«Quid est veritas? (що є істина?)» Наталена Королева

Читати онлайн повість Наталени Королевої «Quid est veritas? (що є істина?)»

A- A+ A A1 A2 A3

Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері…

Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела.

Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою "тиверіадською квіткою", Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта…

Та чи тільки палестинська?..

Так от: молодість, сила і краса, шана і влада, приязнь народу і найгарніша жінка цілого краю — все, все всміхається йому! Все само йде Каєві в руки…

Дійсно, може закрутитися голова!

І таки закрутилася ще раз… Похитнувся знову.

Немов колісниця наскочила на великий камінь на цій так чисто виметеній і свіжополитій дорозі.

Що ж це, зрештою?

Незнана схвильованість, як хмара самуму, що раптом задушливою заслоною затягає цілий світ довкола, нараз піднялась у Каєвій душі.

Серце так хитнулося, що забобонний неспокій аж випив кров із рум’яних юнакових щік, а довколишній ясний і барвний світ ураз потемнів і посірів.

Одно із двох: або хтось із цих зависних іродіян, говорячи жидівськими виразами, тяжко вдарив його оком і наврочив, або ж у цю хвилину сталося нещастя з батьком… Це ж можливе!

Надто-бо небезпечний завжди, а нині особливо, розбурханий Єрусалим, куди спішно виїхав прокуратор, щоб полаїщати прикру справу перенесення цезарських знаків[22].

— Clarissime![23] Адже ми вже приїхали! Амфітеатр перед нами!..

Це говорить Маркел.

Кай міцно рукою спиняє своїх коней. Скочйв на землю і знов неначе впав у сон: саме проти нього багато оздоблена лектика. А з неї виходить золотоволоса красуня…

— Вище всякого опису! — говорять про неї.

Почув, як обпікають його іскри, що сіються з синіх, як волошки або сапфіри, очей. Здавалося, що з них творяться крила, а серце розростається безмежно… Кругом не земля, а осяйне небо…

Так! Це вона, оспівана "тиверіадська квітка"!

Вона спинилася і чекає, поки Кай, у цю хвилину найвища особа в місті, вступить у цирк…

Але ні! Спершу ввійде ця божественна краса! їй личить бути першою скрізь і завжди! Прудким рухом Кай зриває свій дорогоцінний плащ і стелить його Магдалині під ноги…

Схилився в поклоні, чує глухий шум, немов від морського прибою, як за дитячих часів, у далекій рідній Таррагоні…

Але той шум не заглушує чарівного, як ніжна музика, голосу Маріам із Магдали, хоч промовила вона ледве чутно:

— Дякую, шляхетний пане!

Промовила й утопила його в погляді своїх волошково-синіх очей, проходячи достойно і з гідністю, ніби по звичайному килимі, по розстеленій тозі представника Риму.

— Славно починаєш ігри! — закусивши сміх, кидає МаркеіЛ. Фавнівські вогники грають у його зіницях.

— Але не хвилюйся! Міцніших за тебе кидала у сніг і в огонь непереможна Магдалинина краса. Не соромся, друже!

Він, Кай, буде соромитися свого свідомого вчинку, свого захоплення красою?

З гідністю, майже з викликом глянув у бік поважних патриціїв свого почту.

Погідні patres conscripti[24] дивилися з приязним усміхом, а може, і з прихованою заздрістю. Так-бо чинить лише квітуча, буйна молодість!

Готова стати на бій хоч і з цілим світом!..

А хіба нема за що?

Кай усміхається гордовито: сьогодні він уже вдруге здобуває гідність мужа!..

Батько визнав його гідним заступити себе й Рим, а оспівана й уславлена красуня вирізнила його з великої громади достойних!

Але справді: він же тут заступник прокуратора! Тож геть усякими сторонніми думками! Він напружить усі сили й виконуватиме лише свої обов’язки, свою повинність!

Набравши повні груди повітря, Кай поважно пробігає поглядом по важких контурах монументальної спіни, що, мов кам’яний півострів, розділила арену на дві частини.

З мосяжевого жертовника на передній частині спіни стеляться блакитні завої офірного диму. Це палять фіміам перед великою статуєю цезаря Тиберія.

Від спокійної моці по-мистецьки, виконаних брил, від монументальної статуї цезаря, могутньої, як слава Риму, на юнака війнуло тверезою силою дійсності. Серце мимоволі відчуло гордість бути "першим громадянином Риму", яким він, Кай, є сьогодні.

Кай стис руками поручні свого багатого крісла, неначе у цих блискучих лев’ячих голівках містилися солодкі чари, що їх треба було тримати щосили.

Стримав свій рух. Не обернувся в напрямі сенаторських лож, хоч знав, що за ними, десь на почесніших місцях, сидить Магдалина. З удаваною зацікавленістю підняв очі на туго натягнене над його ложею, мов шкіра на тамбурині, пурпурове накриття.

Під ним кружляли й голосно гули, як густі тони низьких струн мандори, крицево-сині мухи. Вони наче б тільки й чекали Каєвого погляду, враз ухопили його й прямою дорогою занесли до ложі за сенаторськими кріслами. І той погляд завмер у німім подиві…

— Ні, це обличчя — мрія! Ніби вирізьблене з рожевої мушлі і вправлене в золоту філіграну кучерів, дійсно, ні з чим не зрівнянне…

Але нащо… нащо той божественний профіль схиляється так близько до вульгарного чорноволосого юдея чи, може, грека у жовтогарячому гіматіоні?

Не витримав. Забув про незручність і запитав Маркела:

— Хто це… у Магдалини?

— Дуже багатий юдей, Абрамелек, міський радник і сусід нової вілли Магдалининої під Єрусалимом. Ну і, звичайно, впертий адоратор красуні.

Кай наставив вуха: хотів знати більше про того, що його обдарувала доля щастям сусідувати з Маріам. Та мову перейняв архітект Евенцій, будівничий амфітеатру.

Кай насилу опанував себе, повернувся до архітекта і слухав. Але зрозумів слова лише тоді, коли Евенцій, перелічуючи дива Тиверіади, сказав:

— Уже від одного погляду красуні Маріам увесь цирк освітлюється, а цілий світ перетворюється на святкову містерію…

Кай щойно тепер помітив, що в архітекта напрочуд приємний голос. І жваво запитав:

— Погляд, очевидно… Але який вона має голос?

А самому грало у вухах оте чудове: "Дякую, шляхетний пане!.."

— Звук її голосу — відгук струн ліри самого бога гармонії Аполлона. Бо ж то голос чарівної і принадної Еллади. Твоїй милості напевно-бо відомо, що тільки батько "тиверіадської квітки" був галилеєць…

— Ким був? — коротко й різко, наслідуючи Пилата, спитав Кай.

— Власником і будівничим кораблів, арматором у Тирі. Звався Теофіл[25]. Мати ж гетери була грекиня, мала незвичайну красу й винятковий розум[26]. Одні кажуть, прийшла з Мілета. Інші — ніби з Коринта, колиски грецьких митців. Але, як справжня грекиня, була обдарована й неабиякою практичністю: мала фабрику в Тирі…[27]

Кай все це знав ще з Цезареї, але з радістю слухав би знову й знову: може, впаде до вуха якась нова подробиця!..

Але Евенцій мав прикру вдачу: його цілого захоплювали, мов дитину іграшки, — обряди, фальшиві урочисті промови без жадного змісту, в заяложених виразах…

А Каєві все це було таке нудне!

І, мов навмисне, день розтягався до безконечності!..

Коли б уже швидше надійшов вечір!

Вечір, "що все додому приводить, тільки доньку від матері відводить…" — як співала Сафо…

Доньку… арматора Теофіла!..

Але, здається, правду говорив Каєві його улюблений учитель, що у віршах натхненних поетів скриваються чари. Справді, щойно згадав вірш про вечір і немов прикликав його!

Чи то тільки так здається? Може, знов зайшла на нього якась затьма? Бо ж тіні від синього велюму — намету, натягненого над ареною, не довшають ані трохи.

Однак, що ж то робиться з самим цим велетенським велюмом?

Він надувся від вітру й гуде, як бубон під пальцями. Неначе й справді починається хуртовина.

А щасливий успіхом своєї вигадки архітект Евенцій аж виспівує Каєві у вухо:

— Це мій штучний бурун! Я вигадав його для навмахічних ігор, представлення морського бою. Зараз почнеться цей бій. А сили вітру твоя милість може легко вирахувати за звичайною формулкою: п — прудкість, в — площа вітрила, р — поступовий рух галери…

Архітектів дорогоцінний стилос, оздоблений великими смарагдами, швидко заповнював числами навощені таблички до писання, диптихон.

— Кількість рабів із міхом, що мають "х" респіраційну силу, зазначимо "мр"…

Але Кай, хоч би й хотів, не може вловити слів Евенцієвого викладу. Все довкола топиться в оглушливому ревінні й тупоті тисячоногого натовпу глядачів, які цим способом виявляють свою похвалу й захоплення.

— Е-во-е! — летить з горішніх місць… Як кинутий смолоскип, перетинає цілий цирк.

Кай невільно підіймає голову й не може стримати молодого сміху: це рве повітря отой високий, кощавий, зелено вдягнений осібняк, що надвис саме над ложею Магдалини… Скриб-писар, як дрібний урядовець із довгими безм’язими руками, що не знають ні ремесла, ні тяжкої праці. Його мокре, мов свіжопобарвлене волосся, перетято малинового кольору стьожкою довкола великої лисіючої голови.

У зеленій туніці він виглядає, мов жива збільшена карикатура ятлика.

Але ж його "Е-во-е!", справді, мов кинений згори смолоскип, запалює відразу захопленням цілий цирк, що враз починає страшенний зойк.

Це похвала юрби на адресу Евенція, бо його прехитрими приладами в одну мить перетворено арену на широкий ставок, повний розбурханих штучним буруном хвиль.

(Продовження на наступній сторінці)