«Тарасик» Гнат Хоткевич

Читати онлайн повість Гната Хоткевича «Тарасик»

A- A+ A A1 A2 A3

— Був оце в мене захожий/юловічок один. З Волиня. Розказував, як там у них Наполівона зустрічали. Його вармія, каже, тільки крилом зачепила наш повіт, а й то, каже, аж сум брав дивитися скільки того салдата йшло! Аж земля гула, каже! Народові було дуже сутужно. Постої, підводи — прямо замучили, каже. Кури, гуси, вівці, воли, корови — все пішло. Ше хранцуз, каже, нічого, ну німець — не дай Бог!.. Були там, каже оті... як їх, дай Бог пам’ять... Саксонія! Саксонія — бач! Так ті, каже, що були б уже тобі сукини сини, так більше й нікуди. То що відніме у чоловіка скотину, заріже, з’їсть — ну нехай. На те війна — без шкоди не обійдешся. А то ж таке стерво, що портить, назнарошне портить. Візьме, заріже свиню — й кине на дорозі. Або муку по вітру розвіє. А вже що людей били, каже, так і нехай їм ураг!

Дід не курив люльки, а трохи вживав табаки до носу. Зажив і тепер.

— Так як почалося, каже! Руське начальство присоглашає до себе — йдіть, каже, до нас. А Наполівон до себе. "Хто, каже, набере й приведе мені полк, той буде полковником. А хто два — буде генералом"... І-і-і, каже, як заворушилася ляшня! І наш, каже, пан грах Тарновськийгнабрав полк і повів до Наполівона. З нашого ж брата сіряка й набрав, шляхтюків мало було. Та як пішли, каже, на Москву, так мало хто вернувся. От де натерпілися люди!.. Козаки, каже, як гнали з Москви, так не давали ніде й попоїсти. У грахва відбили обоз, кухню, поварів усіх, так що довелося й грахвові трохи поголодувати. Раз, каже, якось ніби одстали од нас казаки, так ми заходилися варить куліш. Там і куліш — сама вода та пшонця трошки. І грах підійшов до нас, дали ми й йому. Дивимося —їсть, аж за вухами лящить. "Нігди, каже, такєй смочней страви нє ядл", ха-ха" ха!..

Дід весело розсміявся. Григорій слухав з гречності, але туга не сходила з його обличчя. І хоч се було неввічливо, але скориставши з павзи, рішив повернути розмову сам.

— Я, тату, до вас...

— Та бачу, що не до сусіди. А що тобі такого?

— Та ви може чули, як мене скалічив Копій?

— Чув дещо від людей, ну достеменно не знаю, в чому річ.

Дядько Григорій скрипнув зубами.

— Ну, щастя його, що мене не було дома!

— А я думаю,^ що це щастя твоє, що тебе не було дома. Так, так... Погане діло, що й казать.

-1 я вже не знаю, що й робити. Сидіти у хаті, дожидати, поки він ще раз прийде та вбити його, як собаку? Чи самому тікати — так куди ж його тікати?

— Та тікати нікуди. Тепер же у тебе тройко дітей, до мене сюди не влізеш. А на свою хату хіба ж тепер здобудешся?

І це дядько Григорій знав. І виходило, що нічого нового дід Іван не сказав, і даремне бив ноги Грицько з Моринець до Кирилівки.

Але в той же самий час не кидало почуття, що на тому ще не кінець і що батько таки щось придумають.

І дійсно. Побалакавши ще й виявивши повну безвихідність становища, дід нараз закінчив словами:

— Ну, сину, не знаю вже що тобі й казати. Нехай оце, Бог поможе, діждемо неділі та піду я до свата до Якима, то може вдвох ми що й надумаємо.

Лице дядька Григорія посвітлішало. Оце вже й був вихід. Який ще невідомо, але батько на вітер слова не пускає й, очевидно, вже щось надумав.

Ішов Григорій додому з легким серцем. Навіть жінка помітила.

— Чого ти такий веселий?

— Я? Такий, як і завжди.

У слідуючу неділю дід Іван, узявши ціпка в руки, по службі божій помандрував до Моринець. Ішов молодо, бадьоро. Дивився на красу рідних ланів і думав:

— Господи, який же цей світ красний та хороший. 1 чого ж у ньому людям так погано живеться?

Свати зустрілися гарно. Дід Іван не часто бував у свата Якима, то ж годилося прийняти як слід — і сват Яким постарався.

Закликав сусідів, поставив добру випивку, і пішли у дядьків речі гучні та веселі. __

Дід Яким теж бував у бувальцях. Іще замолоду тікав на Чорноморію і досі любив згадувати.

— Там, брат, є річка Єйська. Так нашому братові аби тільки до тої річки. Як переправився через ту річку — квит! І посіпаки біжать тільки до Єйської. Як підбіжать, а бачать, що вже втікач на тому боці — вертають самі, бо то вже козача земля.

— Скажи на милость, як воно було!.. Тепер, ма’ть того нема.

— Да-а!.. А на Чорноморці перва робота тобі — на заброді у рибальстві. Шістнадцять душ у заводі — повна таква. А то до хазяїна якого пристанеш. Бо козаки все в походах та в походах, а дома зостаються самі козачки та старі діди та каліки — ну без робітника й не обійдешся. І які з нас поприставали до людей, так тим було добре. А которий попадав на пана — ну той виміняв шило на швайку.

— Як? Хіба й там є пани?

— А ти як думав? Сього цвіту по всьому світу.

І співав пісень, що повиучувався на Чорноморці. Підпирав щоку рукою й затягав.

Ой Боже ж наш милосердний,

Боже милостивий —Що породились ми В світі нещасливі.

Ой служили ж ми На землі й на морі —Тепер зосталися І босі і голі.

Дарували нам землі Од Дністра до Богу,

А границею По бендерське дорогу.

Дарували, дарували Та й назад забрали.

А нашую землю На вражих панів роздали.

А нас, козаченьків,

На Кубань-ріку загнали.

Дядьки підтягали рипучими голосами, зачинали іншої. Потім хтось щось чудне розказав, потім іще випили, іще заспівали. П’яних нема, а всім весело.

Ночувати дід Іван хотів іти до сина, але сват Яким не пустив.

— Там хата мала, троє дітей, а тут ми вам, свате, постелимо гарненько, виспитеся на м’якенькому, а завтра вже й погомонимо.

Сват Яким розумів же, що не так собі в гості прийшов до нього дід Іван.

На ранок похмелилися трошки, закусили, і аж тоді розпочалася ділова розмова.

— А вгадайте, свате, чого це я до вас прийшов?

— Та як скажете, то й знатиму.

— Треба нам поговорити про наших дітей.

— А що ж нам про них говорити? Ви женили, я заміж віддав.

— Так то так, а тільки нема їм життя від Копія.

— Та то правда... Істинно — нема життя.

— Отже треба щось думати. Треба їх захистить якось.

— Думайте ви, свате Йване, бо я скільки не думав — ні до чого не можу додуматися.

— Та й я ні до чого не додумався, так оце хотів із вами порадитися. Є, бачте, у нас у Кирилівці Тетерюк.

— Знаю. Що хата на одшибі?

— Ото-то. Так він ту хату продає. І грунтик при ній. Та тільки біда, що дорого хоче.

— А скільки ж він хоче?

— Хоче три рази по сто папірців.

-О-о!..

— Ну, я думаю, що як поторгуватися, то віддасть і дешевше.

— То поторгуйтеся.

— А як же торгуватися, як грошей нема?

— Д-да... Це вже той... не поторгуєшся.

— Так я оце й надумав, свате Якиме. Мій син, ваша дочка, обоє наші діти. Давайте ми їм допоможемо.

— А як же ми їм допоможемо, свате Йване?

Та купимо у того Тетерюка грунтець і хату та й поселимо там наших

дітей.

— Так оце у вас, свате Йване, гроші завелись?

— Ні, у мене грошей немає — я на ваші надіюся.

Обоє діди розреготалися.

Словом рішили так, що з Тетерюком треба поторгуватися і якщо він віддасть дешевше, то зікластися по половині й купити Грицькові хату.

Тетерюк віддав за двісті, і того ж таки літа дядько Грицько переїхав до свого рідного села.

Старші діти були чомусь дуже раді й весь час бігли за возом. Тарасикові вже йшов тоді третій рочок; він сидів у матері на руках і щось там лепетів по своєму. Катря щохвилини підбігала до воза: то квіточку яку зірве Тарасикові, то кузочку зелену принесе.

— А он і наша хата, — показав дядько Грицько пужалком.

Хата в Кирилівці була дуже мала, стара й покривлена. Стріха аж почорніла й серед неї якось хирляво стирчав облуплений дірявий бовдур. Тин коло хати похилився, ворота гнилі. Обхідчаста хатка...

Мати Тарасова, як тільки увійшла у двір і глянула на оте все, заплакала. Жаль їй стало, що все життя мусить пройти в оцій обідраній хаті, що тут будуть рости її діти.

— Чи ми вже такі прокляті у Бога, що нам немає долі на світі? Люди живуть, як люди, а ми... Сказать би, лінувалися, не робили. А то ж робиш до кривавого поту, а все нема толку. Вся сила на панів іде, щоб їх дітям було добре. А моїм?

І справді, важка праця чекала Катерину в "новій" хаті. Треба то все обхарити, привести до сякого-такого ладу. І стіни мазати й долівку, а дядько Грицько поправляв дах, огорожу. А тут панщина долягає. І завжди була вона добра, а з деякого часу й зовсім стала нестерпною. Річ у тім, що в дворі склалася така думка, ніби Кирилівка й найближчі села розпустилися дуже й вимагають твердої руки для направи.

— Ми занадто лагідно з ними поводимося. Треба їм показати, що панщина є панщина! — і двір прислав до Кирилівського маєтку нового управляющего, молодого якогось панка-поляка, що його всі інакше й не називали, як пан Ксаверій.

Так от оцей пан Ксаверій зрозумів своє становище в той спосіб, що попав він у гніздо ос, яких треба душити, інаки.они тебе покусають. Відповідно до тої теорії тримав пан Ксаверій і свою практику, отже кирилівці почули над собою таку руку, якої не чули давно.

(Продовження на наступній сторінці)