«День» Гордій Коцюба

Читати онлайн оповідання Гордія Коцюби «День»

A- A+ A A1 A2 A3

Він замилувано дивився навкруги.

– От розкіш! Де воно береться? Хто його поїдає?

Його увагу особливо притягли м’ясні ряди. Цілі туші молодої телятини, підвішені на гаках, спускались униз, випинаючись чисто виготовленими задами.

Жирні шматки яловичини, кров’яні вирізки – викликали вчуття приємного посмаку. Він навіть спинився проти однієї крамниці. Масними очима пильно стежив, як м’ясник раз у раз рубав сокиркою, як другий важив тут же на боці, і як рука тої чи іншої жінки ховала шматки собі в кошика.

– Смачненьке буде, бий його сила Божа, – похитував головою Лука Матвієвич, не без заздрості дивлячись на кошики покупців.

Своєю уявою він переносився тоді наперед, до того недалекого дня, коли він, влаштувавшись, матиме нарешті копійчину в кишені. Він конче, передусім побуває тоді на базарі, отут у м’ясницях і вибере жирненький шматок яловичини.

Він думав, як вернеться зі служби на обід, зробивши доброго моціона. Відчиняє двері, увіходить до кімнати й раптом приємний, лоскотний дух м’ясного борщу! Ого-го! На столі, застеленому новою чистою газетою, стоїть каструля й парує, ціла каструля запашного борщу, а тут же на примусі шкварчить печеня з цибулькою. От буде обід, бий його сила Божа!

Міркуючи, незчувся, як опинився за базаром, як підходив до "Біржі". Біля самих дверей витяг з кишені папірця, прочитав його, неначе хотів іще раз переконатись його реальності! "Біржа Праці просить Вас з’явитися на біржу 16-го вересня від 7-ої до 3-ої години дня". "Від 7-ої до 3-ої", повторив, надаючи цьому неначе головне значення і з легким тремтінням у серці зайшов у розчинені двері.

Знайома картина непривітної біржової залі розгорнулась тепер перед ним. Усе було, як і тиждень тому, коли востаннє відвідав її. Ніщо не змінилось. На глухій стіні колишньої комори Цинделівської мануфактури висів великий, пожовклий від часу й тютюнового диму плакат. У центрі його велетенський паротяг. Чорний, на високих колесах. З димаря вилітають іскри. Він мчиться по колії, проведеній, видко, крізь заметений снігом степ. Під ним напис чіткими літерами:

"Наш паровоз летит вперед – в комуне остановка…"

Ближче до дверей – другий, трохи свіжіший, так само у фарби. Якась кухня з кількома пічками й казанами, чоловіки у білих ковпаках на голові пораються біля них. "За новий побут, за здорове колективне харчування" – пояснював малюнок короткий текст.

А внизу на лавах і просто долі, по-турецьки підібгавши під себе ноги, сиділи люди, а то стояли гуртками серед залі, або довгими хвостами тяглися до того чи того віконця, чекаючи своєї черги. Чоловіки й жінки, молоді й літні, зі зморшками на лиці й безнадійністю в очах. Кепі й картузи, капелюші й хустки.

Глухий, невиразний шум, мов гудіння бджіл, набридливий, безнастанний, стояв у залі, повитій густими звоями тютюнового диму, сповненій вщерть душного повітря й випарів спітнілого тіла.

Лука Матвієвич пройшовся по залі. Минаючи хвости, тиснувся ближче до віконця, зробленого у віддаленій бар’єром будці. З гурту хтось крикнув невдоволено: "не пускайте без черги", хтось торкнувся його плеча рукою, затримуючи біля себе.

– Я за нарядом на роботу, – пояснив спокійно протестантам, – мені недовго.

– Ах, так, – вирвалось довге зідхання. І сотні очей враз вп’ялося у нього. Неначе пронизували його, бажаючи щось запитати, чогось дізнатись.

– Що ви кажете, Лука Матвієвичу? – промовив сусіда спочутливо й заздрісно. – От щасливчик.

– Та вже ж дочекався. Та й пора, – пояснив, почуваючи мовби якусь провину перед іншими. – Скільки вже часу минуло! Тепер, мабуть, і вам черга швидко вийде, – звернувся до сусіди, що не раз із ним стояв у черзі.

– Хто й знає, хіба ж тут добереш? Чекайте, кажуть. А вас же куди? – запитав знову, уникаючи розмови про себе, – куди посилають?

– Зараз дізнаємось, – підморгнув Лука Матвієвич. – Та все одно куди, – додав, – тільки б робота, бо знаєте ж, докозакувався вже нікуди.

Протиснувся до бар’єру, зазирнув у віконце на урядовця. Потім витяг з кишені листа й подав у віконце.

– От і я, Полтавець, прошу.

Заклопотаний урядовець механічно, не підводячи очей від столу, звиклим рухом пальців схопив у віконці листа. Скоса, одним оком черкнув по його краєчку й повернув назад.

– На перекваліфікацію, – кинув коротко, байдужим тоном, – до п’ятого вікна зверніться.

Говір, суперечки, нервові вигуки, що ввесь час сповнювали залю, задушливість повітря, заглушили слова урядовця.

Лука Матвієвич знизав плечима, невдоволено махнув рукою, даючи зрозуміти, що нічого не чути, потім просунув голову аж до самого віконця, напружив слух.

– Куди кажете? На яку роботу? – запитав, притуливши руку до вуха.

– На перекваліфікацію, – голосно відповів урядовець так само байдуже, Лука Матвієвич здригнувся, неначе пронизаний електричним струменем, осів. Якусь секунду стояв непорушно, тільки тупими очима водив перед себе. Нарешті тремтячим голосом, неначе чужим, насмілився:

– Я ж… робота… викликаний. Полтавець… прошу.

Урядовець підвів свої очи, глянув з якоюсь іронією.

– От чудак! Кажу ясно: на перекваліфікацію – значить, ніякої роботи немає. Зрозуміло? Хто далі? – звернувся до черги.

Лука Матвієвич відчув, як раптом кров ударила в голову, як на скронях затремтіла набрякла жила, а в потемнілих очах замиготіли метелики – один, другий, третій, цілий рій. Він крикнув сердито, хрипким голосом, де бриніли страх і обурення, благання і розпач:

– Що ви мені голову морочите, я п’ятнадцять літ працював, а тепер на перекваліфікацію посилаєте! Дурість одна, от що!

Але в ту ж мить витяглося байдуже лице урядовця й знову почувся спокійно-діловитий вигук: "Хто далі?"

Лука Матвієвич підвів руку, хотів щось сказати, коли ззаду хтось кинув нетерпляче: "Та не заважайте ж іншим, кінчайте швидше, а то зранку тут торчимо". Розгублений, похиливши на груди голову, відійшов від віконця, важко зідхав, несміливо водив по залі очима.

– Нічого не поробиш, такий уже порядок, – співчутливо зауважив сусіда з черги. – Он туди на перекваліфікацію, – показав рукою в бік.

Лука Матвієвич постояв, серед залі, подивився туди, де тягнулася інша черга, махнув безнадійно рукою. "П’ятнадцять років працював", – промимрив докірливо й трохи похитуючись, нерівними кроками, наче почуваючи під ногами хисткий ґрунт, вийшов із біржі.

Вулиці міста були сповнені невгавучого руху, безкрайньої метушні, ріжноголосих звуків і шумів, ніби приглушених, як зідхання стурбованої людини, та веселих, гомінких, як радісний вигук.

Дзенькіт трамвайних вагонів, швидкий біг авто, гра сигнальних ріжків, стукіт об камінь кованих коней, посвист паротягів із залізниці, – усе то воднораз розтиналося, то виривалося окремими тонами із цілої гами звуків. Лунаючи над пішоходами, ці звуки та шуми розбивали зосередженість думки, притамовували болі, відчування. Це добре знав і Лука Матвієвич, коли не раз проходив було містом у цей час.

Але тепер усе це здавалося йому чимсь далеким, глухим, нецікавим, що байдуже пролітало повз нього. Зосереджений, нахмурений, притишеними кроками плентався пішоходами й знав лише одно: "Нічого немає. Нічого немає", – бриніло у вухах, коротко, голосно й настирливо.

Прибрані вітрини магазинів і кав’ярень, принадні, ріжними солодощами вставлені вікна цукерень, усе те, що притягає зголоднілу уяву й на що любив задивлятись колись Лука Матвієвич, втратило тепер свою привабну силу. Він думав тепер про те, з чим вернеться додому, як стрінеться з дружиною, що скаже вона йому після його вранішніх запевнень? Мов спійманий птах у сільцях, бився думкою, накреслював ріжні плани та відкидав їх, як нереальні, безґрунтовні. Він думав піти ще по установах, надіючись так швидше дістати працю. Притишував ходу, побачивши вивіску над дверима, але згадував, як ще недавно тижнів зо два тому, марно ходив по установах, трестах, профспілках і безнадійно махав рукою. Він спинився біля окружного відділу праці, зійшов навіть на другий поверх і, розгублений, швидко спустився вниз з трафаретною відповіддю: "Ідіть на біржу".

Знесилений, ледве переступаючи з ноги на ногу, доплентався додому. Крадькома, потупивши очи, пройшов двір і тихо зайшов до кімнати. Глибоко зідхнув і несміливо присів на стілець.

– Осінь іде, а так парко, – буркнув ніяково, витираючи спітніле чоло.

Біля вікна сиділа дружина – мовчки, заклопотана. Поралася з білизною, щось латала, зашивала. Не міняючи пози, глянула допитливо й знову вставилась у роботу.

Потяглися хвилини мовчання. Було хмуро й непривітно. Легенька сутінь снувалася в кутках темнуватої кімнати й побільшувала непривітність, навівала сум, холодок. Ставало ніяково, навіть ворожко.

Лука Матвієвич скоса поглядав на дружину й чекав. Він чекав її слова, запитання, як неминучого, конечного і разом з тим боявся, хотів відтягти хвилину. Він думав попередити, пояснити, самому щось сказати, тонко, дипломатично, але вагався, не міг добрати відповідного слова, хвилювався.

– Ух! – зідхнув важко, – ну й теплинь! – розстібнув ґудзики на піджаку. – Це ще так було, пригадую, у чотирнадцятому році, – додав, щоб виграти час і розрядити атмосферу.

(Продовження на наступній сторінці)