«Тарасик» Гнат Хоткевич

Читати онлайн повість Гната Хоткевича «Тарасик»

A- A+ A A1 A2 A3

Та все ж сяк-так ішло, поки корова в хаті була. А то сталося таке, що й корови позбавились. Це Копій вже. Він не переставав час від часу навідуватись. По дві, по три — забрав усіх овечат, що їх і усіх було там дванадцятерко. Забирав і з хати що попадеться, а нарешті прийшов і забрав корову.

В ногах валялася Катерина, благала:

— У мене ж дітей троє... У мене ж мале... Що ж я без корови робитиму? —ридала й обіймала Копієві ноги.

Але Копій не змилостивився й корову забрав. Навіть товариші просили, щоб не сиротив сім’ю, не обіжав малих дітей, але на Копія щось найшло.

Він почав люто лаятися, потім вихопив ножа й загнав його з розмаху в

стіл.

— Бачите? Ото й кожному з вас буде, хто стане в мої діла мішатися. Так ножакою й шарну!

Щастя, що не було дядька Григорія вдома. Він був тиха людина, але коли доходило до краю, міг забути все й голіруч кинутися на напасника.

Сумно стало в хаті, коли пішли розбишаки, а на воротях востаннє почулося мукання корови. У Катерини вже й сліз не було, сиділа з сухими очима й тільки щось зрідка шепотіла, тремтячи білими устами.

Катря забилася в куток і плакала рясно-рясно. І лише малий Тарасик спить собі у колисці та нічого не знає.

IV

Тарасик усе з Катрею, бо матері ніколи. Катря й годує, Катря й бавить, Катря й присипляє. Деякі колисанки чула — всі їх виводить своїм тоненьким голосочком над колискою. Забавляє, як уміє. Робить "тосі".

Тосі, тосі, тосі!

А свині в горосі!

Нема кому виганяти —Хіба би Явдосі.

І плеще малими рученятами дитини. А воно сміється.

Або бере Тарасикову голівоньку в руки і, перекидаючи з одної долоні до другої, приспівує:

Печу, печу хлібець!

Панам на вобідець!

Печу, печу бабку Всаджу на лопатку!

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Катря почула перше слово, Катря вчила дальших. А коли мале вперше проказало оту віковічну "сороку", то це ж була ціла подія! Сталося це так. Одного погідного дня бавила Катря хлопця на призьбі. Матері нездужалося щось й на панщину не пішла. Журилася, що "залеглих днів" не убавляється, а прибавляється.

Надворі було дуже гарно. Тихо так. Микита майструє собі щось там під повіткою. Шпаки, чудернацька ота птиця, передражнюють всіх і вся: то загавкає, як пес, то заскрипить, як ото ворота чоловік одчиняє уранці, то, мов соловей, затьохкає або затуркоче, як горлиця, зарохкає жабою.

Катря показує малому:

— Он-он де шпаки! Дивись! Аж четверо! — а воно не знає куди й дивитися. Та он туди дивися! Та не туди, а куди я пальцем показую! — а мале

таращить очі в простір небесний.

— Ах, яке ж ти й дурне ще!.. Ах, яке ж ти й дурнесеньке!.. — і тормошить братика, і кидає його з руки на руку, а воно регочеться.

— Ану давай сороки! Ану давай сороки!

Бере малу рученьку, злегка ніби плює на долоньку, потім водить пальцем по тій долонці й приговорює:

Сорока, ворона!

На припічку сиділа Діткам кашку варила.

Бере пальчики по черзі, починаючи з мізинчика:

Цьому дала!

Оцьому дала!

Оцьому дала.

Оцьому дала.

Коли доходить діло до великого, бере його міцніше й починає теліпати:

А цьому не дала,^

Бо сей бецман.

Він дров не рубав,

У печі не палив,

Діткам каші не варив.

І нарешті, одразу підіймаючи обидві руки на голову:

— Фур-р-р!.. Полеті-ів, куди схотів.

Багато сот літ, мабуть, пройшло, як якась геніальна мати або отака сестра вигадали цю безсмертну "сороку". Міліони дітей переживали її, як першу поетичну радість — і довго ще, мабуть, "сорока" не вмре, живучи на радість дітворі.

Тарасик сміявся. І від того, що взагалі було радісно, і від того, що сестра трошки лоскотала долоню.

Сміялася й Катря, бо їй чудно було дивитися, як регоче мале. Аж закочується!

— Ану сам! Ану сам! — в жарти каже Катря.

Тарасик помусолив пальчика, потім почав незграбно водити ним по долоньці, приговорюючи:

— Ока... она... пліпцю... іділя... касі... івіля...

Катря аж завмерла від несподіванки й від якогось безмежного щастя. Аж дух у ній затявся.

— Як-як, Тарасику? Ану ще!.. Анучце разочок!

Воно знов узяло пальчика до рота, помусолило-помусолило й водить по долонці:

— Ока... она... пліпцю... іділа... касі... івіля...

Катря заплескала в долоні, підхопила малого, придавила черевце йому в захопленню і побігла, кричучи:

— Мамо!.. Мамо!.. Сороку!.. Послухайте!! Мамо!

Мати ледве ходить по хаті. Гірко їй на душі. Для того, щоб бути доброю хазяйкою, треба залізного здоров’я, а його нема. І береться за все Катерина —а виконати не завжди може.

— Задеришка єсть, а мочишки нема, — сміється, було, дядько Григорій із своєї жінки.

От і зараз. їй би лежати, бо що раз нездужиться, а друге — непорожня І ходить, а вона от вештається. В хаті нестатки, корова пропала, попереду повна безнадійність — і гіркі думи гризуть Катерину.

Тому, коли вбігла Катря із своєю бурхливою радістю, не знайшла на ню , відгуку в стомленій душі.

gt; — Мамо!.. Тарасик!.. Ану, Тарасик!.. Ой, божечку ж, як чудно!..

Мати повільним рухом сторонить Катрю з дороги й вимученим голосом говорить:

— Ну, нічого, нічого... іди, бався...

Катря трохи охолола.

— Мамо! Тарасик "сороки" вміє! Сам!.. Ану, Тарасику — прокажи!

Мале знов і знов лізе у ротик пальчиком: "Ока... она..." Катря повними захоплення очима дивиться на матір, а мати з сумною усмішкою на них обох.

— Любий, любий, — гладить малого по голівці.

— Але ж сам, мамусю! Сам! Я їй-бо не вчила!

— Що ж — прийшло уремия. І ти колись не вміла говорити. Ну, йди, йди... бався...

Велика втома чулася в рухах і голосі женщини. От уже їх тройко, четверте під серцем ворушиться, а далі хіба взнаєш? Може, буде й п’яте й шосте... А здоров’я нема... А бідність така, що рук нема за що зачепити. І сірим, безрадісним вбачається завтрашній день.

Дядько Григорій теж ходить задумливий, а з дум тих нічого толку нема. Зарізав Копій начисто. А ще ж, видимо, він і не скінчив, мабуть, іще навідається.

Що ж його тоді робити? І метлався Григорій думками туди й сюди, розкидав розумом і нічого не виходило.

Порадитися б, але з ким? Жінчина порада відома наперед. Із тестем якось... не розговоришся. От хіба батько.

Батько! І постать рослого, з гордим з-під густих брів поглядом чоловіка ставала перед очима Григорія.

Дід Іван! Багато в Кирилівці було дідів. Багато серед них Іванами звалися, але все ж, коли хто скаже "дід Іван", то всяке вже знає, про кого йде річ.

Бував у бувальцях дід Іван. Потиху говіркували люди, що був він і в гайдамаках, Умань палив разом із Залізняком.

Тепер це був усім відомий і всіма поважний дід Іван, до якого не один ходив за порадою й поміччю в многотрудному селянському життю. Поважали діда Івана й у дворі, знав кого, казали, навіть сам пан.

Дядько Григорій наче трохи гордився, що в нього такий батько. Зосталося щось навіть від дитячого страху перед цією високою людиною, що робить завжди все до діла, говорить до діла, радить до діла.

І тому тепер, заплутавшися у власних думках, мов за якір спасіння ухопився дядько Григорій за гадку — піти й засягнути поради у батька.

Правда, коли пробував роздуматися й підійти до того критично, то неначе нічого не виходило.

— Ну що можуть батько сказати? Що тут порадиш? Корови нема, на корову ніхто^не дасть, а що ж більше? Копія вбити? Так я це й сам знаю.

Але все ж рішив у найближчу неділю піти до батька.

V

Дід Іван, очевидно, чув уже про нещастя сина, очевидно, думав над тим, очевидно, знав, що син прийде за порадою.

Знав і дядько Григорій, що батькові давно вже донесено про останній Копіїв прихід. Знали вони обоє й те, що кожний з них то все знає, а між тим розмова у них була більш-менш така.

— Здорові були, тату, — тихим і якимсь поштивим голосом обізвався дядько Григорій, переступивши поріг.

Дід сидів коло столу й читав Біблію. Одна з дочок — вони хоч були заміжні усі, але приходили господарювати до батька — кінчала вимітати сіни.

— А-а! Се ти, Грицю? Здоров, здоров.

Дядько Григорій поцілував діда в руку, але не сідав, дожидаючи позволения.

— Сідай, гостем будеш. Як там у вас — усі живі-здорові?

— Та хвалити Бога... помаленьку.

— А хліб як у вас?

— Озиме, сказать, не дуже, ну а ярина нічого. Як Бог позволить ізняти, то може кой-як продержимося до нового.

— А панське як?

Дядько Григорій тільки махнув рукою, що мало означати — чорт не візьме.

Трохи мовчанки. За вікном цвірінькають горобці. Дід голосно трьома наворотами позіхає.

(Продовження на наступній сторінці)