«Так мусило бути» Гнат Хоткевич

Читати онлайн оповідання Гната Хоткевича «Так мусило бути»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ні!.. Ми мусимо очистити ім'я своє! Щоби справді воно було незаплямлене. Щоб наша matka polska була не брехухою сценічною, а справжньою мадонною. Тоді лиш ми знімемо з неї вінець терновий. Коли вона розкує ті кайдани, що сама понакладала, упадуть кайдани й з неї самої. Як перестане вона цькувати жандарів на слабшого, не буде й сама травленою від сильніших. Як дасть свободу, здобуде її й сама.

І це говорилося так, як ніколи ще вона не чула в людській мові. То було щось страшне. Ішла на свій бойовий пост, стояла з бомбою і не боялася так, як тепер, наодинці з цією людиною великої любові…

Все велике — страшне. І велике море, і великі гори, і велика ненависть, і велика любов.

Коли він пішов, упала на ліжко й лежала, як камінь. А коли встала — не пізнавали її товариші.

— Що з вами? Хворі? Скучаєте ло тюрмі? Жаль Скалона, що він не в царстві тіней?

Вона відмовчувалася, бо в душі ворушилася дика мисль: "Ви — тирани!.. Ми — тирани!.. Росіяни боряться за свободу всіх, а ми — лише за свою свободу. А там, де її дістаємо, — стаємо тиранами".

Ці думки були страшні й пекли гірше вогню.

За кілька день він, той незнайомий, прийшов знову. І вона знала, що він прийде. Мовчки відчинила йому двері, мовчки він увійшов, мовчки сів.

Сиділи… На вежі Мар'яцькій тоскно прозвучав гейнал[39],— і століття дихнули в тих звуках, і пронеслися, й упали у вічність — Ми були вірні собі,— почав він замогильним якимсь голосом. — До кінця витримали і… приговорили того студента до кари смерті через повішення… Я думав… я все ще сподівався, що добрий геній мого народу прокинеться, скаже своє слово добра й правди, — і от…

Нараз скочив.

— Ти!.. Ти, героїне польська! Чому ж ти не протестуєш проти своїх лаврів? Чому ж ти не кинеш своєї свободи в лице тим, хто тобі її дав ціною шибениці для твого брата? Чому ти не йдеш на площу й не кричиш: "Гей ви, земляки мої! Як це так, що за один і той же вчинок ви ставите одного на п'єдестал, а другого — тягнете на шибеницю? Як так, що ви маєте дві логіки, дві правди, два лиця? Покажіть же мені, яка ваша правда, яке ваше лице правдиве? Чи, може, обоє — брехливі?.."

Вона вся тремтіла. А він, як невмолимий Бог, кидав у неї свої перу ни й досягав самої глибини душі.

— Ти будеш жити, вчитися, балакати з приятелями, ходити до театру, а він, твій товариш, твій співпрацівник, твій супутник на шляху увільнення, — буде повішений… Розкошуй же! Тішся зі свого тріумфу! Живи свобідна в свобідній землі, серед свобідного, вдячного народу! Брешіть одне одному й оправдуйте одне одного. Народ — тебе, а ти — його. Але знай що хоч би ти вбила десять Скалонів, твій народ не перестане бути народом тиранів, доки сили тобі подібних не обернуться на лікування власних язв. Бо тиранія — то хвороба. Ви хочете лікувати від неї російський уряд, а самі болієте на неї хронічно.

— Що ж робити мені?.. — крикнула вона й заломила руки. Вже похитнулася її віра, заплямилася біла сукня Матері, і з-під намазаної на мадонну маски виглядало обличчя язикатої, брехливої лицемірки.

А він подивився й коротко сказав:

— Коли ти сама не знаєш, що робити, я тобі скажу. Але не зараз. Побачимо, що з ним зроблять.

Ніколи не чекала вона так газет, як з того дня. Навіть тоді, як читала про себе.

Засуд пішов на конфірмацію цісаря — тепер уже був не в польських руках.

Газетярські авгури ворожили на тельбухах, чи затвердить цісар приговір, чи ні? Якщо затвердить, — значить, ми ще сильні, значить, надовго ще за нами право гніту. Коли ж не затвердить, — значить, щось не так у державній машині, треба підмазувати, треба довідуватися, звідки вітер віє, і запобігати, й запобігати, й запобігати.

Цісар приговору не затвердив, кару смерті замінено двадцятьма літами в'язниці.

У той же день він прийшов.

— Двадцять літ в'язниці… Це значить — увійде він до неї молодим хлопцем, а вийде — зламаним сорокалітнім дідом. А ти за той час вийдеш заміж за російського екстерориста і в Кракові або в Женеві наплодиш малих терорищат.

— Чого ж ти нарешті хочеш від мене? — злобно затискуючи кулаки, спитала вона.

Довго дивився він на неї. Тепер вона витримувала погляд.

Роздільно, твердо, мов виковуючи кожне слово, він сказав нарешті:

— Піди… і зроби… те, що зробив він!

Вона зблідла.

— Як?.. Ти хочеш, щоб я… я?., полька?..

— Власне тому, що ти — полька. І власне тому, що це ти. Я б охоче зробив те сам, але в моїх руках цей чин був би ніщо, а в твоїх — о!.. В твоїх він може повернути нашу історію, може відбитися в національній психології, переставити уклад польського життя, змести зі світу одні партії й возвести на їх місце другі. О, ти не розумієш, ти сама не розумієш, яка сила знаходиться тепер у твоїх руках!.. Твій чин там, у Варшаві, то була забавка дитини в порівнянню з цим чином. Я не знаю в історії другого такого прикладу, коли б стільки ниток зіходилося в одних руках, і то жіночих. І хоч би я мав гинути, а я змушу, змушу тебе до того чину! Чуєш? Змушу!.. Бо я — подорожній. У великій пустині я знаходжу поклади дорогоцінних металів, котрі можуть збагатити всю націю.

Вона стояла без руху. Все це було вище од неї. Маленька лампа скупо освітлювала кімнатку, зі стін дивилися сліди тріумфів: сухі вінки, ленти якісь. Зовсім як у артистки провГінціального театру.

А він, тиран, бігав по хаті. Піймав погляд дівчини.

— Ага! На знаки свого геройства дивишся? По-твоєму, то було геройство? По-моєму — ні. Зрештою, все одно. А тільки жертва все була більшою геройства, бо геройство завжди гордить душу, а жертва — ні. Героїв чтять, навіть липових, а тих, що жертвують, можуть і оплювати. І я кличу тебе до жертви оце. І ти мусиш її принести! Мусиш!.. І принесеш!.. Принесеш!..

І він метався перед нею. Сухий, довгий. Метал голосу замінився скаргою, зазвучали сльози.

— Скажи, що принесеш. Скажи, що дійсно jeszcze Polska nie zginela…[40] Скажи, що ще існують поляки і не вмерли ще серед них великі, благородні діла…

Він і сам був без міри схвильований, цей проклятий демон, і вибіг з хати, зоставивши по собі море почувань у душі. І боротьбу, і вагання, і свідомість свого дрібненького "геройства без жертви". Уже сама себе ненавиділа.

Стояла ніби на якомусь п'єдесталі, а він прийшов, стяг декорацію, і показалося, що то була помийниця.

— Геройство вмерло… Часи героїв минули, і героїчне осмішилося. Один лише зостався ще героїчний вчинок на світі, і я мушу його вчинити або… або перестати жити.

А потім щось рвалося й кричало в душі: "Схаменися! Що робиш?" — і ще рішучіша відповідь звучала: "Не можу інакше… не можу…"

Омерзився їй увесь світ, не могла дивитися на людські обличчя. Прірва якась розверзлася під ногами й відділила від усіх, таких рідних досі, земляків. Сідала їсти, але шматок не ліз у горло, бо пригадувалося, як той сидить у станіславській тюрмі й покутує за неї. Снився… і говорив, лагідно усміхаючися: "Як то добре бути дитиною привілейованої нації. І лише мої брати ніде не упривілейовані на цілім світі, і тому я буду сидіти двадцять літ".

— І я з тобою! — кричала ві сні. А коли прокидалася рано, на столі все бачила букет прекрасних квітів: якийсь почитатель присилав щодня. І ці квіти, що так радували її ще так недавно, кололи й щеміли тепер у саме серце.

— Все мені, все мені… А йому арештантської galopzupy[41] й раз на місяць побачення з матір'ю…

Слухала й ходила, мов присуджена до смерті. Приятелі затривожилися, прислали лікаря, але вона не схотіла з ним говорити, а одного дня нараз щезла з Кракова.

У великій почекальні намісництва у Львові, як завжди, багато петентів. Коли вона сказала своє прізвище, вартовий урядовець з цікавістю оглянув її всю. Він був галицький поляк від шсот літ, і тому всякі поняття про який збройний протест були для нього чужими, отже й дивився він на цю дівчину, як дивився б на царівну Нумітара-Хатаба, що через шість з половиною тисяч літ устала з гробниці.

— Ви?.. Та сама?! — з глупою наївністю спитав він.

Вона тільки болісно посміхнулася. Урядовець був і задоволений, і трохи розчарований. Оця героїня здалася йому занадто… звичайною. Ані звізди на лобі немає, ані рогів на потилиці.

Намісник, учувши прізвище, звелів покликати поза чергою.

— А-а, дорога землячко!.. — і стискав руки, мов давній приятельці.— Дуже радий бачити панну. Сподіваюся, що привітаєте мене трохи інакше, ніж мого варшавського колегу, хе-хе-хе!..

І сміявся, і знов тряс руки їй, і тоді тільки помітив у руці у неї револьвер.

Зразу зблід… губи затремтіли.

— Пощо то?., пощо то?.. — безсило питався.

І зі стогоном підняла бравнінг, майже не цілячись, вистрілила… Намісник упав…

Увесь край стрепенувся. Коли б вулкан вибух на Стрийськім[42] передмістю, він не зробив би більшого ефекту. Не знали, що думати, як орієнтуватися. Навіть віковічна причина всіх причин — "пруське маркі" — тут не притулялася[43] Затріщали було знов українські шиби, побито кількох гімназисток за українську мову на вулицях; але вістка, що то — полька, не дозволила виливатися енергії і в той бік. Повна констернація.

(Продовження на наступній сторінці)