«Довбуш» Гнат Хоткевич

Читати онлайн роман Гната Хоткевича «Довбуш»

A- A+ A A1 A2 A3

Боляче защеміло серце… Досі ще була якась надія, тепер нема… проміняв… відійшов… Хто ж буде любити тебе більше? Хто щиріше й так без остатку віддасть серце?

І дивилася повними сліз очима, як збирається чоловік, як він перевзувається, бере які делікатніші онучі, сардак вбирає небуденний. Ясно, що до женщини.

Постановляє — вислідити хоч би ціною смерті. Прощається з Олексою ніби рівнодушно, топчеться коло печі, але з механічною точністю відзначає кожен рух і кожен погляд.

Олекса пішов. Єлена взяла хлопчика, побігла до сусідки й попросила поглядіти, а сама не пішла селом, а видряпалася відразу на грунь[3] і побігла наздоганяти чоловіка.

Олекса йшов дорогою, ішов бистрою своєю ходою. Єлена бігла хащами, через потоки, видиралася на високі обриви й скоро, дуже скоро виморилася, але бігла. Хотіла все мати чоловіка перед очима, але де вже про те й думати, коли треба вибирати, куди можна пролізти. Прийшла навіть думка про можність заблудити, але думки про повернення не приходило.

Широкий потік перегородив дорогу. Перебрести б можна, але другий берег — строма скала. Волею–неволею треба сходити на дорогу. Довго сходила, але зійшла.

Почувши себе на твердому, вже не дивилася на втому і бистрим бігом пішла вперед. Ото якби хто з людей побачив, що якась жінка біжить по дорозі, не знати що й погадав би.

Довго довелося бігти, поки впереді побачила Олексу. Він ішов усе тою ж своєю рівномірною бистрою ходою, якою міг би йти й дві доби без перестанку. Побачивши — так зраділа! Хотіла крикнути йому, щоб зупинився, щоб підождав, щоб пожалів, бо вона так утомилася, так подряпалася по хащах. Він же єдиний близький і рідний… Он іде…

Здержалася. Побачимо, що буде далі. Як вислідить та як увірветься до хати, ци де вни там сп'ют… Кинеться на ту курву й задушит. Єкий Олекса дужий, а з її рук любаски не вирве…

Он і Сапогів. Де ж буде йти мій чоловіченько любий? До котрої хати?

Олекса йде прямо до церкви.

Що–о? Причому тут церква, дім благословенства, на таке паскудне діло?

Ага!.. Мабуть, дяк тут живе. А у нього гарна жінка або дочка.

Знов ні, бо Олекса йде прямо до плебанії.[4] Собак нема, мабуть, бо не гавкають. Як же то піп не боїться без кутюг[5] жити?

Як тінь, сунеться Єлена. Бачить, що Олекса підійшов до попівського дому. Застукав. Йому відчинили. Увійшов…

Якісь сумніви почали залізати в душу Олексихи. Щось тут не так. Не може ж бути, щоб його любаскою була попадя або попівна!

Правда, нічого неможливого тут нема. Хіба мало було таких випадків, що пані любили хлопів? Он як у тій пісні співається, що "вельможная пані Петруня кохала"…

Але чи йшов би тоді Олекса так сміло? Ой, ні!.. Став би десь, вичікував, свистав, знаки давав…

А може, то служниця попова?… О, напевне служниця! Напевне сказала попові, що до неї брат ходить, а сама…

Тихо підійшла під вікно й заглянула. Сидить її Олекса на дерев'янім кріслі у поповій хаті. Такий красивий у своєму гірському наряді, дужий, смілий. А коло нього вертиться попик. Ходить по хаті, руками розмахує. То зупиниться коло Олекси і щось йому виговорює, то знову забігає по хаті. Нервовим рухом переставляє речі з місця на місце, і то так, ні з того ні з сього. То стілець переставить на дюйм уліво, то свічник візьме і наче довго думає, куди його поставити, й ткне потім на своє місце назад. І все не перестає говорити. Та не так собі просто говорить, а все з притиском, з придавом, з жестикуляцією.

А де ж женщина? А де ж та, ради якої Олекса йде сюди, кидає жінку, кидає дитину? її не видно в поповій хаті. Не тільки тепер, от в даний момент не видко крізь вікно, а оте дванадцяте чуття Єлени говорить, що її взагалі немає. Бо ж би вона була — тисячі прикмет, тисячі ледве значних рухів указали би Єлені її присутність. Олекса не так би сидів, не так би держав топірець, не так скидав би очима на попа, не так ворушилися б у нього вуста, коли говорить, — все було би не так, і з кожного руху, з кожного ґудзика на одежі виглядала би вона, женщина.

— Єзус–Марія! Хто це тут? — розітнувся нараз жіночий крик майже над вухом Єлени. Вона відхитнулася від вікна, і перший рух її був — тікати. Шарпнулася була навіть, але, побачивши коло себе жіночу фігуру, стала.

— Хто ти? Чого тобі тут треба? Чого ти у вікна заглядаєш?

Єлена бистро оцінювала зовнішні прикмети женщини. Ні… І це не вона. Підстаркувата, некрасива. Може, є молодша? Не могла розібрати по уборі, чи то служниця, чи сама попадя, тому спитала:

— Чи ви самі їмость будете?

— Ні, я у них служу. А вам чого треба?

Жінка теж, видимо, заспокоїлася й перейшла навіть на "ви".

Єлена не знала, що відповісти. Вся її подорож сюди здалася їй нараз страшенно глупою. Стидно було перед цією незнайомою жінкою. І, власне, тому, що було стидно, Єлена вирішила сказати все.

— То мій чоловік, — кивнула головою на хату. — Гадала–сме, що до любаски ходит. Любочко… Скажіт — ци не ви му любасков?

Жінка усміхнулася. Занадто вже було безпосередньо. Сама була з далеких сторін і все не могла звикнути до тутешньої простоти.

— Hi. To ви того і прибігли?

Єлена кивнула головою.

— А може, у вас дочка є? А може… Може, самі їмость?

— О ні!

— А вони єкі, їмость? Молоді? Старі? Гарні? Дуже?

— А ось подивіться.

Єлена глянула у вікно. Попадя увійшла до хати й щось говорила до чоловіка. Ні, ні, ні, ні!.. І це не вона!.. Інакше дивилася б, інакше рукою вела. Від попа би укрила, від цілого світу би крила — лише не від Єлени.

— Ну як? Не вона? — питала жінка, і в голосі її чулося трошечки насмішки.

Єлена зітхнула.

— Ні!.. Не вона…

— Мабуть, так, що тут і не шукайте. Може, в другому місці де — того не знаю, а тут нема.

— А у вашому селі Олекса ще куда йдет?

— А звідки я знаю? Хіба я за тим дивлюся? Неначе нікуди не заходить, бо завжди йде прямо на оцю стежку, а проте ручатися не можу. Вам би ліпше свого чоловіка знати. Хіба він такий, що…

— Ні–і!.. Він не такий!

— То чого ж ви тоді бігли аж сюди? Он аж подряпалися.

Єлена глянула на себе. Дійсно, на одежі було видно сліди шаленого бігу непроходимими хащами. Стало ніяково.

— Та видите… Шо жили ми єк належно… Він у мене такий чемний… Слова, ади, пустого не скаже. І не п'єт і не… Мені все, було, вогорє[6] баби: йка ти шєслива… А йка я шєслива, шо він шос від мене криєт, шос думкуєт та й аби все сам… Та й шос дес ходит… та й до Сапогова, та й до Сапогова…

Єлена вже втерла очі кінцями хустки. Жінка стояла й співчутливо слухала. Ще немає трагедії, але вона, видно, десь назріває. Ще можна з усього сміятися, але скоро, мабуть, хтось буде плакати.

— Може, підете до хати та там на чоловіка зачекаєте?

Єлена хитнулася.

— Ой де!.. Най Біг боронит…

— Чому? Боїтеся, щоб не бив?

— Ні… Він мене й пальцем, ади, йкий є палец, не текнув… Лиш… встид мені…

— А чого ж? Ви жінка, мали право!

Єлена не була юристом і не знала, чи вона має право, чи ні, але відчувала, що Олексу може образити таке слідження. Зітхнула.

— Ні… Видев, іт хаті йду… Перебачєйте, шо–м… шо–м так…

— Що ж… я розумію… Лиш будьте спокійні — лихого тут нічого нема. Ваш чоловік приходить до нашого єгомостя, вони бесідують. О чім, того я вам не скажу, бо то не моя річ. Лиш думаю, що наші єгомость поганого нічого не навчать.

Єлена чуло попрощалася й пішла. Але з дива не могла вийти: яка може бути бесіда в Олекси, простого гуцула, із сапогівським попом?

III

А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо–католиків, "Польща" вз'їлася на нього, знайшли причину його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію.

Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів перепис — ку з якимись вищепоставленими людьми — словом, був якоюсь загадкою.

Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому просто не було про що балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство.

Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересипав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами.

Був гарячим прихильником греко–католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо–католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко.

Нервовий, полохливий, він, видно, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці — і тому на са–погівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір'я.

(Продовження на наступній сторінці)