«Чумацький шлях» Володимир Малик

— І все ж таки — яку платню хочеш?

— Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати… А я відроблю…

Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:

— Гм… Ти мені подобаєшся… Але ходімо до господині — хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш… А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це…

Катря від радощів сплеснула руками, залилася радісними слізьми і раптом бухнулась перед господарем на коліна.

— Дякую, паночку, дякую!.. Дякую, батеньку рідний!.. Хай Бог вас боронить від усього лихого!.. А бомагу — підпишу… Аякже!

2

Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла за валом, поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині — кухня та комірчина для наймичок, на правій — світлиця та дві кімнати. Всі — з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбований підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: "Збудовано року Божого 1780-го", тобто всього сім років тому.

Катря боязко зупинилися біля порога, не зважуючись стати на чисту фарбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.

— Іди!

Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.

— Як мати, Василю? — спитав його Хуржик. — Ти вже був у неї?

— Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.

— От і добре. А я привів нову наймичку, — і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. — Заходь, Катре!

Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:

— Сиди, Параско!

Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.

— Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка… Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство…

Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:

— Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, — хай залишається… Аби тільки тобі з Василем було… добре… спокійно… і легко…

Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.

— Заспокой її, Параско, — сказав тихо господар. — А ми підемо з Катрею, — їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий — короткий…

Івась ждав їх на подвір’ї.

Хуржик зупинився на ганку, нахмурив кошлаті брови.

— Ти ось що, Івасю, — набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків та кілька головок капусти на борщ… Це для Катриної матері… В сани запряжеш найкращих коней — Гнідого та Зірку, щоб пром’ялися трохи, а на зворотному шляху заїдеш у В’язівку на луг і набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати… Зрозумів?

— Зрозумів, мосьпане, — схилив голову Івась.

— Та не барися! Щоб до смерку повернулися!

— Та вже ж, мосьпане…

— Ну, збирайтеся!

3

Збирався Івась і справді недовго. Не знати чому, літав мов на крилах. У ящик саней наклав сіна, кинув рептух оброку для коней, з комори виніс не торбину, як казав господар, а добрячий міх борошна, сулію олії, а з льоху — лантух буряків та капусти. В торбину поклав дві хлібини, шматок сала та ще одну — собі та Катрі на обід. А до всього — додав вузлик солі. Прикрив усе це сіном, у передку прослав попону, в оплені вставив довгі дубові рожни, побіля них поклав рубель, вила, сокиру — і рушив з двору.

День був сонячний, морозний. Дорога простяглася прямо на південь — понад Сулою, через Терни та В’язівок. Пухкі глибокі сніги, що випали недавно, сліпили очі. Застояні коні, раді, що вирвалися на волю, без батога і понукань шпарко мчали по вузькій, пробитій серед заметів дорозі.

Івась зав’язав віжки за рожен, дістав з торбини хліб та сало, покраяв на шматки, торкнув Катрю за плече.

— Їж! Дорога далека!

— А ти?

— І я.

Ще теплий, свіжоспечений хліб та мерзле сало так і танули в роті. Незчулися, як півхлібини не стало.

— Заморили черв’яка — тепер і їхати можна, — сказав Івась, зав’язуючи торбину. — Но, коники! Но-о!

Скрипів під полозками сніг, мелькали кінські ноги та довгі розвіяні хвости, свистів настояний на міцному морозі пекучий зустрічний вітерець. З Тернівської гори до воркітливого влітку, а тепер приметеного білим саваном Булатця злетіли, мов на крилах, і помчали прямо лугами, навпростець, до зеленого бору.

Там Івась натягнув віжки, зупинився, дав коням оберемок сіна.

— Злазь, Катре! — і, схопивши до рук сокиру, попрямував до купи бурелому. — Наберемо для матері дров!

Він розстебнув свитку, поплював на долоні і заходився біля сухої сосни, вивернутої з корінням. Працював без спочинку — аж лоб змокрів. Зате на санях швидко виросла чимала купа смолистих рубанців, які він туго прикрутив вірьовкою до полудрабків.

— Ну, от — не з порожніми руками прийдемо, — і вмостився в передку саней. — Буде чим протопити в хаті…

Катря сіла поруч, прикрила попоною коліна.

— Дякую, Івасю… Який ти хороший, їй-богу!.. Такого б мені брата!

Івась широко усміхнувся. Вйокнув на коней.

— А може б, чоловіка? Га? — І раптом лівою рукою обняв її за плечі і пригорнув до себе.

Дівчина запручалася, невеличкими кулачками замолотила його в груди і в спину — аж загуло. Але парубок притискував її все дужче.

— Пусти! Задушиш, ведмідь ти клишоногий! — крізь сльози заблагала Катря. — Мені ж боляче!

Івась розслабив руку. В ту ж мить дзвінкий ляпас огрів його по щоці — аж виляск пішов лісом. Це було так несподівано, що він мимоволі потягнув віжки. Сани зупинилися! І тут він відчув, як другий ляпас опік і другу щоку.

— Ти що — здуріла? Я ж пожартував!

— І я пожартувала!

— Тьху на тебе!

— На батька свого тьхукай!

— Ось ти яка!

— Яка?

— З перцем!

— А коли б без перцю, то вже б давно з’їли!

Вони сиділи поряд, обоє червоні, і не дивилися одне на одного. У Катрі на очах виступили сльози, які вона витирала кінчиком хустки, а Івась м’яв у руках ремінні віжки і, зніяковілий і сердитий, подумки чортихався. "Тьху! Хай йому чорт! І дала ж лиха година зачепити цю дурноверху! Думав — пожартую, як з дівчатами на вечорницях не раз жартував, а тут — облизня впіймав! Та ще й пику натовкла, мов котові! Сором який!"

Він не знав, що казати, і торкнув віжки. Коні рушили, потім перейшли на рись. Замелькали засніжені сосни, темні дуби, білокорі берези. Дорога не петляла, а пролягла просікою рівна, мов струна, і вузька, що й не розминутися з зустрічною підводою. Але зустрічних підвід не траплялося, і Івась, щоб якось розвіяти сором, що двома рум’янцями цвів на обвітреному обличчі, високо заніс над кіньми замашного батога і люто розмахував ним. Не хльоскав, не бив, а тільки розмахував, та коні і без того летіли бистрокрилими птахами і скоро винесли їх із лісу, а потім непомітно перемайнули через поле.

Мацьківці!

Село розкинулося на рівному березі Сули, під крутою горою. Невеличкі глиняні хатини-мазанки несміливо визирали з-під снігу, що чудернацькими кучугурами-заметами наліг на очеретяні дахи. Подекуди з лозових, обмазаних жовтою глиною димарів звивалися сизі димки. Десь далі, аж під лісом, що наступав на село з гори, валували собаки.

— Куди їхати? — запитав Івась, не повертаючи голови.

— Ось так — прямо, а там я покажу — у вуличку до річки, — теж не дивлячись на нього, відповіла Катря.

Хата стояла на горбі, над Сулою. Біля хати — хлів, клуня, саж. Далі, понад берегом, простягнувся город, обнесений потемнілими від негоди воринами. Обійстя непогане, але якесь нежиле, запустіле. Ніхто не розчистив тут снігу, не чути реву скотини в хліві чи свинячого рохкання в сажі. Де була дривітня — теж пусто. Лише стоїть одиноко широкий пеньок, на якому, видно, колись рубали хмиз. Всюди по обійстю — снігова пустеля, лише від хати тягнеться одинокий слід — на вулицю.

Катря миттю спурхнула з саней, кинулася до дверей — прожогом. Івась зав’язав віжки за стовп і поспішив за нею.

По хаті ходив мороз. Крізь замерзлі шибки ледве пробивалося скупе сонячне світло. З-за груби чулося Катрине ридання, і Івась заглянув туди, думаючи, що трапилося найгірше.

Та мати була жива, — лежала, вкрившись усім, чим мала, — ряднами, свитками, кожухами. Зігрівалася лише власним теплом. А Катря крізь сльози приказувала:

(Продовження на наступній сторінці)