«Сон тіні» Наталена Королева

Читати онлайн роман Наталени Королевої «Сон тіні»

A- A+ A A1 A2 A3

— Лиши, Люціє,— нечутно промовив він.—Лиши, приятелю, сперечатись з традицією.

Ксантос з іронією глянув на августиного улюбленця, утнувся в бік Доріс і швидко заговорив:

— Шляхетний Люцій Вер прикидається-—аякже — ніби він забув, що й найславніша Діотима й несмертельної пам’яті Аспазія, також — аякже — бувши жінками, головували на симпозіонах. А на тих симпозіонах,— підніс вгору палець,— аякже — бували й Сократ, і Перікл, і Алкібіад!

— Велика річ... Таж вони робили це сп'яну. Ха-ха-ха! —не вступився Вер.

— А я не згоджуюсь. Бо греки нам, римлянам, не закон. Лиши, Татіане! Я знаю, що говорю. І кажу й казатиму, що народ, який не зміг вдержати своєї державності...

Поміж гостей війнув холодок: Вер грубо підкреслював, що всі надто відчували.

Хіба потужна рука твердого Риму не чавила навіть на забавах найвизначніших людей Александрії? Дарма, що сьогодні скрізь шанували бенкетами цих представників Риму

Кальпурніан "заминав" прикру пригоду:

— Повстання проти жіноцтва — застарілий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мідянокоса пряла вовну в гінекею, то її чарівний погляд і глибокий розум не були б джерелом нашого :— і твого — натхнення.

— О, о. Отож-бо саме воно й є! — уперто не здавався підпитий Вер.-— І я ж кажу: для жінок — гінекей! І жодні це забобони, лише непорядок. Поет казав... як це так? Та все одно, жінкам дбати про вовну, господарство, а до іншого — зась! Натхнення? Освіта? Права? Може, ще й право розпоряджати своїм майном? Безглуздя це! — він стукнув п'ястуком.— Годі! Як влада буде в моїх...

Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кінець її втонув у веселому й однодушному сміху. Надто нерозумно було прилюдно признаватись про свої забаганки на трон у добі повного цезаревого тріумфу. До того ж, хто з присутніх не знав, як Верові залежить на майні його дружини?

Велику зручність і винятковий такт мусив проявити Татіан, щоб заспокоїти розігрітого вином цезаревого спадкоємця і непомітно вивести його з симпозіону.

Та ще перед тим Кальпурніан взяв у раба вінок з тополевого листу й фіалок, підніс його вгору і зробив рух, як перед промовою в сенаті:

— Патриції! Августіани! І ви, присутні тут красуні! — вклонився кільком гетерам, що були на симпозіоні.— Я вгадую, що всі згідні обрати Доріс.— Сенатор поклав вінок на голову гетери і м'яко перервав овацію.— Я ще не скінчив. За звичаєм мусимо вибрати й тему для початку розмови. Щодо мене, то я б радо послухав: що ліпше: чи жінка — радість і натхнення, як от наша славна володарка, що у твердому, давньому Римі звали "матрона столатта" — статечна, поважна пані дому?

— Згода! Евое! Чудова тема!

— Дозвольте мені, єгиптянинові, пригадати, може, не зовсім пам'ятну римлянам подробицю,— озвався стрункий юнак Мена, син фабриканта папірусу.— На нашій землі жінка була завжди рівною й рівноправною мужеві. Чей же повинно так бути й далі?

— А певно!

— З якого дивитись боку! — посипались зауваження.

Але Доріс вже підвелась зі свого ложа, де не сиділа, як було звичаєм у Римі, а напівлежала, способом грецьким.

На її знак до зали вступив хор її учениць.

Акорд ліній і барв, грації й принади творили молоді тіла, огорнені напівпрозорими завоями.

Двома гуртками з боків великої заглибини у стіні, де заквітчана трояндами й міртами стояла мистецька статуя Афродіти, псалтрії-співачки почали тихо співати гімн богині

Доріс, сама немов прекрасна богиня світанку Еос, вилила трохи вина зі свого келиха, як офіру, на вівтар перед статуєю і, вклонившись, промовила:

— Слава тобі, Афродіте, радосте богів і людей! Дяка тобі, що вчинила мене тим, чим я нині: почесною і вільною гетерою!

— Слава Афродіті!

— Слава Доріс! — підхопили гості.

Доріс вернулась на своє місце в головах центрального столу. Їй, королеві вечірки, належало перше слово. Мовчки випила вона півчари вина. Це було все її приготування до композиції

Зала стихла, і в приглушений спів гетериних вихованок-псалтрій та звуки арф, мов крізь прозору запону, вливався чарівний голос мідянокосої. Це була мелодекламація, імпровізація.

Шановні гості, подруги й друзі!
Наказ ваги приймаю й до теми берусь.
Гадаю: два стани — весталки й гетери —
Найвищі є стани, що гідні жінок.
В них жінка свою незалежність не втратить.
Як зоря поетів, як мрія мужів,
Веде вона вгору і шлях відкриває
До чистих висот тих — принадних, ясних.
— Даруй мені. Доріс: чи ж можна казати'
Весталка є вільна? Не сміє ж вона
На учтах сидіти, ні в чару кохання
Заглянути до дна!—
втрутилась друга з найвизначніших в Александрії гетер —Хризіс.
На цьому якраз я й хотіла спинитись.
Прекрасна і мудра подруго моя!
Весталка тому незалежна і вільна.
Що ретязь солодкий кохання й жаги
Не сковує міцно їй серця ніколи.
Бо ж серце жіноту в неволю веде,
Й лукаво нас робить и мужа рабою.
Рабиню ж завжди зневажає тиран.
Тирана ж рабиня не може кохати.
Так жінці кохання бере незалежність,
А рабство тоді відбирає й любов.

— Славно! Красно! — не втримався запальний Мена.— Але ж підкресли, прошу тебе, що незалежна й вільна жінка є рідною мужу, як це було споконвіку в Єгипті.

— А також те, хто буде ...буде збільшувати імперське військо,— з легкою іронією докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Пріск, випещений, могутній красень, за походженням александрієць.

— Так, госте мій зацний,— обернулась Доріс до Мени.—

Я так не сказала.
Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.
Дозвольте сьогодні признатись вам щиро:
За хибу вважаю стремління жінок
З мужами рівнятись,
Подібними бути мужам до подробиць.
Мужчини і ми, хоч здалека подібні.
То ж різні істоти! І різний наш світ!

— Це справне слово! Евое! — почулись з різних боків голоси старших гостей.

А Доріс вже зверталась до Пріска:

Бо жінка, носителька вогників божих.
Даруючи мужу лиш погляд, усмішку.
Вже творить завзяття і волю до чину.
Й ті "діти духовні"—могутні, ясні —
Це військо надійне у війнах життєвих.
А ті, хто не має "духовних діток",
Не мають на світі мети ані цілі.
Патриції славні, що в світі не знають
Мети ані цілі — як тільки свій рід
І "славне наймення" щоби не згубилось,
Ті можуть про збільшення війська подбать.
Вони... та плебеї!
Бо тим не лишилось на світі цім щастя,
Як щастя родинне...

— Аякже! Аякже! Це правильно,— заплескав у долоні розвеселений філософ Ксантос.

Бенефіціарій Пріск вклонився господині й перейшов до іншого столу. Щоразу, як Доріс переривала свою промову Лізій робив непомітно кілька кроків до ложа Хризіс. Нарешті наблизився так, що міг присісти біля неї.

— Дозволиш тобі товаришувати, Хризіс? — озвався тихо густим басом, мов джміль.

— Тільки в уважному слуханні.

— Цих безконечних сенаторських промов? Від них я занудився, мов кінь у музею.

— Але ж, Лізію, я ніколи не тужила за товариством коней!

— Для початку ти б могла бути й ласкавішою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливає підробка "вченої академії"

— Помиляєшся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.

— Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду... маю тобі сказати...

— Лізію! — спинила його гетера.— Ти вже мені сказав. Вона знизала плечима й перебирала пальцями дорогоцінне намисто на шиї. Лізій забубонів роздражнено:

— Річ видима. Ти розмовляєш охочіше, коли до розмови додається та чи інша блискуча забавка-оздоба. Пригадай — коли ти приймала від мене ці смарагди, що ними тепер граєшся, то була ласкавішою.

— Це намисто — твій подарунок? Можливо,— недбало глянула Хризіс.— Я маю цих пам'яток більше, як самої пам’яті. І не тішуся, коли мені пригадують забуті подробиці

— Подробиці про те, хто саме заплатив тобі за твій час.

Хризіс погірдливо всміхнулась:

— Затям собі, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячності.

— А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливість дарувати самоцвіти...

— Ти казав, що потребуєш моєї ради? Дам тобі її, Лізію. Ощадним патриціям слід шукати товариства флейтисток. Це не потребує коштів. Вистачить, коли почастуєш їх вином та солодощами зі столу, за яким гостюєш сам.

Рясні оплески тим часом вітали Доріс. Хризіс піднесла чару.

— За натхненні слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродіти!

— Евое! — вигукнув Ксантос.— За рідкісне явище — приязнь двох красунь!

Доріс подякувала поглядом за привіт Хризіс. І відповіла філософові:

— Звичайно жіночу приязнь нищать заздрощі. А в нас з Хризіс немає поживи таким почуттям.

Розлючений Лізій відійшов від гетери. Зрозумів, що назавжди відштовхнула його, і саме в той найкритичніший час, коли нова позика від неї могла б врятувати його від руїни.

(Продовження на наступній сторінці)