«Тарасик» Гнат Хоткевич

Читати онлайн повість Гната Хоткевича «Тарасик»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вже як на оцього Григорія нападать, так уже й стидно ніби.

Батюшка переводив розмову.

— А як же все ж вийшло, що твій зять опинився в Копієвій хаті?

— А так і вийшло. Стоїть хата й рік порожня й другий. А це ж діло таке: той

колячку з плота, той дощечку з воріт, а там уже й до хати почали добиратися. У Кирилівці зять із дочкою бідують у тісноті, а тут хата порожняком гине. Ну, я й пішов до вправляющого: мовляв, і так — дозвольте зятеві узять Копієву хату.

— А скільки, каже, даси? — А скільки б ви хотіли? — Він заломив сто рублів. Ну... зійшлися на п’ятдесят.

— Асигнаціями?

— А тож серебром? На серебро і мене самого з усіма хляками не стало б.

— Так, значить, ви просто купили у поміщика Копієву хату?

— Ото-то-то! Ну, от Копій тепер і сердиться — чого ти в мою хату вліз. А йому ж усе одно в ній довіку вже не жити.

— Так то воно так, — обзивався хтось із дядьків, — ну тільки-ж і у нього душа болить, як погляне на своє добро. Тут родився, тут виріс, тут усякий кілочок знаю, а тепер хтось забрався та й сидить. Усякому своя батьківщина дорога.

— А що ж Грицько його з батьківщини-виганив чи що? Не сам він у хату вліз, його закликано.

— Та й уліз же не дурно: п’ятдесят карбованців заплатив.

Словом, усі були на стороні Грицька, давали різні поради, як надалі спекатися Копієвих приходів, але всі ті поради були ні до чого і говорилися от так,*аби не сиділи мовчки.

Дядько Григорій питав батюшки, коли можна відбути хрестини. Батюшка подивився на стелю.

— Ну... сьогодня вже, мабуть, ні, правда? А завтра мене не буде дома. Хіба післязавтрього — добре?

На тім і стали. У куми запросив дядько Григорій присутнього сусіду Дяденка.

Коли батюшка підійшов до породіллі попрощатися, вона спитала тихим голосом:

— Батюшечко... А як ви назвете дитину?

— Як? А коли він народився? Учора?

— Та ніби учора.

— Ну, а вчора було Тарасія архиепископа. Значить і вашого хлопця назвемо Тарасом.

— Ну, спасибі вам, батюшечко...

Вона боялася, що піп назве як-небудь по-чудному. Вони люблять, попи, іноді посміятися з чоловіка. Назве як-небудь не по-людському — Ясон або Юда, а ти й носись із тим цілий вік.

Микита чув ту розмову й сміявся. "Тарасик-карасик!" — це так смішно! Вирвався з хати й подавсь до приятеля — розповісти про страшні події минулої ночі. Розбійники в його оповіданні вийшли обвішаними ножами, сокирами. Зуби у них отакі-о!

Тимоха стояв і завидував: він так прозаїчно спав усю ніч.

Потім Микита оповів про нового братіка. Тимоха зрадів.

— От і добре... Ми й його візьмемо в ліс — хай і він меду наїсться.

— Тю, дурний! Та воно ж мале зовсім!

— Ну, ми будемо потихеньку йти.

— Та він же зовсім, зовсім маленький! Отакий-о!.. Він і ходити, мабуть, не вміє. Тільки кричить.

— А як його звуть?

-Тарасик-карасик!

І обидва приятелі розреготалися.

***

Почали зіходитися баби з подарунками. Та бубликів, та баранини трошки, яєць, груш варених або сухих, пшона мисочку, борошенця або готових уже вареників. Віталися весело.

— Ну, як вас тут Бог милує? Чи живі, чи багато жиру?

— Та ото тільки, що живі... А жиру вже нема...

— Нехай вже на синах та на дочках жир наростає. На тобі, Катерино, гостинця та закладай бочки, де були сини й дочки.

Катерина дякувала й блідо усміхалася. Дуже вже вона ослабла. І на зливки не могла встати: сусідки посадилила полу й піддержували.

Баба клала у ночви любистку, чорнобилю, калини, вівса, верби, наливала води непочатої й приговорювала:

— Свята водице, Уліяно! Очищаєш луги й береги, коріння й каміння... Очисти, Господи, душу й тіло породіллі, а руки бабі.

Потім брала ту воду й лила на руки Катерині над коритом.

Ти, вода йорданная, ти од Бога милосердного созданная. Прибуваєш із гір, із джерел. Прибудь, Господи, до народженної, хрищенної, молитвенної раби божої Катерини.

Катерина дякувала, цілуючи бабу в руку.

— Спасибі вам, бабусю, що послухали.... потрудилися.... Хай вам Господь ваші труди верне.

— Нехай тобі, доню, Господь поміч дає. Нехай тобі дає вигоди на три годи.

А присутні жінки сміялися. ^

— Ні! Ви кажіть, бабо, краще так: щоб од цього одреклась, а до другого поволоклась.

Хрестини теж вийшли бідненькі, але було весело.

Жінки незнарошне підпоїли бабу. Баба вийшла серед хати і, припліскуючи в долоні, співала п’яним голосом:

Ой спасибі тому ковалю,

Що скував дитину Під сюю годину.

І кував, і хотів І, куючи, не впотів!

І ніжками не тупав,

І в рученьки не хухав!

І добро і тепло добувати було!

А похресьбин так і зовсім не справляли: бідні були оті Шевченки.

III

Погано поправлялася мати Тарасова після цеї дитини. Лежати б та й лежати, але ж бо й лежати ніяк. Надходила весна, а з нею робота. І своя, а ще більше панська; то за час хвороби завелися "залеглі дні".

Батько й мати цілий день на панщині, а мале з Катрею. Забіжить мати на

часинку, погодує дитя й знов на панщину.

— Катре! Доглядай же дитини! — кине на бігу.

А Катря така, що за нею самою ще треба доглядати. Дитина заплаче, а Катря не знає, що робити. Нажує хліба, дасть у ротик із язика, як голуб’яті. А вже перепелената й не зможе: як дитина уробиться, то й біжить Катря до сусідок, аби прийшла котра та перепеленала. А сусідки самі на панщині. То бігає-бігає Катря, поки кого надибає, а дитя кричить тимчасом, аж посиніє. Микита пробує забавляти, але чомусь у нього не виходить. Нахилиться, нахилиться до личка та як гухне! А то почне співати "товстим голосом". Або візьме сокиру тай наміряється.

— Цить, а то я тебе вб’ю!

Прибіжить Катря, а над колискою Микита з сокирою.

— За...ру...бав? __

Микита регоче.

— Та то я його забавляю!

Уночі... усі сплять. Хропе Григорій... щось балакає у сні Микита. Дитина плаче, бо у неї ріже в животику від кислого хліба. Треба вставати матері, а тут голова як свинцем налита, руки, ноги не підводяться. ♦

— Я ще трошки полежу...

А воно кричить, аж заходиться.. В хаті задуха... Таргани шарудять.

Катерина встає, хитається... Роздмухує вогонь. Перепеленає, нагодує, а воно не спить. Поки біля грудей, поти й мовчить. Покладе в колиску, колише.

...а-а...а-а...а-а...

...шовкової вирвечки...

...мальовані бильця... пішли до Кирильця... що Кирилець робе....

... він письмечко пише...

Слова ледь проходять крізь зуби. Сумний тоскний мотив ледве бренить, оповиваючи журою молоде життя .ще в колисці... Сон зморює... Голова схиляється на бильця... Забула й каганця погасити.

***

Прийшло літо — панщина заїдала. До схід сонця встане Катерина, прив’яже малого запаскою до грудей, на плечі візьме колиску, а частіше то й без неї: в одну руку глечик з водою, у другу сапачку чи там серп — і гайда на панські лани. Там на полі кой-як прилаштує дитя, перехрестить і піде на роботу. А воно спить. Мурашки повзають по ньому, лізуть на видочок, п’ють малі слезиночки коло очей. Мухи обсідають мокрі пелюшки, лізуть у піврозкритий роток. Якась кузка величенька підповзла до самого носика й заглядає всередину. Рішила, мабуть, що добра буде хата й сміливо поповзла прямо у ніс. Дитина пчихнула. Кузка стрімголов вилетіла з носа.

На шийку зліз павучок. Постояв-постояв, подумав — і взявся до роботи. Прикріпив павутиночку до пелюшки, потім до вершини стебельця, в’ять до пелюшки й знов до стебельця — снував сіт^су. Мов прив’язував малого селянського чоловічка до його землі.

Десь узявся комар. Дризчав і вибирав місце. Вибрав ніжну рожевеньку щічку. Сів, розставив як вигідніше ноги — приготувався поласувати. Помацав-помацав жалом і вштрихнув його в м’якеньке тільце. Дитина скрикнула від болю й прокинулася.

Деякий час мале мовчало, розглядалося наче. Потім почало пхикати. Спочатку тихенько, потім дужче, дужче...

Мати чує, але не сміє підійти — лановий близько. Зрештою — нехай попхенькає, лучче буде спати. Та ще йшло сяк-так, поки було молоко. А далі — з чого воно й сама не знала — почало молоко пропадати. Все менше, менше, а потім і зовсім пропало. Спочатку в одній груди, а потім і в другій. То кричить бідна дитина, аж осипне, аж посиніє. Матері сердце мов ножем крається — а що зробиш?

— Кричи, хоч трісни — що я тобі дам? Хіба крові вточу? Так і крові з оцих грудей не доріжешся.

А потім кине серп і біжить, біжить... Обтулить дитя та плаче-плаче. Візьметься до глечика з молоком, а воно скисло. І знає, що недобре дитині давати кислого молока, що від того дитя боліє, а часом і вмирає, а що поробиш? І капають солоні сльози в глечик, а лановий уже кричить:

— Гей, баби, баби, баби, баби!.. Повертайсь! Повертайсь! — і ляскає пугою.

Візьме дитя Катерина, піде по жінках — чи не змилостивиться яка, чи не

погодує дитину. А в кожної своє. Ну як його просити — одірвати од свого, а моєму дай?

Один раз робила на полі жінка, що молока у неї було багато. Тоді було добре Катерині — ставало й для Тарасика. А потім узяли ту жінку до двору.

(Продовження на наступній сторінці)