«Тарасик» Гнат Хоткевич

Читати онлайн повість Гната Хоткевича «Тарасик»

A- A+ A A1 A2 A3

— Го-го-го! Я те бидло вмію постромляти! — любив хвалитися пан Ксаверій і сік людей нещадно. Зробив головну кватирю в Зеленій і завів там прямlt;^ буцегарню: арешт, колодки, нагаї.

Коли прийшли жнива, вигадав мірку на снопи — щоб в’язальниці в’язали снопи певного розміру. Верьовочка така у нього була із двома галками на кінцях, ще й печаткою його припечатана. Казав, що там шість четвертей, але нав’язував галки на мокрій верьовочці, отже, коли висихала — ставала більше.

Ото й ходить по полю, міряє снопи. Як не такий — зараз чик ножем по перевеслу. З-за тої мірки вийшла сутичка у пана Ксаверія і з дядьком Грицьком.

Катерина ходила у тяжі й дуже перевтомлювалася на панщині. Вертала додому не на спочинок, а на ще більшу роботу, бо треба й їсти варити, й хату чепурити, ца городі копатися, води принести — та хіба все перескажеш? І бідна жінка знемогалася. Та хоч би їда до того була як слід, а то ще й їда така...

Підчас жнив Катерина вже ледве ходила — нахилятися було трудно.

Раз вона нав’язала снопів і зносила їх, складала у "п’ятки". Іде постаттю, коли глядь! — штук із десять снопів порізано.

Безсило впали руки в Катерини. Думка була відпочити, а тепер от перев’язуй. Пішла до перевесла — лежали під копою в холодочку мочені перевесла. А йдучи не втерпіла й буркнула:

— Бодай би тобі в животі та в печінках так різало, як ти нам снопи ріжеш.

І не туди, що пан Ксаверій тут же, за копою. Як не вискочить він ізвідти, як

н£ закричить, як не стьобоне жінку нагаєм через спину!

Скрикнула Катерина і від болю і від страху. Але тут де взявся Григорій.

Білий, як крейда. Та страшний. Очі загорілися, і серп тремтить у руці.

Півголосом сказав:

— Не займай молодиці.

Тільки всього. І голосу не підняв. Але пан Ксаверій стільки сили почув у тих словах, що попустив руку і відійшов геть. І тільки вже здалека погрозив гарапником і прокричав:

— Ну, чекай же, пся крев!

Катерина плаче.

— Ой, Грицю! Що ж із тобою тепер буде?

А Григорій, важко дишучи, пішов до своєї роботи. Під час обідньої перерви тільки й розмов було між людьми, що про цей випадок. Думка була одна:

— З’їсть пан Ксаверій Грицька. На землю переведе.

— Це таке хоч на Херсонщину тікай.

— Пилипенко оце вернувся. Каже, що нічого. Служив у станового.

— У станового? Та становий же мусить ловити збіглих!

— Ну-да мусить. Він і розсилає бомажки, і сам їздить, ловить.

А у нього в дворі самі збіглі роблять. Ще й гроші платять. А нашому брату й лучче: хоч менше получиш, так зате вже поліції не страшно.

— А чого ж Пилипенко там не зостався?

— Заскучав, каже, за рідним краєм.

Таке!.. Я б не вертався.

— Хто й зна...

Усіх тривожила думка — що зроблять дядькові Григорієві.

— А їм що? їм і вбити чоловіка нічого не варт. Уб’є та тільки напише асесорові: "забілем чолов’єка". А при тій цидулці пошле кабанця, гусей пару і ще там чого — і квит. Асесор напише до попа: такий то чоловік помер наглою смертю, прошу поховати. А піп хоч і знає, але його діло маленьке.

— То було за Польщі так, дядьку. А тепер Расєя.

— Один чорт, що Расєя, що Польща.

— А я скажу, що під Польщею, дивись, і лучче було. Тоді пани нас боялися, бо у кожного з нас був ніж. А як підвернулися ми під Расєю, то пани так ізробили, щоб на три двори був один ніж, а на десять дворів одна сокира.

— Дуби смалені, дядьку. Тепер можна в суд подавати.

— В су-уд? А багато ти бачив таких, що висудили?

— Суда, брат, мужикові не знайти. Суди не для нас. Ти в суд, а пан напише в губернію, Що в його маєтку бунт. Пришлють військо.

— Ти його в суд, а він тебе в ісправітельний дом. А то й у салдати. А захоче, то й у Сибіряку одправить.

— Губернія, брат, за нас не заступається. Он у пана Замбковського побив яконом людей, чотирьох мужиків. Вони пішли в суд. Із Київа нарядили слідувателя. Ну, що ж? Слідуватель приїхав прямо до пана, їв, пив там, туди ж і мужиків викликав. І написав, що мужиків дійсно було покарано, але дано, каже, кожному не більше, як десять-дванадцять батогів. І це за те, каже, що панський хліб стоїть нежатий, а сіно вже погнило через недбальство іменно отих мужиків. Що ж? Прийшла від суду бамажка, що зроблено все правильно і що для порядку та воздержування людей простого званія дванадцять батогів це по закону. От тобі й суд.

— А цікаво, чи таки пани відповідатимуть на тім світі?

— Відповідатимуть ще й на цім.

Навряд. Нікому стати. Останні люди були гайдамаки. Тепер вони перевелися, то зосталася дійсно сама "пся креф" та "пся юха".

— Нехай, нехай!

— Та хоч і нехай. Поки хвалько нахвалиться...

Розмова припинилася, бо наближався лановий. А на другий день потребували дядька Григорія у Зелену. Катерина одразу почала голосити.

Коли Грицько йшов вулицею, сусідки витикалися з-за плотів.

— Ллянь... ллянь... пішов... я би Бог дав вернувся...

Дядько Григорій вернувся. Пройшов прямо до корчми, чого ніколи з ним не бувало.

Вернув до хати темний і суворий. Нічого не казав і зразу ж погнав на ніч волів пасти. Там то й воли не які — пара бичат. Ще напасешся, поки їздитимеш.

А в неділю витягла Катерина чоловікові чисту сорочку. Так то, бувало, в хаті й переодягається, а то пішов до комори. А малий Тарасик відхилив двері:

— Тату!

— Чого тобі, сину? Іди, йди звідси.

А воно таки влізло.

— А чого у тата спина синя?

Батько випроводив хлопця з комори. Воно вернуло до хати й хвалиться матері:

— А у тата спина синя.

^Мати в сльози. Катря зараз малого на руки.

Ану ходім — я тобі щось покажу! Ану ходім — я тобі щось розкажу! Ти м’якушешник чи шкуриношник?

Це пішло з того, що колись за обідом вигризає та й вигризає Тарасик м’якушку з хліба. А Катря й каже:

— А чого це ти саму м’якушку їси, а шкуринку відкидаєш?

— Бо я м’якушешник, а не шкуриношник.

Так і пішов він із того часу — м’якушешник. Втім, як поспіли вишні, Тарасик заявив, що він тепер вишнишник.

VIII

Чудне воно взагалі якесь. Все чимось здивує старших. Раз прийшла дядина й принесла йому пряничків. Воно взяло й разів п’ять підстрибнуло. Мати й каже:

— А чом же ти сину, не подякував? Дав би чолом.

— А я ж пострибав! — каже.

Або заплющить очі і йде до діда:

— Дідусю!

-Що?

— А ви нічого не бачите?

— Чому? Я все бачу.

— А як же-ж ви бачите, коли темно?

Регочеться дід, бере онука на руки й просить співати про сороку. І починається імпровізація:

— Летіла со’ока та побачила во’ону та й питає: чи ти така хвостата, як я?

Ой хвоста-ата’ Ой хвоста-ата’ Дід мало не качається зо сміху.

— Ну, тепер заспівай, як ти їхав на коні.

— Як я їхав на коні-і... а от іде чолові-ік... я злякався та вда’ив коня-а..., а кінь мене як поні-іс... та й упали ми у я’о-ок... та глибокий-глибоки-и-й... а там тече вод-а...

І так фантазувати може без кінця.

Не вимовляло "р". Замість "ра" у нього виходило ніби "а-а", замість "ри" — ніби "и-и". Так дід, було, й вигадує:

— Ану кажи за мною:

Ой, летіли журавлі,

Примостились край ріллі,

Закричали "тра-ра-рі".

Тарасик зразу ж і повторить:

Ой летіли жу’авлі,

П’имостились к’ай ’Іллі Зак’ичали ’т’а’а...’і!..

Регоче дід. Зладить "рака" з пальців і лякає онука:

А я рак-неборак,

Як укусю — буде знак!

А Тарасик із того зробив свою пісеньку, чим непомалу здивував діда:

А я ’ак, небо’ак,

А я жук, небожук,

А я хрущ, небохрущ,

А я чміль, небочміль.

— І це ти сам вигадав?

— Сам.

Здвигає дід плечима. Чудна дитина.

— Ну ходім же, хлопче, я тебе одведу додому. А то ти, мабуть, уже за мамою скучив, га? А де лучче — дома чи у діда?

— У діда.

Сміється дід. Ясно, що у діда. Бо дома сухарик з водою, а дід завжди приготовить то ріжечків смачненьких, то пряничок, а як нема нічого, то хоч насіння гарбузового дасть.

Ідуть. За плотом собаки гавкнули. Тарасик тулиться до діда.

— Ой, дідусю, як би собаки не вискочили...

— Чому?

— Пліт же старенький...

І знову дід сміється.

— То ти у нас старенький.

— Я не старенький, у мене бороди нема.

— Та от і в мене бороди нема (дід голився), а я, бач, старенький.

Тарасик подивився, подивився на діда, лапнув себе по підборіддю. І у діда

нема бороди і у Тарасика нема бороди.

— Ну, ми обоє старенькі...

Що найбільше дивувало усіх: це якась особлива цікавість хлопця до книжок і до паперу. Нічим його не забавиш так, як давши книжку або шматок паперу. Все пристає до батька — купіть мені книжку.

— Велику! Щоб таку, як у дяка.

(Продовження на наступній сторінці)