«З давнини» Гнат Хоткевич

Читати онлайн оповідання Гната Хоткевича «З давнини»

A- A+ A A1 A2 A3

От товпа ще гірше застогнала, заревла: то князь почав кидати гроші у народ. Тут уже все заворушилося, і не встиг Василь і оком моргнуть, як Марусю одірвало від нього й понесло, мов хвилею, убік. Він бачив, як її голова наче пливла побіля других, рвонувся, пробиваючи собі дорогу кулаччям, але в цю мить здоровенна куча людей повалилася біля нього, перекочувалися чиїсь спини, чобіт боляче врізався в праве плече, от гупнула якась туша усією вагою на голову; в рот, очі, ніс набилося землі, і як він не напружував усі свої дужі мускули,— не міг здвигнути з місця живої каші, що кипіла на ньому.

А коли, нарешті, піднявся, протер очі, виплював землю з рота і глянув доокола,— Марусі не було видко. Тоді він почав пробивати собі дорогу до панського двору.

Князь тим часом в'їхав у двір. Тут його стрінув управляющий-німець, звуки власної оркестри, челядь з низькими поклонами й криками "ура". Видніші з дворових підходили й цілували руку, декого князь називав по імені, й тоді той чув себе щасливим.

Під руки ввели князя до покоїв, але він не захотів відпочивати, а вийшов зараз же на балкон. Там уже лежала ціла купа різної величини пакунків, перев'язаних лентами із якимись білетиками на них. Це була любима забава князя.

Він брав пакунок, голосно прочитував напис на ньому і кидав з балкона. Написи були усякі. Були й більш-менш невинні, як от "співай", "смійся", "танцюй", "плавай", "поцілуй дівчину", "поцілуй парубка"; були й менш невинні, як "сядь верхи на сусіда", "лізь рачки попід столами"; були й дикі, як "плюнь у пику сусідові", "удар Грицька палкою"; були й зовсім неприличні, як "повали дівку й ляж на неї", "покажи дівчатам...", "задери спідницю...".

І от князь кидав пакунок, внизу його ловила юрба, а посіпаки стежили, щоб накази виконували без опозиції. От одному парубкові дістався пакунок з очіпком, і на білетику — "поринай". Парубок одяг очіпок на голову і з реготом, мов у воду, кидався людям під ноги. Одній дівчині дісталися штани з написом "танцюй". Вона — це була якась нетутешня — одягла їх тут же й пустилася навприсюди. Другій випало на білетику "стань догори ногами". Вона хотіла було тікати, але десять рук схопили її, поволокли до балкону й виповнили наказа. Князь весело реготався.

От він помітив дівчину, що стояла осторонь, не кидаючися за пакунками. Казав дати собі бінокль і почав розглядати ту дівочу постать.

— О!.. Charmant! — і, не обертаючи голови, промовив неголосно: — Заїко!

За хвилину Заїка вже стояв на балконі й почтиво схилив спину за кріслом князя.

— Альоша! Бачиш ту дівчину, що стоїть ондечки?

Заїка підморгнув управляющому.

— Бачу, ваше сіятельство. Записать у балет?

— А скільки їх там у нас?

— Сімнадцять. Ця, як зуміє, буде вісімнадцята.

— Ну цю запиши, хоч і не зуміє. І приведи сьогодні.

— Слухаю.

В той самий момент, коли одірвали Марусю від Василя, вона почула, що у неї вирвали серце й усе життя. Почула, яка то була міцна, непохитна опора; почула, яке то гаряче любляче серце, який він рідний, свій, безконечно дорогий; що прийшов із віковічної минувшини до неї і піде далі у безвість віків з нею.

— Василечку! — безсило крикнула вона, б'ючися рученятами у стіну якихось спин, але хвиля людська несла її все далі й далі. Десь у тому океані втопився її Василь — і от коли вона почула, що зосталася сама і що з нею можна зробити, як кому забажається. А вона ще ж і не знала, що товпа коло неї й Василя напівштучна, що це їх умисне розірвано, її умисне волочуть вперед, а Василя умисне топчуть там десь, у малій кучі.

Тільки як укотилася товпа у двір, удалося Марусі сяктак вилабудатися, і вона стала ото осторонь. Бачила все, що діялося доокола,— і стид, і жах поперемінно стискали їй серце. Огидь її брала дивитися, як танцюють парубки в спідницях, а дівчата в штанях, і дивувалася вона непомалу. Де подівся сором? Вона не знала, що можна зверху дозволити "не соромитись",— і сором у більшості людей щезає.

А коли побачила, що сталося з дівчиною, якій дістався білетик "стань догори ногами",— безмежний страх охопив її. "Що, як і мене отак поволочуть? Василечку, голубчику, рятуй!"

Вона хотіла тікати з двору, не знаючи, що її звідси не випустять, але тільки зрухнулася, як підійшов до неї Заїка й грубо схопив за руку.

— Ходім! Князь велів записати тебе у балет.

— Куди?.. Я не хочу... я не піду нікуди...

Заїка аж здивувався. Чудно!..

— Як-то не підеш? Так тебе просити ще треба?

Схопив її за обидві руки й потяг. Маруся крикнула розпачливо:

— Василечку-у!..

Рвонулася що було сили, аж упала разом із Заїкою. Той, падаючи, випустив її руки. Маруся схопилася й кинулася бігти, Заїка, ще лежачи, ухопив її за спідницю й сіпонув. Сам схопився на ноги й ударив дівчину в лице.

— Ах ти ж, сволоч проклята!..

Але ще не договорив, як щось блиснуло, і Заїка покотився, разів п'ять перевернувшися, по землі. Василь схопив Марусю за руку й кинувся бігти, але даремна річ. Повен двір був челяді взагалі, а потім ще зрання управляющий відділив кілька душ для спеціального надзирання. З криком "наших б'ють" кілька душ накинулося на Василя, збили з ніг, але він розкидав їх із себе, як ранений тигр. Страшно було дивитися на парубка, коли він піднявся й кидався на своїх ворогів.

— Дайте мені коляки! Да-айте мені коляки! — кричав, але де тої коляки взяти, та й хто б насмілився йому її подати. Бив тільки кулаками. Погано приходилося тому, хто попадав під той кулак, але що він міг зробити?.. Навалилися гурмою, звалили з ніг, били на землі, зв'язали руки й потягли, не перестаючи бити.

Маруся тільки початок побачила тої бійки і впала непритомною. Заїка передав її двом з челяді, а сам пішов добивати Василя.

Весь нарід притих. Усім стало страшно. Деякі дівчата почали плакати, деякі попробували бігти, але на воротях стояли посіпаки й нікого не пускали з двору.

Князь, що спокійно дивився з балкону на всю цю сцену, звелів розпочинати угощення. Музика різнула до танцю, хоч ніхто спочатку не танцював. Столи бистро заставилися мисками, пирогами, м'ясом, кашею. Замість одної бочки, викочено було дві,— і сунула братія одна до столів, друга до бочки. Скоро все затяглося горілчаним духом, зблідло й забулося. А там уже вихватився хтось танцювати, та так і пішло.

III

Василя кинуто в льох, де горілчані бочки стояли. І, мабуть, добре кинуто, бо він і пам'яті збувся.

Коли прийшов до себе, довго не міг зрозуміти, де він і що з ним, але біль у зв'язаних руках вернув йому пам'ять. Він згадав усе, що сталося, і коли подумав, що зараз робиться з його Марусею,— почав якось не то ревти, не то стогнати й битися в своїх путах до несамовитості. Але це був даремний труд: вірьовки в'їдалися в тіло, він страшенно втомився — от і весь результат.

Довший час лежав і відпочивав, а серце мало не розривалося від болю. Пригадувалося все, що він чув про життя князя. Згадалися десятки дівчат, яких він обезчестив; той порядок, в якім це йшло. Дівчину записували "в балет" і вчили танцювати; кожна з таких танцюристок мусила приходити й обслуговувати князя на ніч. Коли траплялася вагітність, дівчину виписували з реєстру й відсилали на хутір; там у неї й знаходилася дитинка. Коли це була дівчинка, її зоставляли при матері; коли хлопчик — віддавали спеціальним жінкам-годувальницям, але з тих дітей мало виходжувалося, більшість ішла "у землянську станицю". їх ховали у ярку, що так і звався Діточий яр.

Цей увесь порядок чекав і Марусю. Згадка про те рвонула Василя, й він знов безтямно, безумно почав битися, шарпатися ногами, звиватися, мов уж, усім своїм сплутаним тілом. І — диво! — нараз почув, що його пута послабшали. Видимо, він був зв'язаний однією вірьовкою, а не кількома мотузками. Як тільки він це відчув,— перестав битися.

Полежав ще, відпочив і одним дужим поворотом тіла сів. Почав розглядатися.

Світла було мало. Тільки зверху через продухвину падало його трохи, але дуже трохи; мабуть, уже день близився до кінця. Василь побачив ряд бочок і в кутку якусь безладно накидану купу.

"Там, мабуть, старі бочки... обручі старі... Знайду обруч, шматок обруча... перетру вірьовку"...

І Василь почав роботу. Він звивався змією й пересувався по землі, випростовувався, ще пересувався і потім знов скручувався, знов випростовувався. Це була шалена робота; через п'ятнадцять-двадцять поворотів Василь вимучився так, що мусив довгий час відпочивати. А до того й побите тіло давало себе знати, лице, мабуть, запухло, бо Василь не міг широко одкрити очей.

Чи довго так повз,— не міг би сказати, але, мабуть, довго, бо світло поволі зникало й повз він уже у півтьмі, не знаючи — чи далеко ще ті бочки, чи, може, він їх уже поминув.

От стукнувся головою об стіну. Видимо, збочив і попав не в куток, а просто у стіну. Нехай буде й так. Почав підкочуватися до стіни ближче, ближче, почав обпиратися спиною й підійматися, щоб стати.

Нараз зачепився за щось. Зсунувся трохи вниз і вп'ять почав випростовуватися. Знов зачепився! Почав мацати зв'язаною рукою — гвіздок!..

Зрадів. Це вже півділа готово. Зі страшенними, нелюдськими зусиллями став на ноги. Ледве міг стояти, бо ноги тремтіли. Тільки трохи згодом оді йшли наче.

(Продовження на наступній сторінці)