«Фірман султана» Володимир Малик

Читати онлайн історичний роман Володимира Малика «Фірман султана»

A- A+ A A1 A2 A3

Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули холодні заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.

Воєвода Младен схуд і постарів.

Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдутини висипали надвір. Звенигора і Драган зайшли до колиби воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.

Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.

Звенигора і Драган зупинилися біля порога.

Воєвода схилився до дружини, шепотів:

— Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни — тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору — звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров... Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..

Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.

Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.

Анка усміхнулась болісно, винувато.

— Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини... І не винесеш ти мене на найвищу гору... Хіба що мертву... Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію... Але й звідти я не побачу свого сина... свого Ненка... Я так хочу зустрітися з ним... востаннє... Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.

Вона замовкла і відвернулась до стіни.

Младен розгублено поглянув навколо.

— Але ж, люба, це неможливо зробити, — сказав він тихо. — Ненко — яничар. Він у Слівені... Ти не можеш поїхати до нього, а він...

В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.

— А він може прибути сюди! — раптом пролунав голос Звенигори.

Анка стрепенулась, підвела голову.

— Як?

Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.

— Ми привеземо його сюди!

Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.

— Арсене, ти розумієш, що кажеш? — І, понизивши голос до шепоту, додав: — Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Ці дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю... Та якщо Ненко не приїде, де вб'є її відразу!

— Він приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!

— Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слівені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку...

— Младене, це моя остання просьба до тебе, — тихо промовила Анка.

Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою.

— Гаразд.

4

День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у долині, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючі бризки сікли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.

Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Біля них залишився Дундьо. Він по-ведмежому, незграбно обняв усіх.

— Щасливо, другарі!

Коли стемніло, Драган, Якуб і Звенигора увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого немає, постукав у віконницю чималого високого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.

— Хто тут? — спитав, приглядаючись до темних постатей.

— Бай Димитре, поклін вам від воєводи, — прошепотів Драган, заходячи до сіней.

— Прошу до хати, другарі, — також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: — Майко, майко, дай нам чого-небудь підкріпитися!

Господареві було років п'ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, в глибоко посаджених очах світилася мудрість.

Коли на столі з'явилася тушкована баранина, а потім — карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.

— Знав би Сафар-бей, що у нього під боком четверо гайдутинів п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він — син воєводи Младена!

— Що ви дізналися про нього, бай Димитре? — спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.

— Вивідав усе, що потрібно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорізів у замку, а сам зупинився у багатого спахії [7] Онбаші.

— Це добре. В замку його важче було б узяти.

— Будинок Онбаші теж добре охороняється. Сафар-бей всюди поставив сторожу.

— Он як!

— Але поряд з Онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, — усміхнувся бай Димитр. — Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, — нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам'яну стіну, що відокремлює обійстя Онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, — я приготував...

— Спасибі, бай Димитре.

— Тепер дивіться сюди. — Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. — Оце будинок Онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, — там завжди стоїть яничар... Другий вартовий — на розі, біля ахчийниці [8]. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди-небудь... Решта яничарів — щось більше десятка — живуть в одній із кімнат у будинку Онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджується допізна.

— Біля його дверей нема вартового?

— Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.

— Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра —Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!

5

Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.

— Дур! Хто такий? — заступив він Якубові дорогу.

— Кагамлик! — зрадів Якуб. — Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?

— А-а, старий! Звідки ти взявся? — витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.

— Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього...

— Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!

— Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!

— Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?

Якуб не відповів на запитання.

— То можна пройти?

— Та йди вже... Спочатку прямо, а потім —— останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!

— Я теж уявляю, — сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.

Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко відчинив двері і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих позолочених ніжках, сидів Сафар-бей. Він зразу ж схопився.

— Якуб? От не чекав! Заходь, сідай — гостем будеш! Салям!

— Салям! Правда, у гяурів-урусів є приказка: непроханий гість — гірше татарина!

— Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.

Якуб сів на низьку м'яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар-бей — на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з'явилася зморшка.

— Як воювалося, Ненко?

— Не називай мене так, Якубе, — скривився ага і з гіркотою в голосі додав: — Воювалося? Дуже погано... Гяури не відступили ані на крок! І хоча наших було в півтора раза більше під Чигирином, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!

— Чим же це пояснити?

— Аллах одступився від охоронців слави падишаха!

(Продовження на наступній сторінці)