«Золота галера» Віталій Кулаковський

Читати онлайн повість Віталія Кулаковського «Золота галера»

A- A+ A A1 A2 A3

Марія задумалась. Казки вона розповідала дітям не раз, бо ж знала їх безліч. Бабуся Оришка, материна мати, розказувала їх кожного вечора по дві-три. Сестрички, а їх у неї було шестеро, слухали досхочу, а вона, Марійка, від першої до останньої та ще й запитувала: "А чи не могли б ви, бабусю, розповісти ще одну?" А коли бабуся навідріз відмовлялася, Марійка просила: "Завтра розкажете, бабусю, не дві, а чотири. Так же?" Бабуся обіцяла — і наступного дня таки дарувала дітям аж чотири казки. Рідко коли вони повторювалися. Лише початок завжди був один і той же: "В якімсь-неякімсь царстві, в тридесятім державстві, де не було ні царя, ні пана, а господарювали самі селяни, трапилася така пригода". Дідусь було аж сплюне спересердя: "І де ти таке почула, що є царство без панів і царів? Та відколи світ стоїть і бог на небі порядкує, були царі, були й пани". А вона гляне на нього скоса, промовить: "Так баба моя казала, а вона знала більше, ніж ти. У Варшаві з паном була, до Кракова їздила. Книжки бачила. Людей усяких зустрічала — і німців, і французів, і аглійців. Хтось їй і розказував таке,— і знову продовжує розповідати.— Отож, дітки, слухайте..."

І слово за словом, наче вода в джерельці, дзюркотіла та й дзюркотіла її спокійна, розмірена, трохи піднесена мова. Незвичайні герої, дивовижні пригоди — чого тільки не було в тих казках. Та завжди в них правда брала верх над кривдою, добро над злом, вірність над зрадою. Марія і зараз пам'ятає їх усі і розповідає. Та ще й сама складає, бо ж Степанко й Османчик теж, як і вона колись, ненаситні. Послухають одну, другу, третю, а відходити не хочуть. "Ще, мамо",— це Степанко, або ж: "Ще одненьку, нене",— це Османчик — раз у раз просять. І вона вигадує та й вигадує, мов мереживо плете. Одну пригоду зв’язvє з іншою, зводить і розводить героїв, веде їх крізь хащі людської злоби. На них чигають зрада й підступ, лукавство й підлість, а вони прошкують до правди й добра, долаючи все і всіх.

О р-К а п і — Перекоп.

А з а б и — вид регулярного піхотного війська в Туреччині, що використовувалося для охорони приморських фортець і для ведення боїв на морі.

— Мамо, ми чекаємо,— нагадує про себе невпокійливий Степанко.

Згадки зникають, і Марія поринає у світ чарівної вигадки, яка заспокоює душу, розвіює тугу, знімає біль. Вона починає казку так, як баба Оришка, а потім переходить до вигадки:

— І мама з сином довго-довго стояли на березі моря. Воно пінилося, хмурилося, розгойдувалося. Знімалися вали, котилися до берега, люто кидалися до нього. Припадали до хвиль чайки, квилили, кигикали. А вітер дужчав, завивав голосніше й голосніше, лютував, мов скажений звір. І ось з'явилася галера. Вона летіла, мов чайка. Вітер розірвав хмаровиння, блиснуло сонце — і галера засяяла золотом. На ній було триста веслярів-невільників і тисяча воїнів-азабів . Та коли галера наблизилась до берега, море завирувало, заклекотіло. Знялася величезна хвиля — і з неї виринуло триста козаків. У кожного золота шабля при боці, золота шапка на голові, золотий спис у руці. "Рятуйте нас, братці!" — закричали невільники-веслярі. І блиснули довжелезні списи — і триста азабів повисли на них. Кинули козаки їх через себе і підхопили на списи ще триста ворогів — і метнули й цих у воду. А решта азабів упали на коліна, почали проситися. І пощадили їх козаки, і наказали розкувати невільників-веслярів і відпустити на берег, а самим азабам повертатися назад і ніколи не появлятися в цих краях. І зійшли звільнені на берег, і побачили хлопчик свого батька, а мати — чоловіка, заплакали й кинулися до нього. А в нього руки й ноги в крові, чоло в шрамах, а груди й спина в рубцях від таволги п. Цілують вони його, голублять, а він ледве на ногах стоїть, хитається то в один бік, то в другий — такий виснажений. І кигикнула сива чайка над ним, і торкнулася крилом його плеча — і зажили його рани, і зникла з очей утома, і вигукнув він радісно: "Любі мої! Земле моя рідна! Україно безталанна! Я знову з вами!"

11 Таволга — рослина, зі стебла якої робили канчуки.

— І довго жили вони разом?

— Довго, сину! До самої смерті.

— Наш татко теж припливе на золотій галері?

— Так, синку.

— І ми повернемося до нашого Києва?

— Повернемося, повернемося, синку.

— А я залишуся сам? — затуманюються слізьми карі ґудзики очей Османчика.

— Ну чого ж сам,— гладить його кучеряву голівку Марія,— а мама, а тато?

— Нене Меджіне зла, а тато не любить мене,— морщиться дзьобатий носик Османчика.— І Урхан не любить. Один Степанко мене любить та ще ти, нене, а більше ніхто.

— Ми не покинем тебе,— цілує Османчика Степанко.— Правда, мамо?

— Правда, синку, правда. Ви ж друзі.

— Авжеж, нене, друзі. Щирі друзі,— сонячно зблиснули оченята Османчика.— Степанко вірний друг. Коли гадюка тихцем підповзла до мене ззаду й хотіла вкусити, він не злякався, не втік, а вхопив каменюку і розбив їй голову!

Та гадюка... Марія так злякалася тоді, що впустила на землю глек з щербетом . Посудина розлетілася на друзки, напій бризнув Меджіне межи очі. Господиня заверещала, вхопила патинок і почала гатити ним Марію по обличчю. Кров хлинула в неї з носа, залила обличчя, одяг. Та Марія не помітила крові, вона бачила тільки їх, дітей, не відчувала болю, бо його затлумив страх за Степанка й Османчика. Вирвавшись із рук Меджіне. Марія кинулася до купи каміння, де діти натрапили на змію, аби пересвідчитись, що вона мертва й не загрожує більше нікому,— і побачила довжелезного чорного вужа з сріблистим черевом, що непорушно лежав, повернувшись до нори розкремсаною головою.

— Він хотів мене вкусити,— трусився Османчик, ховаючись за Степанка.

— Не бійсь,— заспокоїв його Степанко.— Коли ми вдвох, нам ніщо не страшне.

— А звісно,— підтримала сина Марія.— Недарма кажуть: в лиху годину узнаєш вірну людину.

— Степанко двічі мене рятував,— нагадав Османчик.— І тоді, коли я тонув.

Тоді вона, Марія, теж перелякалася на смерть. Коли побачила дітей, не кинулась до них утішати, а вхопилася за серце й безсило опустилась на землю. Вони були такінемічні, що ледве трималися на нотах, вірніше, на ногах ще тримався Степанко, а Османчик висів у нього на плечах.

— Що з вами? отямившись, пролепетала вона.

— Ми топилися,— вичавив ледь чутні слова посинілими губами син.

— Я топився, а Степанко рятував.— У Османчика зуб не попадав на зуб.

Вони доповзли до неї й упали їй на коліна.

— До моря без мене ні ногою! — простогнала Марія тоді й заридала над ними, мов над покійниками.

— Я ніколи не забуду цього,— обірвав плин її згадок Османчик,— ми друзі навіки.

— Звісно, навіки,— підтримала його Марія.— Пам'ятай: яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш.

Скільки сліз через них пролито, скільки радощів з ними пережито. Вони ж... мов ті швайки, хвилини не посидять на місці... їх так тяжко уму-розуму вчити. А довкруж стільки кривди, стільки зла. Тут, у цьому зміїному кублі, нині людина людині вовк... А в кого серце вовче, той їсть кого хоче... Боже, боже, дай сили здолати цю юдоль , перебороти всі труднощі й вивести дітей на вірну дорогу...

*

Щербет— східний прохолодний фруктовий напій.

Юдоль — злигодні, турботи, смуток і т. ін.

2

Та звістка з Лисянки вразила Данила в саме серце. Він аж захитався, аж затіпався, аж скрикнув від болю:

— Боже мій, навіщо ж ти так тяжко караєш мене! Навіщо ти забрав їх обох разом?

Коли Данило сказав Марії, що в темниці пана Чер-мінського помер батько від розриву серця, а, почувши про це, того дня пішла на той світ і мати, Марія заголосила на всю хату:

— Боже праведний! Покарай бузувіра так, як він того заслужив, укороти йому віку, проклятому, пошли його в пекло без суду праведного!

— Старі люди кажуть: на бога надійся, а свій розум май,— сказав тоді Данило й почав збиратися в дорогу.

— Я нікуди тебе одного не пущу,— рішуче мовила Марія.— Якщо йти, то йти разом. Поклонимось могилі, поминки справимо, а там... видно буде...

— А що видно? — впився в її обличчя темно-карими очима Данило.— З Лисянки нічого не видно. Треба на Січ іти, братчикам про все розповісти.

— Побачимо,— стояла на своєму Марія, сподіваючись, що Данило не піде на Січ, бо ж не відважиться кидати свою Марусинку, яка чекає дитину.

І через день вони рушили до Лисянки — на свою голову, на своє лихо, на своє безталання...

Данило народився в Лисянці, Марія — в Києві. Вони б і не знали одне одного, коли б знову ж таки не той Чер-мінський. Проїжджав він якось разом із економом мимо двору Корнія Тягнирядна, побачив, як його десятилітній син лагодить постоли, покликав господаря.

— Посилай сина до Києва, хай вчиться шевству! — наказав.

Корній почухався, хотів щось сказати, та пан не став його слухати, а економ тицьнув Корнієві під самий ніс кулаком:

— Дивись, щоб нагадувати не довелося. Завтра хай пуцьвірінок до Києва збирається.

(Продовження на наступній сторінці)