«Золота галера» Віталій Кулаковський

Читати онлайн повість Віталія Кулаковського «Золота галера»

A- A+ A A1 A2 A3

— Хе-хе-хе-хе, — засміявся Мустафа.— Де ж ті голодранці викуп візьмуть? Та й чи згадають вони про Мустафу, коли доберуться до своїх домівок?

— Там мій чоловік, Мустафо.

— Твій? — ошкірився татарин.— То й добре. Хай і залишається там. Ще рік, ще два — та й ноги протягне, а я куплю тебе — і будеш моєю.

— Я вже казала тобі, Мустафо. А коли ти невільників допоможеш звільнити, чоловік мій не кине мене в біді. У нас, у Києві, є гроші, а ще батьки дадуть, трохи позичать, а ще козаки допоможуть. Він привезе викуп і за мене, і за себе, і за друзів своїх. Кінь у нас гарний,— продовжувала вигадувати Марія.— Він і коня тобі подарує. Такий кінь тобі й не снився.

— А коли не приїде?

— Ні, Мустафо. У нас так не буває. Чоловік рідну жінку з біди завжди виручає. Що б там не було, яких би грошей не коштувало. В одній сорочці зостанеться, а жінку виручить.

— А як же їм допоможеш? Там же сторожа,— завагався Мустафа.

— Лише один наглядач. Сидить на колоді біля дверей. Кинеш аркан, підтягнеш його до тину, а там...

— А там... сама мудруй, що робити... Підтягти до тину того турка мені не важко. Краще мене аркана ніхто не кине. Хочеш — покажу.

— Гаразд, гаразд, Мустафо,— вхопила Марія татарина за руку.— Я сама відріжу в нього ключі, сама, поки ти триматимеш його на аркані біля себе, відчиню двері хліва, відімкну ланцюги.

— А як він помітить мене та ще й пізнає? Що тоді буде?

— Ні, Мустафо. Я попрошу невільників... щоб вони подбали про це... Та вони й самі не залишать його живим, бо ж натерпілися від нього. Вони ж його ненавидять більше, ніж свого господаря.

Мустафа ще довго вагався, та Марія так наполегливо просила, так щиро обіцяла озолотити його, що кінець кінцем жадібний татарин заявив:

— Ну гаразд, Міріам. Не будемо відкладати. Сьогодні опівночі я буду біля вашої акації. Чекатимеш мене там. Тільки ж слуг Ібрагімових приспи. І не тільки приспи, а й замкни. А тоді, як випустимо тих невільників, відімкнеш... І господиню замкни, і того клятого Урхана замкни, бо він такий пронира, такий пронира... зразу мене пізнає... Навіть у найтемнішу ніч...

Одначе увечері татарин не прийшов. Марія чекала його до самої півночі, а потім знеможена забилася в комірку і всю ніч проплакала.

Вранці пробралася до Мустафи.

— Де ж твоя совість, Мустафо? — ображено глянула виплаканими очима на нього.— Ти ж обіцяв...

— Хе-хе-хе,— хихикнув Мустафа.— Передумав я. За що маю ризикувати? За обіцянку? Ні, Мустафа не дурень. Ні. Тікатиме твій чоловік, уб'ють його десь, хто ж викуп привезе? Хе-хе-хе... А справа ризикована... Ні, не стану я голову підставляти за добре слово. Ні...

І як не просила Марія, нічого не вийшло. І знову не спала вона, знову лила сльози й ламала голову. Зненацька прийшло на думку: а що, як упасти в ноги Меджіне? Марія жахнулася, аж скрикнула: та вона ж зразу розповість про все Ібрагіму!

Лежала довго безтямно, а думка про Меджіне зринала та й зринала. І Марія незчулася, як почала обмірковувати її. А чому боятися Меджіне? Про що вона розкаже чоловікові, коли їй буде сказано лише одне: в сараї невільники, і їм треба допомогти?

Про Мустафу Марія ж не скаже ні слова. Так, так, ні слова... Вона тільки попросить: пані, ріднесенька, допоможіть підкупити сторожа...

Меджіне закричить, може, навіть ударить. Тоді вона, Марія, почне цілувати їй руки, нагадає про її матір...

їй було тяжко в неволі... Вона теж рвалася додому... І не тікала тільки через неї, через свою красуню Меджіне... Але як же підступити до господині, з чого почати?

А ніч така коротка, так швидко летить...

Так нічого й не придумавши, Марія вранці підійшла до Меджіне.

— Пані,— впала перед кріслом, вхопила господиню за руку,— він тут, — задихаючись, пролепетала і змовкла: не стало дихання.

— Хто він? — блиснули хижі іскорки в темних очах Меджіне.

— Чоловік мій. Данило!

— Він приїхав тебе викупляти? — насупилась Меджіне.

— Ні, пані, ні дорога моя. Він у неволі. Він у хліві в сусіда. Він весляр у ходжі Ібрагіма...— шепотіла Марія.

Меджіне відкинулась на подушки, збайдужіла.

— Пані, голубонько. Допоможіть визволити їх, — благала крізь сльози Марія.

— Що? — скрикнула Меджіне.— Ти... Ти...— губи її посиніли, затіпались.— Ти думаєш, що говориш? Не сповна розуму, чи що?

— Пані,— не вгавала Марія, — я... я... я... не витерплю, коли його знову поженуть на галеру... Я кинуся в море...

Меджіне затулила великими повіками очі, заніміла.

— Пані, ріднесенька моя. Я ж ніколи нічого не просила у вас... Згадайте матір свою...

— Замовкни, кяфірко! — запалилась Меджіне. — Моя мати не хотіла тікати. її ніхто не тримав силоміць!

— Бо в неї тут була Меджіне... Ради вас вона забула батьків своїх, край свій... Ради своєї красуні Меджіне...

— Замовкни, кяфірко,— ще раз скинулась Меджіне. Марія, вклякнувши перед кріслом, зайшлася безвтіш-

ним плачем. По хвилі вона обізвалася знову:

— Пані, голубонько... Діти дізналися... Османчик...

— Не смій! — заверещала Меджіне.— Не чіпай дітей! Задушу, кяфірко!

— Вони самі. Вони сторожа хочуть убити.

— Ти-ти-ти, — запінилась Меджіне, — підмовила дітей? Ти...

— Пані, я не бачила веслярів, не знала, що вони прибули...

— Де Османчик?

— Не треба, пані. Я сама наказала їм... щоб нічого не чинили. Але ж діти не все чинять так, як їм кажуть.

— Ти... Ти не відходь від них, не спускай з них очей!

— Пані, голубонько,— знову заскімлила Марія,— поможіть.

— А ходжа Ібрагім?

— Буде разом з вами. Не поїде до своєї вузьколобої грекині.

— Не поїде? — вигукнула й зненацька запнулася Меджіне, задумалася... Вона давно сушить собі голову, давно хоче, щоб він жив тільки з нею. Та грекиня приворожила його. Ібрагім завжди в Галаті, завжди з тією кяфіркою. А до неї, Меджіне, навідується раз у рік, а то й рідше... А колись же він тижнями сидів тут, не зводив з неї, Меджіне, очей...

— Поки розживеться, поки купить нових рабів, він забуде ту відьму. Житиме тут, з вами... Тільки з вами. Ви перестанете нудьгувати, одужаєте, — набридала Марія.

— Замовкни...

Вона, Меджіне, хоч і втратила надію одужати, все ж... Вона теж людина... Така людина, як і всі... До того ж... багата, гарна...

— Пані, лебідонько моя! Ви зробите щасливою мене й себе!

Меджіне знову задумалась. А що, як Ібрагім дізнається про її допомогу кяфірам? Він же ні перед чим не зупиниться, ні на що не зважить. Він же закатує її, як закатував позаминулого року наглядача, який допоміг утекти з галери своєму рідному братові... Ні! Ні!

— Геть! — закричала вона, штовхнула Марію ногою й одвернулася.

Марія виклигала з опочивальні Меджіне, опустилася на східці перед входом до будинку, прикипіла засльозеними очима до Юсупового хліва.

Що ж діяти? Кого ще просити? Ібрагіма? Та хіба він стане її слухати? А коли б і став, то хіба зглянувся б на її сльози? Для нього ж гроші — все.

Ще один день тяжкою, пекучою тугою краялося її серце, нило, кричало: де ж вихід? Як виручити Данила?

Не зводила очей з дітей, жахалася їхнього погляду, спрямованого в бік Юсупового хліва, зразу ж кидалася до них, благала: "Будьте розумні!"

Меджіне не кликала її, не нагадувала про себе. А раніше ж... Раніше вона не могла обійтися без неї й півдня... Невже господиня замислила щось лихе?

7

А Меджіне теж обіймав неспокій. Великі округлі очі служниці, повні туги й розпачу, дивились на неї звідусіль. Невже і в матері були такі самі очі? Хіба й вона так побивалася за своїм чоловіком, що лишився десь там... на тій далекій, незнаній Україні? Кажуть, перед смертю вона попросила винести її з опочивальні, покласти на терасі й повернути лицем на північ, туди, де був її рідний край. Меджіне не пам'ятає ні її лиця, ні очей, ні голосу — була дуже мала, як матері не стало.

Чого вона померла? Від туги?

Зненацька в думках виринало довгасте смугляве лице гречанки... Ставало холодно на душі, гірко. Чим вона зуміла привернути до себе Ібрагіма? Інші чоловіки гареми мають, а він — лише три жінки, а насправді... одну, її одну, кяфірку ту кляту... Сам став схожий через неї на кяфіра...

Спала тривожно. Раз у раз прокидалася. Щось увижалося. То якісь тіні, то хижі звірі, то десь далеко-далеко лунали викрики: "Поможіть! Поможіть!" А під ранок вона опинилася на просторій терасі великого голубого палацу.

— Це ти, дочко? — запитала її мати, що лежала на квітчастому килимі й дивилася на білясті гори.

— Я, мамо, — ледь чутно відповіла Меджіне.

— Там,— показала мати на гори, що стрімким громаддям звисали над прибережною смугою моря,— живуть наші... дід і бабуся... Там...

Потім усе зникло. Меджіне вже сиділа в кріслі перед будинком, де живе й зараз, а за два кроки від неї, взявшись руками в боки, танцювала гречанка.

— Ха-ха-ха,— бризкали щастям її зеленаві очі.— Ти хочеш, аби він жив тільки з тобою? Ха-ха-ха... Дуже ти потрібна йому... Ти ж каліка... Ха-ха-ха...

(Продовження на наступній сторінці)