«Князь Кий» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Князь Кий»

A- A+ A A1 A2 A3

Крек насупився і мовчав. Його темне, густо подзьобане віспинами обличчя було незворушне і непроникне, мов кам'яна баба на степовій могилі.

— Скільки у Ернака війська? Він прийшов сюди сам чи разом з іншими гуннськими племенами?

Підійшли Щек і Хорив, стали прислухатися.

Крек безтямно дивився на молодого полянського воя, і в його вузьких чорних очах зачаїлася тривога, яку він даремно намагався приховати.

Щек схопив його за груди — затряс.

— Та відповідай же, степовий беркуте, коли тебе питають!

Той щось буркнув по-гуннськи і знов замовк.

— Не розуміє по-нашому, — сказав Кий.

— То чого з ним морочитися! Прикінчити — і все! — Щек рішуче рубонув рукою.

Та Кий розсудив інакше.

— Прикінчити ніколи не пізно… Ні, посадіть його на коня — заберемо з собою! Отець дещо пам'ятає по-гуннськи — розпитає його як слід.

* * *

Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Всі були страшенно стомлені, хотіли їсти й пити, але Кий не дозволив ні хвилини відпочинку: боявся, що гунни, виявивши зникнення своїх воїнів, пошлють по їхньому сліду погоню. Вивівши сім'ю князя Добромира з яру і забравши своїх коней, він обрав найкоротший шлях до Росі через Високу могилу і Чорний ліс.

Хоча всім було ясно, що треба поспішати, їхали поволі. Смертельна втома й спека відібрали і в людей, і в тварин останні сили.

Над безлюдним степом зависла сонна тиша. Ні хмаринки на небі, ні подиху вітерцю. Тільки чути, як ліниво пересвистуються бабаки та шелестить під кінськими копитами сива ковила.

Дорогу прокладав Щек, а Кий з Хоривом трималися позаду, пильно поглядаючи на далекий обрій — чи не покажеться де гостроверхий ковпак гунна?

Та всюди спокійно. Мерехтить у мареві синя далина, ширяє у високості темний орел, монотонно гудуть над червоними головками будяків поважні волохаті джмелі.

Так їхали до вечора. А коли досягнули Високої могили, Кий звелів ставати на нічліг.

— Висока могила… Тут будемо ночувати…

Князь Добромир, що всю дорогу, здавалося, дрімав у напівзабутті, почувши цю назву, враз стрепенувся, розплющив очі, почав вовтузитися у своїй попоні, щоб підвести голову.

— Висока могила?.. Покажіть мені її!.. Покладіть так, щоб було видно…

Вибрали місце над струмком, недалеко від тінистого зеленого гаю. Коней стриножили й пустили пастися, князю Добромиру намостили з трави та бур'яну м'яку постелю на горбку, щоб було видно Високу могилу, і, напоївши холодною водою, поклали відпочивати. Таке ж ложе приготували і для жінок. Гунна прив'язали до дерева, щоб не втік. І тільки після цього брати взялися готувати вечерю.

Поки Щек, Хорив і Боривой збирали сухий хмиз і розкладали багаття, Кий попатрав стрепета, посік його мечем на шматки, нарвав якогось пахучого зела і накопав їстівного коріння — все це склав у закопчений бронзовий казанок, який возив з собою біля сідла, і наповнив водою. Незабаром у казанку, підвішеному над вогнем, забулькало, заклекотало — і з нього пішов приємно смачний дух.

За якусь годину вечеря була готова.

Кий дістав з торби хлібину — покраяв на скибки, вийняв кілька дерев'яних ложок.

— Князю, княгине, пригощайтеся… Цвітанко, Боривою, до їжі!

Він спочатку поставив казанок поблизу князевого ложа, та князь, посьорбавши трохи юшки, відклав ложку.

— Дякую… Не хочу більше… А ви підкріпляйтеся!..

Юшка була смачна. Ніжне розварене м'ясо так і тануло в роті, і зголоднілі княгиня, княжна і княжич, не звертаючи уваги на братів полян, котрі взяли собі по шматку стрепетятини і по скибці хліба, запихалися зовсім не по-князівськи.

Казанок швидко спорожнів.

Цвітанка з вдячністю підвела на Кия очі. Знову не сказала ні слова. Тільки поглядом приголубила — мовби доторкнулася ніжною рукою… І від того погляду, як і там, у яру, в грудях юнака прокотилася якась незнана досі хвилююче солодка й одночасно тривожна хвиля. З чого б це?

Княгиня за всіх подякувала, а Кий сказав:

— А тепер — спати! Відпочивайте, бо, як тільки підніметься денниця[8], я збуджу вас, і ми знову рушимо в путь!..

Княгиня Іскра з Цвітанкою лягли поруч з князем на м'яке духмяне ложе з трави та бур'яну і враз поснули. Щек, Хорив та Боривой повкладалися просто на землі, а Кий пригасив багаття і сів на горбочку, поблизу князя, щоб пильнувати їхній сон…

Князь довго не засинав. Ворушився, стогнав, щось тихо шепотів і все не відривав погляду від Високої могили, що бовваніла в синій імлі.

Кий нахилився над ним, тихо запитав:

— Що тобі, князю? Болять рани? Добромир слабко ворухнув рукою.

— Болять… Аж печуть… Та ще дужче болить серце!..

— Чому?

— Бачиш Високу могилу?

— Бачу.

Кий глянув на гору, що закривала собою півнеба.

— Там, на її шпилі, сто років тому був розіп'ятий мій прадід…

— Твій прадід?

— Король венетів, чи по-ромейському, антів[9] — Бож… Мабуть, боги привели мене сьогодні сюди, щоб і я тут сконав від ворожих ран…

Князь говорив з натугою, через силу.

— Король Бож! — вигукнув безмежно здивований і вражений Кий. Скільки він пісень, переказів і казок чув про славетного короля венетів — не злічити! І раптом… Аж не віриться! — Він справді твій прадід?

— Так… Я Божич… Правнук його безталанний…

Кий схопився на ноги. Втома враз відлетіла, сон — як рукою зняло!

Неймовірно! Подумати тільки! Далеке минуле, про яке стільки мовилося довгими зимовими вечорами в теплих хижах, при мерехтливому вогні лучини чи воскової свічки, раптом наблизилося, війнуло на тебе гомоном давно відшумілого життя і стало перед очима мовби наяву. Виявляється, казковий король Бож — зовсім не казковий. Нитка життя від нього тягнеться прямо до князя Добромира, а потім — і до Цвітанки. Цвітанка — праправнучка Божа!

Кий відчув, що заплутався і не може відрізнити — де казка, а де дійсність. І йому зробилося трохи моторошно, бо здалося, що душі померлих раптом повернулися в цей світ, у якому він живе, і говорять, махають руками, щось нашіптують, кличуть до себе.

Все змішалося…

Гунни, король Бож, князь Добромир з жоною та дітьми, десятки якихось інших людей чи їхніх тіней юрмилися біля нього… Степова місячна ніч з таємничими звуками й запахами, крик сови в гаю під горою, давні перекази, що дійшли з глибини минулого… Все змішалося в його розбурканій уяві, все стукало в серце…

Кий довго стояв на березі струмка, що жебонів унизу, між кам'янистими скелями, вслухався у шерехи ночі, збентежений, окутаний тривожними думами.

Поволі поринав у сон невеликий табір утікачів, хрумали соковиту траву стриножені коні, впав у забуття князь Добромир, похропував прив'язаний до верби гунн Крек…

А Кий стояв і дивився, як удалині, за струмком, темним привидом здіймається гора, прозвана Високою могилою, як місяць поливає її примарно-сріблястим холодним промінням… І йому раптом здалося, що на її вершині заколивалися якісь неясні тіні, заячали далекі глухі голоси, замаяли, мов білі лебеді, чиїсь неприродно довгі, простягнуті удалеч руки…

Невже то король Бож?

СЛОВО ПРО КОРОЛЯ БОЖА

Слов'яни здавна жили по Дністру і по Бугу, по Росі і по Дніпру, по Десні і по Прип'яті аж до Карпат і Вісли. І ще далі довкруж. І ніхто не відає, коли вони сіли на цій землі і звідкіля прийшли. Бо світ великий, і завжди хтось звідкілясь приходив.

І сіяли вони, як і зараз, пшеницю, жито, просо, а ще — коноплі і льон. Садили часник, цибулю, і ріпу, і капусту. В степу і на лісових галявинах випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, а в ріках ловили мережами-сітями щуку, і судака, і стерлядь, і окуня, і лина, а неповороткого вусатого сома били вночі, при світлі смолоскипів, остями… В лісах, у дуплах старезних предковічних дерев, водилося багато бджіл, — і хто не боявся опухнути від їхніх укусів, той завжди мав мед.

Щоб захиститися взимку від стужі, влітку — від негоди, а вночі — від хижого звіра, будували собі з дерева та глини чималі хати, або хижі, і вкривали їх соломою чи очеретом, а для тварин ставили повіті.

Довгими зимовими вечорами жінки при світлі лучини пряли з конопель та льону пряжу, сукали вовну і ткали полотно й сукно. Чоловіки із шкіри шили чоботи й постоли, з лика плели легкі личаки, а з овчини, вовчих та ведмежих шкур шили кожухи. А ще робили зброю: луки, стріли, списи, щити, сокири. Умільці в'язали мережі та ятери.

І було в них багато родів і племен — поляни і деревляни, сівера і в'ятичі-венети, тиверці і дуліби, волиняни і дреговичі, радимичі, і кривичі, і словени. Всіх і не злічити… І найбільшим, найсильнішим на той час було плем'я венетів… А в кожному роді — старійшина, котрого, зібравшись на віче, обирали з-поміж найдужчих і наймудріших мужів. А ті з-поміж себе обирали князя.

І жили в самоправстві, поклоняючись богам і приносячи їм, як і нині, требу — і Світовиту-Дажбогу, і Перуну, і Сварогу, і Велесу, і Мокоші, і Роду, і лісовикам, і водяникам, і домовикам, і русалкам, і берегиням… А ще — рікам і озерам, горам і лісам, полям і пущам…

І був у них спільний предковічний покон[10] і язик єдиний.

(Продовження на наступній сторінці)