«Сон тіні» Наталена Королева

Читати онлайн роман Наталени Королевої «Сон тіні»

A- A+ A A1 A2 A3

І александрійці, про яких римляни справедливо говорили, що "їх задушить мовчання" і що вони "повмирають без дотепів", всіми способами "гострили язики" на адресу августи, на яку, однак, подивитися зійшлося все місто на центральні вулиці Колюмнади, що хрестом пересікали всю прекрасно розплановану Александрію. Квіткарка Евное вже зачиняла цілком спустошену свою крамничку, що була саме на розі перехрестя, вікнами на обидві колонади. Звиваючи полотняну заслону, що захищала її ароматичний крам від палаючого сонця, щаслива заробітком, вона весело розмовляла зі Стробусом та з Ізі, яка приводила до порядку порожні кошики й коші.

— Нема. Нема ані пелюсточка. Все продано,— замість привітання гукала квіткарка двом молодим патриціям, що протискувались крізь юрбу до її крамнички.

— Як нема? І не сором тобі казати таку неправду у вічі? — загоготав голосним басом присадкуватий, плечистий ефеб із товстими губами, одягнений у розкішний, золотими пальметами вишитий хітон, оздоблений золотою фібулою.

— Ми ж бачимо дві чудові троянди.

— Де? — шукала очима Евное.

— Таж ось: ти і твоя приятелька. Нам інших не треба.

В тій хвилині в крамницю ввійшла Гелене.

— А ось ще одна! Розквітла троянда!

Гелене була задоволена, весела й пашіла повними рум'янц ями.

— Здається, шляхетні пани не помітили ще й старого будяка,— буркнув Стробус і заступив Ізі, на яку розставив руки губатий ефеб.

Другий гульвіса зробив рух до Гелене.

— Лізіє! Лиши!—озвалась Евное.— Той пуп'янок не для тебе, задорогий.

І засміялась ущипливо, натякнувши на його скрутне становище.

— Лізій ще має досить, щоб купити вас усіх! — І він підкинув на руці плетений гаманець.

— Золото швидко розкочується,— зауважила Гелене, також заступаючи Ізі.

— Але ж він має ще он які губи,— кинув Лізіїв приятель.— Ще Сократ казав, що соковиті губи ліпші для поцілунків.

— Раджу прихильникам Сократа цілуватись зі мною. Для деяких Федонів і я буду добрий, замість Сократа.

Кіш ковзнувся під Лізієм, і він, заточившись, майже впав на Стробуса.

— Не я ж казав? — зневажливо промовив філософ.— Цe буває частіше, що протягнеш руку по троянду, а повиснеш на оливковому суку.

— А ти, щербатий горщику, перестань хряптіти! — гаркнув Лізій.

Але в тій хвилині вулиця сколихнулась.

— Цезар. Імператор. Августа.— Ізі чула жарти, бачила цезаря, бачила пурпурою затягнену лектику Сабіни, яку натовп зустрів мовчанням. Бачила за нею пишного цезаревого "адоптованого сина" — Вера, що їхав на коні, озлобленному крилами, оточений "чотирма вітрами" — гарними, нагими юнаками. Але все це пливло перед нею без форми, без барв. Вона знала напевне, немов уже пережила й бачила все це, що ось-ось їй гляне просто в очі "її Ерос". Коли на повороті Колюмнад з-за рогу виткнувся цезарів повіз, чогось злякались коні. І тут почет присунувся щільно до крамнички Евное.

Ізі кинула квіти просто на Адріанів повіз. Квіти черкнули по голові білого, як лебідь, коня з рожевими ніздрями, оздобленого золотом і самоцвітами. Нервовий і пружний, він схарапудився, став на задні ноги. І в той мент на досяг руки, просто проти свого обличчя, Ізі побачила лице "свого Ероса". Він на мить притяг поводи, і два погляди "сплелись, як фіалка і лавр у вінку", мигнуло блискавкою в Ізінім мозку... чи проспівало серце?

Далі Ізі не бачила й не чула нічого. А все ж таки вухо вловило слова:

— Цей Антіной — мов правдивий Ерос.

— Слава Антіноєві!

— Наступникові цезаря!

З цими словами згас світ для Ізі. Прийдешній цезар... Богине! Богине!

Міцно трималась за лутки вікна, на якому стояла. Але бачила перед собою... море. Відчувала, що вона в маленькому човнику, з якого хтось тягне її, щоб скинути в безодню...

— Таж вона спить!

— Чи заснула?

— Ізі-і! Що з тобою?

Гукали на неї й тягли її з вікна Евнос й Гелене.

— Бідна дитина,—— схилився над нею Стробус.— Конче мусиш до вечора заснути, бо не ручуся, що ти витримаєш. Може б, ти не йшла до школи? Я сам піду. І розпитаю, а ти підеш увечері

— Куди? — спитала Ізі, немов прокидаючись зі сну.

— Таж до Батила. До школи.

— Ні, ні. Я миттю...

І враз побігла.

Стробус узяв під лікоть грекиню:

— Була?

—Гелене ж обіцяла. Ось, маєш.— І вона оповідала, мов читала з листа. Не проминула найменшої дрібниці.

— Ну, стривай! — хитнув головою Стробус на адресу Лізія. — Як хто з нас буде — скажім для прикладу — "щербатим горщиком", то це напевно ти. От тоді побринькаєш губами, а ми послухаємо.

***

Пасток не наставляв я,

але мене самого впіймала любов

З єгипетських "Пісень кохання"

З повної руху й барв Александрії Ізі найбільше любила Ракотіс—"дільницю чужинців". Відчувала щось братнє в цій гармонійній мішанині гелленства, варварства й Сходу, що доповняли одне одного, творили "колекцію національностей". Але "колекцію" виключно александрійську, якій непризвичаєне око не могло відразу розпізнати "чужих" від "своїх". Всі ці найрізноманітніші людські потоки, що збіглись сюди зі Сходу і Заходу, змішались, як вино з водою в кратері, в своєрідну расу, з власним, до жодного неподібним світоглядом, з власною релігією. І саме Ракотіс увінчав цю "александрійську віру", поставивши для неї єдиний у світі храм — Серапеум. Там, як в одному домі, за спільним столом, зійшлися всі відомі геленському й негеленському світові боги.

Однак того дня Ізі не всміхалась, мов до любих приятелів, до чудових вілл. Не помічала філігранів акацій, що кидали на хідники мережану тінь. Серце її тремтіло захопленням від мерехтіння в блакиті білих мармурів Серапеума. що хмаркою танув у гарячій безодні неба. Лише відчувала полегшу від тихості безлюдних вулиць, де сьогодні було незвичайно тихо й сонно.

Дощовий аромат свіжо скропленого пороху освіжав легені Запах багачки-осені, доповнений ароматом акацій, що цього літа цвіли вдруге, розливався тягучим, п’янким вином у золоті повітря й підбадьорював змучену голову й душу. Ізі пила його рвучкими ковтками, як спраглий мандрівник із поданої чари.

І не могла загасити пекучого болю. Чомусь згадалися рядки з жидівської "Пісні над піснями", яку читав їй колись її опікун і вчитель Стробус.

Зустріли мене сторожі,

що по місті ходили.

— Чи не бачили ви

Того, кого милує моє серце?

Ах, серце, серце! Чого так поквапилось ти? Антіной! "Ерос"! Майбутній цезар... Цезар Римської імперії... Які ясні слова! І яким чорним серпанком жалоби затягають вони перед нею ввесь світ!

Навіщо ж меви? Ті білі, вранішні меви, що перелетіли перед її повними надії очима? — тихо плакала душа. І радість в одну хвилину стала чорною безнадійністю. А серце притакувало глухо: "Так-так! Так-так!"

Не встигла помітити, а вже підморгувала їй маска-обличчя лукавого фавна під мармуровою таблицею в бронзовому вінку масок, флейт і квітів словами: "Батил — мім".

Але Ізі ще ніколи не торкнула молотком того металевого фавна. Приходила щоденно, як і всі інші танцюристки, записані в еділів "на дошку", на обов'язкові вправи, коли двері були навстіж розчинені між двома коринтськими колонами. Раб-придверник, прикований на ланцюгу, байдуже й мовчки зустрічав всіх порожнім своїм поглядом. Ані незмінне дзюрчання фонтана, прихованого між купами геліотропів у холодку вестибюля, не вирвало Ізі з її думок.

Як щодня, очі автоматично спинились на маленькому заглибленні для хатньої божнички — лараріуму.

Між невеликими бронзовими статуетками муз співу і танку — Евтерпе й Терпсіхори — стояв ще потворний єгипетський божок — Безу, патрон танцюристок і акторів. Під лараріумом сиділа старшого віку, огорнена вже туком Кая, нарум’янена, з підмальованими очима й зі слідами небуденної краси, Батилова дружина — доміна.

Вона приязно всміхнулась до Ізі:

Домінус-магістер вже двічі питав про тебе, козенятко,— і відкинула таблички з Ізіним найменням, не позначивши спізнення.

— Біжи, біжи. Це тобі не віщує нічого злого.

У великій залі, з блискучого, як замерзле озеро, мармуровою підлогою, пищала верескливо знуджена Батилова флейта.

Велетенське бронзове, на всю стіну люстро день у день відбивало кожен рух кожної танцюристки.

— Плавай! Легко! Ви ж вакханки, а не дівки від корів!— перекривлював, лаявся, глузував із дівчат "магістер", доповнюючи злі слова карикатурно незугарними рухами досвідченого актора, готового на все, на дотеп у гострому слові та в шамкому русі.

— Ще раз! Ще раз! — І ставав у граціозну позу, всміхався солодко завченим усміхом естради. Руки заносились над головою, ледве торкаючись одна одної кінчиками пальців.

Високий, кощавий мім, у короткій зеленій туніці, нарум'янений і набілений під кучерявою перукою, справляв враження велетенської висушеної сарани, з рухливими чорними очима.

Зненацька він застромлював флейту за пояс і гнучкою лозиною корегував рухи учениць.

(Продовження на наступній сторінці)