«Quid est veritas? (що є істина?)» Наталена Королева

Читати онлайн повість Наталени Королевої «Quid est veritas? (що є істина?)»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не кажи! — відізвалася Прокула. — Саме під їхнім впливом Кай уже прийшов до небезпечного висновку, що нема жодної різниці між гелленом та юдеєм, коли за головну підойму життя мати любов до людства.

Пилат лагідно усміхнувся:

— Звичайно! Любов багато зміняє в поглядах!.. Особливо, коли отой збірний "юдей" репрезентується єдиною та ще й винятковою "гелленкою"… з Тиверіади… чи так із Магдали! Щоправда, в Каєві занадто багато моєї, іберійської крові. У тебе він не вдався. Має занадто буйну фантазію, що часом заступає йому реальну дійсність. Згодом усе це уляжеться. Але тепер, твоя правда! — треба його берегти… бо ця Юдея… Ага, згадав! Чи бачила ти вже нові вулики, зроблені саме на юдейський спосіб? Несподівано такі практичні, що звелю поробити такі й в іберійському маєтку, в Тарраґоні. Питаєш — чим? Передусім тим, що не потребують багато місця. Маючи форму рур, виплетених із лози й намащених глиною, вони кладуться, як колоди, один біля одного. Іноді півсотні й більше в одну купу[43]…

Однак на пасіці не юдейські вулики, а мале муринське дівчатко притягло Прокулину увагу.

Вся намащена запашним олійком, лише з ретязком на шийці та намистяним поясом на дитячих стегнах, дівчинка сиділа в траві проти отворів вуликів і з великим захопленням приглядалася, як із своїх "хаток" виходять бджілки та як вертаються додому.

Кожний отвір був лише на дві бджілки. І дівчатко це помітило. Тому кожну третю, що тиснулася до вічка, затримувало ручкою[44]. Муркотіло, як котенятко, радісно сміялось, коли бджоли сідали йому на руки й лізли до шийки.

Не відганяла їх, не лякалася, але до кожної бджоли прихиляла голівку, немов прислухалася до її голосу. Однак час від часу прикривала правою пухкою ручкою з ямочками велику квітку, що її тримала в лівій руці. До неї не дозволяла бджолам наближатися.

Углядівши Прокулу, чорна дівчинка схопилась із трави, розсунула листя квітучих кущів, що ними була обсаджена пасіка, і легким звірячим скоком виплигнула на доріжку.

Замуркотіла й потерлася кучерявою голівкою об Прокулину руку. Потім звернула вгору обличчя, немовби хотіла подивитися пані у вічі, і поклала матроні в руку велику червоно-фіалкову квітку.

Кивнула голівкою і враз, немов ящірка, пірнула в гущавину лапатих рицинусів[45].

Приязний, лагідний вираз з’явився на гарному обличчі Прокули. Як перед хвилиною Пилата, так тепер її охопила давня мила згадка… і ніби промовила за неї вголос ім’я малої муриночки:

— Гела!..

Це слово відтулило перед очима далекий ранок над Єгипетською землею…

Чорне, як ебен, тільце Гели ніби всмоктало в себе також і тіні, що огорнули були думки й почування Пилатової дружини…

Того ранку подружжя Понтіїв — вони були тоді в Єгипті! — вирішило відвідати чарівний острів Філе, особливо прекрасний під час нільської повені. А того ранку Ніл так страшенно розлився! Води вкривали собою стільки підводного каміння і скель, що годі було відгадати небезпеки під нерухомим, лагідним спокоєм поверхні води. Кожен удар весел міг стати останнім враженням цієї подорожі.

А Понтіїв манив, мов зачарованих, острів-примара. Вставав, як дивний сон, з ріки, як прекрасна казка неба й води, споєних світлом, тим єдиним у світі єгипетським сяйливим світлом, в одно нероздільне ціле.

Був це образ щастя, того великого витуженого щастя, такого недосяжного, що око навіть не схопить ані його контурів, ані форми.

Тільки серце пізнає всім своїм єством і, напоєне екстазою, вітає:

— Це воно!

Коли у просторі розлитого Нілу,

Обнявшися, двоє прямують в човні

До острова Філе, де добра Ізида

Їм поміч подасть у життєвій борні…

Лагідними хвилями коливалась у ритм із рухом човна пісня веслярів, їхні весла плескали до такту, підносячись угору та падаючи на воду:

Та, щоб до брам смерті дійшли вони вкупі,

Не сміють змінити дороги-мети…

Бо ж хто з них не ступить на острів ногою,

Тому життя стежки з другим не пройти…[46]

Раптом із далекого вже берега зірвався дитячий крик, впавши різким дисонансом у мелодійну пісню гребців. Та такий жалісний, кволий, сумний! Наказ Прокулиної руки обернув човен до берега. Післані веслярі повернулися з маленькою муринською дитинкою-немовлятком і поклали її до ніг матрони.

На лівій ніжці дитинча мало мотузок із дерев’яним паколом. І той мотуз прив’язав безпомічну маленьку істоту до Прокулиного життя… За нього-бо вхопилась і затримала Прокулина рука життя, що було на волосинку від смерті.

— Є це звичайний спосіб чорних тубильців ловити крокодила. Шляхетна доміна хоче знати, чи завжди гине дитина? Ні, не завжди! Часом-бо крокодцла заб’ють раніш. А зрештою, це ж діти ворожих племен! їх на це й викрадають!.. Бо ж нема ліпшого щита, як із крокодилячої шкіри[47]!

— Хто вибрався на Філе й не вступив на острів укупі із своїм попутником, не пройде з тим попутником всього свого життєвого шляху… — напівсумно всміхнулася Прокула.

— Але ж ми обидвоє не вступили на острів! — м’яко озвався Пилат. — Тому й пройшли вже вкупі більшу частину життя… А з тієї подорожі привезли твій живий щасливий талісман — Гелу…

Прокула назвала муриночку Гелою, "сяйвом світла", у пам’ять того, що тоді, коли вони наближалися до острова Філе, уявилося їм світляною сяйливою примарою те єдине справжнє щастя… І вважала, що врятована дитина принесла їм щастя.

Вона вірила, що Гела — це справді якась таємнича, загадкова істота, бо досягла віку, коли діти починають цілком добре говорити, а муриночка не промовила ані одного людського слова. Тільки муркотіла, як кошеня, або чирикала, як пташка. Але не була нерозумна. Погляд мала не по-дитячому мудрий. Розуміла все дуже добре. Видко, дуже прив’язалася до Прокули й Пилата, бо намагалася все зробити їм якусь приємність. Так і нині, подавала, намагалася всунути Прокулі в руку квітку, белькочучи щось своєю "мовою".

— Це Гелине бурмотіння могла б пояснити хіба одна людина на світі! — всміхнувся Пилат.

— Гадаєш, пророк Йоканаан?

— Який це?

— Той найбільший нинішній Каїв улюбленець. Кай оповідає про нього дива… Але вчора хтось мені казав, ніби Ірод уже якийсь час тримає пророка у в’язниці…

— Ні, я думав не про нього… Ні галилейці, ні юдеї… тільки наша тарраґонська Аполлонова жриця Аполлодора. Вона…

І раптом урвав, здивований виглядом Гелиної квітки, що її взяв із рук дитини. Такої він ще ніколи не бачив[48].

Розглядав із несподіваним почуттям широкий пурпуровий келех, вкладений у білий. Відводив пальцями химерно переплутані стовпчики й пиляки, пізнаючи в цім, ніби штучнім, орнаменті зменшені моделі різних приладів, що їх уживають при каранні злочинців хресною смертю: гвіздя, молоток, кліщі…

У квітах — образ злості й ненависті!.. Прокляття смерті й нещастя!

Прудким рухом, із терпкістю й огидою, Пилат відкинув від себе квітку пасифлори. Але з-за його зціплених зубів не вирвався звук слова.

Прокула з сумом поглянула на знову стемніле обличчя чоловіка й тихо зітхнула: сьогодні вже напевно не проясниться!

Мовчки дійшли широкою алеєю до тераси, що звисала над морем. Скеля наїжилася кактусами та агавами. А каміння було густо вкрите їстівними лишаями. Були незаймані: прокураторові раби мали досить їжі.

Пилат, а за ним Прокула, посідали на вирізьбленій лаві з рожевого мармуру.

Західну сторону неба затягла жовта з маленькими іскристими хмаринками запона.

Було тихо, спокійно, гарно.

Щоб нав’язати перетяту розмову, Прокула промовила:

— Вечір, як мед: золотистий, ароматний і солодкий…

— А повний укритих жал, — додав Пилат.

Матрона замовкла знову. Жаліла чоловіка, що ставав усе більше й більше рвучким, вразливим на прикрості.

— Ах, швидше б уже скінчилося це юдейське вигнання! — мовчки зітхнула Прокула.

Дивилася на море, але згадувала інше, де на Мізенському мисі була її власна улюблена вілла. У ній, оточеній згадками про Прокулин ідеал, Корнелію, матір славних Ґракхів, мріяла б вона бути якнайшвидше!.. Там, у повній самоті, далеко від людей, серед двох блакитних просторів, дожити б їй із Пилатом "років Филимона й Бавкиди"!

Там без страху, без роздражнення, дочекатися Харонового човна, що перевезе їх у країну, звідки ніхто й ніколи не повертається… Не повертається… Бо ж, напевно, ліпшої країни нема…

Не повертається, — меланхолійною луною відбилася думка, — хіба що на крилах згадки й спомину… Але ж на це треба собі заслужити в нащадків…

Кілька зірок уже поквапились розплющити свої очі. Але моргали ними, неначе ще не цілком прокинулись із сну: денне світло було для них ще надто ясне…

— До речі! — сухим голосом спитав Пилат: — Ти справді не знаєш, де Кай? Мені здається, що я не бачив його кілька днів.

Прокула гадала, що Кай і не в Тиверіаді, і не в Калірое… Мабуть, десь слухає Назаретського Раббі… Перед кількома днями посилав Магдалині заквітчану, як офіра Венері, клітку з білими голубами.

— Як захоче мене бачити, — казав, — випустить птаха… або й двох.

(Продовження на наступній сторінці)