свою силу і рушив у землю венетів.

Назустріч йому виступив Бож із синами й вельможами і з усією венетською раттю.

У першому бою венети, ударивши дружно, потіснили готів і змусили їх тікати. У другому бою Вінітар теж не здобув перемоги і вирішив діяти хитрістю. Він розумів, що об'єднані венетські племена йому не здолати. Але як їх роз'єднати?

Він удав, що відступає. Знялися готи вночі зі своїх стійбищ і пішли на південь. Залишили на стійбищі лише одного старого хворого гота Вурма, з котрим Вінітар мав перед відступом довгу розмову.

Прийшли венети і знайшли Вурма. Привезли його до Божа і венетських князів. І стали ті його питати.

— Чому готський король відступив, старче?

— Він не відступив, а втік, як останній боягуз, — відповів навчений Вінітаром дід. — Сказав своїм вельможам: "Сила венетів безмірна. Ніколи нам не перемогти їх. Двічі побили вони нас, тож випробовувати долю втретє — справжнє безумство!" Підняв своїх воїв по тривозі і пішов назад, у готські степи над морем…

Зраділи венетські князі і, всупереч волі Божа, вважаючи, що війна закінчилася, кожен зі своїм військом потягнув додому. Зостався один король Бож з дружиною, бо земля його сусідила з землею готів.

(Продовження на наступній сторінці)