«Золота галера» Віталій Кулаковський

Читати онлайн повість Віталія Кулаковського «Золота галера»

A- A+ A A1 A2 A3

Не встигли вони зайти в хлів й опуститися на якусь почорнілу солому, як двері зачинилися, клацнув замок.

За дощатою перегородкою товклися вівці. Було затишно й тепло. Пахло овечими кізяками.

Всі довго лежали мовчки. Потім озвався поляк Владислав Забродський:

— Лежати, панове, зможемо й на тому світі, а тутай... про волю треба думати.

— То й думай,— зозла кинув поліщук Кирило Осика.-Думати поки що нікому не заказано.

— Який же ти,— розчаровано протягнув Владислав,— я про хліб, а ти про кашу.

— А що з того вийде, як ми думати будемо? — встряв у розмову волох Стефан Кодряну.

— А те, братці,— обізвався зрештою Данило,— що, може, дасть бог, щось і придумаєм.

— А, звісно, щось придумаєм,— підтримав його донський козак Олексій Рябий.— Навіщо ж тоді голови в нас? Щоб шапки носити, чи що?

— Перше-наперше,— знову заговорив Данило,— давайте, братці, уважно обдивимося всю долівку — чи нема тут якої-небудь залізяки або хоча б каменюки.

За хвилину всі нишпорили навколо себе, перетрушуючи солому.

— Ланцюгами не брязкотіть, братці, а то наглядач почує,— застеріг Данило, повзаючи по долівці.

— Тут швидше погибель для себе знайдеш, ніж камінь чи залізяку,— пробурмотів подолянин Петро Сокира.— Кляті бусурмани, певне, знали, що нам доведеться тут зимувати, й усе поховали.

— Шукаймо, братці, шукаймо,— наполягав Данило.— За це в лоб ніхто не вдарить, таволгою не потягне.

Вони перерили солому, перекопирсали пальцями долівку, але так нічого й не знайшли.

— Чорт би його побрав,— зітхнув Забродський.— Колись мій пан казав: втратити волю легко, а вирватись з неволі — ох як важко. Він теж у полоні був. Жінка викупила.

— Нас ніхто не викупить,— гірко усміхнувся Рябий.— Якщо самі не зуміємо втекти, то й кінець нам тут буде.

— Казав сліпий: побачимо,— зауважив Сокира.— Не знайшли залізяки, бог з нею. Настане ніч, засне наглядач — спробуємо якось дірку прорити й вилізти.

— А далі що? — запитав Осика.— Ланцюгом же одним усі скуті. Куди поткнемося? Зразу накриють...

А, звісно, накриють,— промовив Данило.— З ланцюгом далеко не зайдеш. З Кафи не виберемося.

— А на галеру? Потепліло, здається. Лід, мабуть, крихким став. Наляжемо на весла, — вигукнув Сокира,— і будьте здоровенькі, бусурмани!

— Там охорона, Петре. Азаби по черзі ночують,— зауважив Кодряну.

— А ми наглядача за барки візьмемо. Він і писнути не встигне,— не здавався Сокира.— І на галері теж зуміємо...

— Наші наглядачі такі, що сплять і кури бачать. їх на шило не піймаєш. Про це думати нічого,— сказав Данило.— Коли б хоч дріт якийсь, хоч цвяшок невеличкий... Може, якось і відімкнули б ці розпрокляті кайдани.

Всі знову почали мовчки довбатися навколо себе. Посуваючись один за одним, обстежили ще раз долівку, обмацали знишка двері, загорожу, та ніде й цього разу нічого не знайшли.

— А стіни як? — нагадав Сокира.

Невільники звелися на ноги, почали мацати жорстке каміння. І знову марно. Не змовляючись, опустилися на долівку. Невдовзі почали зариватися в солому, тулитись один до одного спинами. Через якийсь час почулося мірне посапування, сонні вигуки.

Наступного дня веслярі знову мудрували над тим, як визволитися, та й цього разу нічого придумати не змогли. На четвертий день Олексій Рябий почав рити нору.

— Скільки не сиди, а курчат не висидиш,— сказав.— Та й курчата тут нічого не вдіють. Самим треба вигрібатись. Виліземо на подвір'я — там видно буде, що далі робити. Може, наглядача придушимо, або до господаря доберемось, чи сокирою ланцюги розіб'ємо — побачимо.

Ніхто йому нічого не відповів. Олексій продовжував рити. Яма росла поволі — земля тверда, глиниста. Починали терпнути пальці. Не встиг він заритися в землю й на пів-ліктя, як стиха скрикнув і затріпав рукою.

— Чорт би тебе взяв,— забурмотів.— Камінь клятий. Руку так поранив...

— О! — вигукнув Петро Сокира.— І везучий же ти! Гуртом шукали — не знайшли. А ти сам. Де він?

Камінь був невеличкий, зате гострий. Сокира вхопив його, перехрестив.

— Побажайте удачі,— промовив і почав рити далі.

Коли Степанко розповів матері, що він із Османчиком бачив невільників, яких з галери перегнали до сусіда в хлів, вона вхопила його за плечі, зазирнула в очі й напружена, зблідла прошепотіла:

— Які вони, синку? Хто вони?

— Веслярі, мамо,— відповів Степанко.— Худі такі, брудні, побиті. Аж страшно дивитися. В ланцюгах. І ноги закуті, і руки закуті. Надворі сніг, а вони босі. І сорочки на них — саме лахміття. І плечі видно, і лікті, і спини. А на спинах у кожного, мамо, криваві басамани .

* Басаман — смуга на тілі від удару.

— А ростом? Лицем які? — допитувалася Марія.

— І високі, і низькі, мамо, всякі люди там є. І чорняві, і біляві, є й руді. Люди як люди. А передній найкращий. Високий, лобатий такий, а ніс довгий, дзьобатий.

— А брови чорні, дугасті? — не вгавала мати.

— Чорні, дугасті. І вуса чорні, підковою звисають. І борода чорна.

— А очі великі, карі та ще й випуклі?

— Здається, мамо. Очей я не бачив.

Світ закрутився перед очима в Марії, померк, стало млосно.

— Тобі погано, мамо! Жаль тих бідаків?

— Жаль, синку. Дуже жаль. Наш тато... теж десь так само мучиться.

— Мамо, а як би допомогти їм утекти? Вона скинулася:

— Як, синку? їх же стережуть, мабуть, дуже пильно.

— Таж стережуть,— протягнув Степанко.— Наглядач їхній і день і ніч сидить біля дверей. Дрімає собі. Ми, мамо, ми...

— Що ви? — сполотніла Марія.— Крий вас боже, діти. Не смійте нічого робити. І їм не допоможете, і собі нашкодите.

— Ми щербету підсунемо тому ненажері,— буркнув Степанко.

— Не смійте таке й думати,— притиснула Марія сина до себе.— Чуєш? Не смій! Дізнається господар — закатують нас І тебе, і мене. Й Османчику дістанеться на горіхи. Ефенді Ібрагім дуже лихий. Він зведе зі світу нас усіх.

— А звідки він дізнається?

— Не треба, синку, не треба,— повторювала Марія одні йті ж слова, пригортаючи сина до грудей. — Не треба, Степа-ночку. Може... може, я щось придумаю...

І вона думала. Гарячково, напружено, збуджено. Думала вдень і вночі. Прокрадалася до дірки в загорожі й приглядалася до хліва, до скоцюрбленої постаті наглядача.

А що, коли б підкрастися до нього ззаду, вхопити за шию, звалити на землю, зв'язати й відняти ключі? Та чи вистачить сили? Чи не наробить він лементу на все подвір'я з переляку?

Може, ліпше тихцем підповзти, накинути на голову лантух і... Одначе ж він і в лантусі закричить так, що й пів-Кафи почує...

А якщо зненацька вискочити з-за хліва і вдарити ножем? Тільки вона й курку ніколи не різала... Боялася... А тут... людина. Правда, то ворог, а за його спиною мучиться ціла сотня, а може, й більше безневинних людей. Може, й Данило серед них... Дев'ять років гибіє, дев'ять років світа не бачить... Мабуть, найкраще було б приманити чимось наглядача до тину, забити баки... А потім... А що потім?

Два дні вона ходила сама не своя, а на третій метнулася до татарина Мустафи. Той давно задивлявся на неї. "Я куплю тебе, Міріам,— говорив він.— Будеш мені жінкою. Хлопців народиш".— "У мене чоловік є, Мустафо,— завжди відповідала вона йому.— Шукай таку, як сам. Татарку шукай". —"Татарки погані, ледачі,— сміявся Мустафа.— —Ти гарна. Ти роботяща. Тебе хочу". Вона знала, чому Мустафа зводив наклеп на жінок-татарок. Він був кривий, косоокий — і ніхто не хотів іти за нього заміж. Знала Марія, як він ставиться й до полонянок. Минулого року Мустафу взяли з собою здобичники, що вирушали в набіг на українські землі. І він привіз з Поділля дівчину — гарну, мов намальовану. Пожив з нею півроку, натішився, а тоді продав. "Мене теж продаси?" — запитала тоді Марія його. "Ні, ніколи, Міріам. Аллахом клянусь",— запевнив він. "Данило в мене є. Суджений. Крім нього, ніхто мені не милий",— скінчила того разу вона розмову з Мустафою.

І ось тепер самій довелося йти до татарина.

— Прийшла? — зрадів Мустафа.— У хату йди. Кумис пий. У мене багато кумису. І буза є.

Б у з а — безалкогольний напій, виготовлений з пшона, пшениці і кукурудзи

— Я просити тебе прийшла, — знітилася Марія.

— Проси,— зрадів Мустафа.— Все зроблю, що попросиш.. Аби тільки....

— Ібрагім загнав до Юсупового хліва своїх веслярів, Мустафо. Поможи їм утекти.

— Що? — сполотнів Мустафа.— Ти хочеш, щоб я допоміг утекти кяфірам?

— Там різні люди, Мустафо. І правовірні, і християни. Є й турки, е й татари. Українців багато, поляків. Сам же знаєш — на галери не тільки невільники потрапляють, а й пайзени.

— Не буду я визволяти ні кяфірів, ні пайзенів,— відрізав татарин.

— Вони, коли дістануться додому, пришлють тобі викуп, Мустафо. Великий викуп.

(Продовження на наступній сторінці)