«Сон тіні» Наталена Королева

Читати онлайн роман Наталени Королевої «Сон тіні»

A- A+ A A1 A2 A3

— Усміх! Екстаз! Де екстаз, корови? Щоб було видно, що ви сп'яніли від погляду бога! Що ви, як каже поет, "окрилені танком без відпочинку"!

І флейта знов пищала.

За хвилину з грюкотом летіла через всю залу в куток. Її доганяла в розпуці зірвана магістрова перука. Як циби-ходулі, стукотіли по підлозі жилаві ноги й свистіла лозина.

— Нарешті ти тут, мухо мареотійська,— вловив Батил поглядом Ізі в гуртку хорей. — Кротали! "Дріаду"!

Ізі мляво вийшла вперед. Та ледве торкнулась кроталів, що затріпотіли в її руках мелодійним дзеленчанням, мов прокинулась зі сну. Почувала ті мідяні тарелі з найулюбленішим для неї звуком як частину свого власного тіла.

Жодним своїм словом чи співом не могла вона переказати своїх почуттів так, як цим простим, тремтячим інструментом, що, мов чари, незмінно заволодівав нею всією.

Зала, подруги, мім — навіть думки про Антіноя відпливали, мов підхоплені вітром.

Кротали — це Ізіні крила, що несуть її у казкову країну мрій, у незнаючу суму ані болю країну. Не писклива Батилова флейта, але чарівна сірінкса безжурного пастушка вабить її. Білими хмарками розкотились по смарагдовій луці овечки. І радісна крилата дріада лине понад землею, поміж блакитних метеликів. Схиляється над квітами, повними роси, що кличуть до неї:

— Цілуй нас! Цілуй!

А дріада усміхається зеленим водоростям, що виглянули зі спокійного озера подивитись на неї. Вона лине над кришталевим потоком, заглядає під кущі шипшини, шукаючи того, хто манить її далі...

Батил захоплено заплескав у долоні. Різкий той звук вернув Ізі до дійсності. Вона спинилась, не розуміючи задоволеного, непідробленого мімового усміху. Помітила, що магістер щипає себе за кінчик вуха: це знак його найбільшого задоволення.

— Скільки тобі років, козеня?

— Буде шістнадцять на Великі Діонісії.

— Подивимось... Побачимо...

Батил іде по свою перуку, що валяється аж під протилежною стіною... Різко обертається і підносить угору флейту.

—Вакхічну фігуру!

Ізі бере у подружки тамбурин. Розігналась, як у пустиню, великими кроками відміряла собі простір. Труснула головою.

"Це — твоє життя,— майнуло думкою.— Це! А не що інше!"

І, вирвавшись з настирливих обіймів смутку, під дрібні удари тамбурина, закрутилась шалено. Раптом випросталась, стрибнула, як газель, і побігла "високою травою" жартуючи з холодними іскрами роси. Не тільки бачила їх, але й відчувала їх на своїх ногах. Була повна безтямної, нестримної радості молодого існування, розквіту буйних сил.

Між танцюристок нечутно просунулась Кая. Батил моргнув їй на Ізі, щипаючи себе за вухо.

Тамбурин розсипав дзвінкий сміх. Аж міцним ударом Ізі спинила його. І застигла нерухомо з сяючими очима відкинувшись назад.

Магістер сплів на грудях кощаві руки.

— Так от що, цикадо. Завтра йдеш до гетери Доріс. Чуєш? На соло. Хотів був перше послати тебе до купця Гентіона. Але бачу: можеш починати з вищого щабля. Цінтія саме заслабла.

— Або десь бавиться з римськими гостями,— кинула Кая.

— На наш жаль,— перервав Батил.— Твердо знаєш фігуру "тікаючої Дафне"?

— Знаю,— зблідла від хвилювання Ізі.

— Тож завтра соло, вдома перевір ще раз. Сьогодні не хочу тебе більше втомлювати. Квакус казав, що прийшла ти завидна. До школи завтра не приходь. Добре виспись удень. Та не думай перед симпозіоном щось їсти чи пити,

Поглядом перебіг по танцюристках.

— Підуть з тобою,— назначив,— Фаніон, Селеніс, Пракседа, Арсіное, ну, й ти, кучерява Меліто. Але ж дивіться, не осороміть Батила перед римлянами! Чуєте? Це ж вам не якийсь купець, а сама Доріс! Розумієте? Хай її око — найдосвідченішого знавця мистецтва в цілій Александрії — не зможе нічого закинути. І щоб ви стали не матеріалом для дотепів і сміху, а взірцем для цілої її школи. Прикладом для всього славного музейону Доріс. А ти,— ще раз повернувся до Ізі,— перекажеш своєму опікунові, хай зайде до мене.

Дівчата й Кая оточили Ізі.

— От щаслива!

— Чи ж могла ти сподіватись, що сьогодні станеш самостійною гістрісю?

— Так рано! І так ураз!

— І в такім домі почнеш! Та ще і в час, коли в місті цезар!

— Може, й він сам там буде?

— Чи буде август — не знати.

— Але Вер і Антіной — напевне.

"О, меви! Меви, меви!—стукотіло Ізіне серце.— Ні, меви не підведуть, коли вилітають справа наліво..."

— А гей! До праці!

І знову пищить Баталова флейта, знову дівчата легкими кроками пурхають по залі, відбиваючись у блискучій підлозі та в бронзовому люстрі.

***

По вулиці в напрямі до Мареотісу дрібно цокотять Ізіні сандалії.

Антіной! Буде напевно! Якби ж! Буде напевно! Прийди! Ціла вона — один заклик.

Щасливий день, ясний мій день! Ти радісно почався...

II. СИМПОЗІОН У ГЕТЕРИ

Хлопчисько-слуго! Старого фалерну

Подай нам келих пінистий, гіркий!

Катул

Тиха ніч м’яко обняла Александрію.

З-за мурів, що оточують сади Лохіасу, найгарнішої палацової частини міста, схиляються віти дерев. А з них потоками чорно-зеленої бронзи ллються гірлянди плющів і пнучких троянд. Нерухомо застиг у повітрі аромат олеандрів. Аж голова точиться від пахощів. А на устах осідає смак мигдалів і меду.

Крізь металеві мережі кованих брам темніє мідь статуй на білих мармурах стін.

Свіжі голоси водограїв безжурно співають у дрімаючих тінях і творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок сміху, оплесків, пісень, що будять дрімаючу тишу

Порожньою вулицею озиваються легкі кроки.

Від синьої запони ночі відокремлюються дівочі стрункі постаті. їх три, як три грації-харити. Пружним кроком, що звик до танцю, вони вириваються з сонної тиші і, як метелики, летять до світла й сміху.

— Якби ж то золочена лектика, та щоб несли нас дужі невільники...

— Чи бач! Золочена! Я, мила Фаніон, пристала б і на не золочену, а звичайнісіньку!..

— Тож не були б ми танцюристками-хореями, а багатими панями!

— Товсті... з підмальованими ще гірш, як у нас, очима,— розсипала дрібний сміх Фаніон.

— От тоді перед нами всі лебеділи б. А то... Чи хоч дадуть повечеряти?

— Хто ж на таких, як ми, зважає? Аби були на своєму місці. І в час.

— Як ті гірлянди на вазах. Чи на кратерах, що в них подаватимуть солоджене медом вино,— засміялась Меліта.— Справді. Де б таки зважати на вбогих хорей, та ще в час, коли в Александрії повно пишних панів з Рима.

— А може, Ізі зверне на себе увагу? — озвалась знов Фаніон.

— Та що ти! — запротестувала Ізі.— Помогла б богиня якось вив'язатись без ганьби. Я так боюсь!

Було по півночі, коли Ізі з подругами несміливо вступали до виїмково розкішної інзули — школи, що належала гетері Доріс.

Вечеря вже скінчилась.

Раби виносили маленькі столики, що для особливої врочистості стояли перед кожним гостем зокрема. Підлогу в залі посипали свіжими трояндами та фіалками.

Винесено велику кратеру — посудину для мішання з водою і медом вина, що його пили за вечерею. Натомість цілим походом внесли юнаки-раби до їдальні-триклініуму мов офірні дари до храму, заквітчані гірляндами амфори хіоського, фалериського, кіпрського вина і навіть дорогоцінного антосмія — найвизначнішої перлини шляхетних вин.

Починалась друга частина симпозіону — бенкет, пиятика.

Нерозведене вино заграло барвистими іскрами по золотих чарах.

Присутнім розносили свіжі вінки, нард і вербену. Для відсвіження гості натирали собі нардом і вербеною скроні, чоло і руки.

А раби-підлітки доливали в мосяжні лампи запашної оливи. До курильниць додавали нових ароматних смол.

— А тепер, приятелі дорогі,— промовила мідянокоса Доріс, звана так за вогненний, як у Фріне, відтінок волосся,— личить нам, як освячені велять звичаї, обрати короля вечірки. Дозволите — високоповажаного сенатора Кальпурніана?

Всі заплескали в долоні.

Але сивий, шляхетного вигляду сенатор, боронячись, простяг перед себе руки:

—З великою подякою приймаю шану й одночасно беру на себе сміливість вказати на достойнішого цієї гідності — філософа Ксантоса. Ми ж бо не сармати, як говорить поет, то ж нам і за вином личить бавитись розмовами мудрими.

Маленький, рухливий філософ, однак, відхилив обрання:

— Так, так. Дяка богам, ми — аякже — ми не сармати й не скити. І коли не кровно, то вихованням — аякже — вихованням ми — гелени. Хай же наш вибір буде гідний геленів. Аякже! Тому прошу сестру харит і муз, пиху Александрії — аякже — нашу прекрасну Доріс бути королевою.

— Ха-ха-ха! Жінку — за "арбітра бібенді"? — голосно й по-п'яному недоречно вигукнув на всю залу вже сильно підпитий Вер.— Та вона ж не знайде дна ані в першій чарі!

Верів вінок зсунувся йому на вуха. В кучерявій бороді, що нею він так пишався, заплуталась риб'яча кісточка. Темно-червона, відтінком майже наближена до пурпуру туніка, вишивана східним орнаментом, на кількох місцях виблискувала свіжими масними плямами.

Верів сусід, середнього віку й дуже спокійний сенатор Татіан, злегка смикнув його за поділ туніки.

(Продовження на наступній сторінці)