«З давнини» Гнат Хоткевич

Читати онлайн оповідання Гната Хоткевича «З давнини»

A- A+ A A1 A2 A3

Ну так ото, кажу, як відрізав собі князь земельки,— почав хазяйнувати. А тоді яке хазяйнування було? Насамперед заселити. Ну князь Борис Іванович не дуже про те дбав, то воно у нього й ішло, як мокре горить. Оце візьметься наче й з короткими віжками: розсилає своїх людей, щоб ото, значить, закликати на переселення; будує, розпоряджається. А потім перегорить-перегорить у нього оте все, осядеться, стухне. Та й ніколи йому: він більше по загряницях жив по царських ділах. Та й те сказать, що не зовсім тут і безпечно було: он там, за річкою біля Білої гори та в Кимлицькому яру, кочували кимлики. Зробить собі земляночку, покриє чаканом — із рогоузу таке плели вони — та й живе. Та й інші розбійники степові набігали, не дивилися, що "свої", а так облуплять, що тільки держись! Навіть церкву, що ото колись тут стояла, кілька разів обкрадали, не то що! Одно слово, неспокійно було, то мало й охочих знаходилося селитися.

Це так за Бориса Йвановича. Ну, а як настав Олександер Борисович, отой царів хрещеник,— пішло діло по-іншому. Той зараз випрохав собі у царя солдатів, очистив землю від кимликів та розбійників, а тоді по всіх губерніях розіслав закликані в, щоб кликали людей: "Кажіть, що у нас тут на вербі груші ростуть, молочні ріки течуть,— що хочете, кажіть". Ну вони й почали брехати. Ну, що брехали, то брехали, а дещо й правда була. А правда була така, що хто б ти не був, що б ти не напрокудив,— сміло йди до князя, князь тебе бере під свою защиту, й ти тоді нікого не бійся. І от такого народу багато й поприходило. Особливо таких, що із своїми поміщиками не поладили. Бувало таке, що і вб'є поміщика — так аби сюди прибіг, а тут уже тебе сховають, і ім'я тобі друге дадуть, і года перепишуть...

Василь поглянув на діда: "Чи не ухекав і ти, дідусю, свого поміщика, що тобі ім'я перемінили?.."

— Отак, бач, і заселилася ця вкраїна. А князеві Олександрові усе мало, все мало, ще хочеться землі, а де її узяти? Чиї рядом землі? Телішова та Тарабанова: вони володіли своїми землями по якихось документах ще басурменського царства. Ну Тарабанів сам хто його знає де дівся — чи помер, чи так куди зійшов, а тільки в Тарабанівці жила сама його жінка, Тарабанша, здорова така, дебела баба. Села у неї усі були кацапами заселені: "То,— каже,— смирніший народ, ніж оці хахли..."

Ну ото й задумав князь поживитися нащот земельки, нащот Тарабаншиної. Почав з того, що завів із нею кумпанство: то управляющого свого німця туди шле, то сам приїде попить-погулять, бо покійниця дуже була охоча до цього діла. А тій, само собою, честь: куди ж пак — князь!

Ну от раз вони так гуляли-гуляли, пили-пили, а князь і каже Тарабанші ніби так, шутейно: "Та,— каже,— які оці степові поміщики — знаю я їх. У них ні в кого й документів нема. Вони так собі, з божої ласки володіють земелькою". А Тарабанша: "Не знаю, як у кого, а у мене всі документи єсть". Князь сміється: "Ну які там у вас можуть бути документи? На часточку о здравії раба божого Никихвора (а її чоловіка, Тарабаншиного, Никихвором звали)?" — "Ні,— каже,— не на часточку, а таки справжні документи, настоящі, і на всю землю".— "На всю?" — "Геть на усю чисто! Коли хочете, й покажу".— "Та навіщо воно мені здалося? Я й так вам вірю".— "Ні, я покажу... я не какая-нібудь..."

І полізла дурна баба в шахву, витягла звідти усі свої грамоти й документи й показує князеві. Той подививсь, подививсь: "Ваша правда,— каже,— правильні документи" — і віддав назад. П'яна баба, залишивши очі, й не туди, щоб хоч подивитися, що ж він їй дає. А він дав їй жмутяку паперів, просто собі бамаги,— зарані вже в нього було приготовлено.

Давай вони ще пить, давай вони ще гулять. У хаті душно. "Поїдьмо ще у ліс. Поїдьмо". Поїхали. Там уже князь так уходокав бабу, що вона впала й спала аж до рання. А князь до свого управляющого: "Знімай у неї перстінь із руки". Зняв. "їдь із тим перснем до Тарабаншиної якономки, нехай вона дасть усі бамаги, які єсть іще..."

Німець поїхав, знайшов клюшницю: "Так і так, веліла вам бариня дать усі бамаги". Ну клюшниця — може, їй і не раз уже траплялося слухатися того персня — візьми та й віддай. Ну на тім і кінець. Бо на другий же день князь оповістив по усіх людях Тарабаншиних: "Хто хоче добровільно переходити в моє підданство, нехай викине на воротях віху з сіна або соломи. А хто не викине,— тому хату спалю". Ну, само собою, усі повикидали. Тарабанша прочумалася, а в неї вже нічого нема. Тільки дехто з дворових і зостався при ній, більше старі жінки, приживалки, сказать. Так їх усіх із їх хазяйкою разом узяв князь жужмом та й вивіз на Великий шлях, а будинок спалив. Ще й церква стара при тім і згоріла.

Так от яким чином князі Куракіни заволоділи Павлівкою й володіють по цей день. Не знаю вже як, але й земля Телішова,— що ото яр за річкою за Козинкою,— і та теж відійшла до Куракіних.

Замовк дід, перебираючи думками минуле. Сонце давно вже зайшло, теплий вечір обгорнув землю. На селі чутно було звуки, що знаменують кінець дня. Де-не-де вже виривалася й пісня — сьогодні ж субота.

Василь трухнув головою, мов струхуючи з себе важкі якісь, неприємні думки. Потім устав, підняв на плечі рядно з сіном.

— Ну, дідусю, я піду.

— А? Підеш?.. Ага... Ну добре...

— Прощавайте, дідусю...

— Прощавай, сину. Так ти оце завтра до Нищеретової?

— Та думка проїхаться.

— Знаєш, що я тебе буду просити? Купи ти мені сокиру на базарі. А то мені сокири кожної минути треба, а моя вже така й стара, як я, та така й щербата. Купиш?

— А чому ні.

— Так підожди, я гроші винесу.

Дід поліз у курінь. За хвилину виліз ізвідти з хусточкою в руках. Почав розв'язувати. Але як не старався,— і руками, й зубами,— не міг розв'язати вузлика на кінці.

— Дайте, дідусю, я.

— Ну на, сину, розв'яжи хоч ти. А то я вже такий старий став, що он, бач, зав'язати зав'язав, а розв'язати вже й руки не туди. Прямо як мій старий Бровко, що вже й не гавка, а тільки гарчить.

Василь розв'язав вузлика і, не розгортаючи хустки, подав дідові.

— Он, бач, як воно означа,— молодість. Раз-раз — вже й готово. Так оце тобі, сину, на гроші, та тільки торгуйся. А то там на базарі — знаєш?

— Та вже буду старатися. Прощавайте!

— Ходи здоров!

Василь пішов неспішною ходою, оминаючи огудиння та підпираючись кіссям. Якось невесело йому стало від дідових балачок. Чомусь почало пригадуватися минуле. Він сирота... виховувався в сім'ї Щербатів... ріс разом із їх дочкою Марусею. Майже однолітки, на яких два-три роки він старший,— і це одразу поставило його в ролю оборонця. Ще малим він не раз бився з хлопцями за Марусю й не давав її на поталу. Мати не боялася ніколи за Марусю, коли біля неї був Василь: вже знала, що той і додивиться, і оборонить.

А раз — уже підпарубочим був — косив за річкою і так наче почув чи то здалося — ніби голос Марусин. Крикнула й замовкла. Прислухався — нічого не чути. Але, не дивлячись на те, він стрімголов кинувся до річки, а там тільки бульбашки схвачуються...

Кинувся у воду, витяг дівчину, положив на берег — а вона вже нежива. Як почав її смикати, як почав термосити,— хлипнула вода з рота, зітхнула Маруся, одкрила очі... Як рибонька в'яла, лежала голісінька на руках у хлопця.

Кой-як надів на неї сорочку, спідничину. Виніс на вищеньке місце, поклав на землю, сам сів, а голову її положив собі на коліна. Волоссячко розпустилося по оба боки; очі, великі та гарні, то одкриваються, то закриваються; сорочка обтяглася на грудях, і все щупленьке, рівненьке тілечко, вся оця мила істота до того стала нараз дорогою Василеві, що, якби хто сказав умерти,— вмер би за неї.

Ці хвилини були рішучими в житті Василя. Не стало хлопця: він одразу виріс у парубка, і цей парубок був навіки закоханий у оцю дівчину Марусю.

Довго приходила до себе дівчина, але хлопець й цього не помічав — для нього це були хвилини невимовного щастя. Стара Щербатиха, тривожачися, що довго нема дочки з річки, пішла шукати. Здалека побачила, що дівчина лежить головою на колінах хлопця,— і серце матері скипіло... "Ач, байстря прокляте! Он ба, коли вже... Ну я ж тобі покажу дівок..."

І виломила не прута, а цілу коляку, та тільки роззявила рота, щоб з лайкою зразу накинутися, як Василь замотав рукою,— мовляв, ц-с-с...

Це одразу спинило стару. Вона, не кидаючи прута, підійшла ближче й побачила великий нелад в убранні дочки. Страшна думка пролинула в голові старої. Вона побіліла як крейда в одну хвилину... Горло здавили спазми... Ледве вимовила:

— Що з нею?

Але спокійний вираз чесного обличчя хлопця якось відразу їй сказав, що безумна гадка була безпідставна. Хлопець кивнув рукою, щоб стара наблизила вухо. Зашепотів:

— ...підіть... коня... а то вона не дійде...

— На Бога!.. Що з нею?..

— Я її витяг із води.

Одразу зрозуміла усе. Гаряча хвиля вдячності залляла серце. Щербатиха схопила Василя за голову й поцілувала. І цей поцілунок старої женщини-матері відчув Василь, відчув як велику нагороду, як миропомазання у вищий стан.

(Продовження на наступній сторінці)