«Предок» Наталена Королева

Читати онлайн роман Наталени Королевої «Предок»

A- A+ A A1 A2 A3

— Людина? Втікач із в’язниці? Що по тортурах не може на двох і сувається на всіх чотирьох?

Частина вояків повернула до оповідача: на одну, єдину істоту — та ще якусь скалічену! — вистачить і передових вартівників!

— Ну, як же там той чабан? Став таки єпископом?…

А той, що то там біг — на рівнині! — ніби чарував.

Тепер уже було видно, що це — не людина…

Але в імлистому серпанку не можна було впізнати, що то за тварина?

Вартові спочатку чекали з цікавістю. Та ж незрозумілі рухи нефоремної тварини, що її велика голова сиділа, немов без шиї, просто на кадовбі, засівали в душах забобонну тривогу.

— Якийсь вовкулака… Господи, захисти нас! — прошепотів хтось і перехрестився.

— Самі накликали Нечистого! — підтримав першого другий голос.

— Тиняємось бо з мертвим тілом християнським… як чарівники…

А потвора вже наблизилась до табору. Виглядала мов великий, старий вовк, що ніби загубив щось і поспішно шукає в траві, у піску, крутячись на одному місці…

Палаюча головня з багаття полетіла в звіря…

Та ж він ніби не завважив її. Зробив клесок і побіг просто на варту.

Досі спокійні коні, раптово схарапудились і захропли.

Кілька псів протяжно завили й наїжачившись, порачкували за спини людей.

А там знова прокидався панічний жах.

— Ані перед князем пекла не відступить Педро з Орвієто! — викрикнув молодий аркебузіер і вискочив уперед. Та ж у ту мить упав, збитий із ніг.

Звір скочив на вояка, прудко підімняв його під себе і, на бігу, не спиняючись, вирвав із воякового обличчя шмат тіла зі щоки.

Проспівало кілька стріл. Блиснули списи. Таж варта вгнулась.

І "пекельна потвора" гнала табором просто до катафальку, на вінець вогнів, що був довкола.[24]

Але метка рука таки влучила палаючим патиком у стегно потвори. Вовна на звірі заграла вогненними кучерями…

І, може саме від того, ще більший жах біг поперед звіря й відтулював йому широкий шлях. Зненацька потвора зробила кілька менших кол і замість до труни — погнала на горбок, до намету королеви.

Ніжно, як любу дитину, прикрила Інес королеву.

Беата розпустила срібні шнури, що підтримували балдахинові згортки над ліжком доньї Хуани й тихо затягла довкола ліжка чорні запони.

Бідна коронована вдова заснула сьогодні раніше й спокійніше: адже до неї "озвався" з труни дон Феліпе!

Інес вийняла з омоньєри перлову розаріо-вервицю й сіла на долішній сходинці піднесеного вище підлоги королівського ложа. Беата вийшла до передньої частини намету, відділеної двома важкими килимами.

Тут також стояло ложе, прикрите тканинами й велетенською ведмежою шкурою. Було приправлене для дами-вартівниці, що виконувала "нічну варту" біля королеви. Чергуючись із товаришками, — бо завжди виконували службу дві дами, — обидві могли частину ночі дрімати, звичайно, не роздягаючись.

Біля ліжка, під великою олійною лямпою, коло шпаристого глиняного жбана, що зберігав воду холодною, стояла ціла аптека: трояндова вода, що вживалась із медом на безсоння, вивар із вербової кори на пропасницю, лявендова вода — проти млости, "скорпіоновий олійок" та "олій із білими лілеями" на випадок, як би появився в наметі кліщак або скорпіон. Не позабули про найпевніший — за ті часи, — десинфектор на рани: березові бруньки, настояні на оковиті.

На другому столику лежали різні розпочаті вишивання й кілька книжок, — на випадок, коли б відпочиваюча вартівниця не хотіла чи не могла спати.

Беата взяла том поем Альфонса X[25]. Були написані "мовою трубадурів" — провансальською, загально признаною за "мову поезії". Беата також знала ту мову любителів літератури.

Розгорнула книжку, але не читала. За хвилинку почула, як невидимий шашіль точив різьблену ніжку малого столика з писальним приладдям.

Чомусь майнула думка: — Може за цим столиком писав свої поеми цей перший поет Еспанії? Але цю мирну думку враз розбила якась безпідставна тривога.

Прислухалась знов і вчула, що за наметом, тихо шустять розмірені кроки все тією ж короткою дорогою: вперед і назад, вперед і назад…

Не мали немов відваги наблизитись. І не мали сили відійти.

Беата не бачила, хто ходить. Але відгук цих кроків відбивався в її серці. І з тисячі ходців вона непомильно пізнала б по них Карльоса Лясерду…

Оберегає спокій володарки? Чи на неї, Беату, чекає?..

І чи втече вона від нього? Та ж, зрештою, чи мусить вона втікати від нього? Нехай прийде, що має прийти!

І нагло, всю її істоту залило сяйво й тепло…

Надія заспівала безжурним, радісним жайворонком:

— Огорнула мене твоя тінь,

І стали ми в ній душею єдиною[26]

Має вона хіба й далі дурити себе? Та ж вона кохає дон Карльоса! Так: кохає, без огляду ні на що! Наречений сестри? Кохання недосяжне? Хай! Може тим самим це кохання дорожче!

Простягнула руки в напрямі до кроків. І ніби вхопила ними страшну згадку. Згадала одну зі своїх прабабунь: Інес де Кастро! "Португальську Інес", "Зеленооку"… як співають про неї в піснях рибалки й ослярі…

І всі знають: діти й старі бабки, історію її кохання й нещастя.

По смерти доньї Констанси, еспанської інфанти, з якою Інес де Кастро приїхала до Португалії, як найближча приятелька доньї Констанси а також її родичка, — Інес де Кастро вийшла заміж за повдовілого португальського інфанта, дона Педро, тоді ще все інфанта, бо батько його, дон Альфонсо IV, португальський король, іще жив.

Був це грішний і недозволений шлюб, бо Інес була кумою дон Педра, як того собі бажала донья Констанса, коли їй народився її перший син — дон Люїс, що недовго по своєму охрещенні й помер.

Та ж ані Інес, ані дон Педро не вбачали у смерті тієї дитини перестороги. Навпаки, вирішили, що нею як би зрушуються пута духового зв’язку між ними. І коли донья Констанса померла, — одружились. Спочатку в тайні, потім уже не крились.

Але дон Альфонсо IV, португальський король і батько дона Педро, дивився на це інакше. Він послав гурток своїх придворних, що думали як він, і вони закололи Інес у її кімнаті, за відсутности дона Педро[27].

Чи ж би Інес де Кастро стягла прокляття й на ввесь рід?… І бути де Кастро — означає бажати того, на що посягати не вільно?…

Заметушилася. Вхопила плащ і, як кидаються з берега в річку, пірнула з намету в ніч…

Чи ж це та ніч, — де вона шукала рятунку — обіймає її? Схилившись над нею, заглядає Беаті у вічі очима-зорями?…

Зникла дійсність…

Але ж… не було це й у сні, чи мрії! Карльосові уста припали до Беатиних рук, цілували їх іще й іще… без ліку, без міри…

Безсило схилялась… нижче й нижче, поки не зустрінулись її уста, в присмерку, з Карльосовими устами.

І згасла — мов зоря на світанку! — тривога. Вмовкли болі серця. Втихла боротьба…

Який же спокійний довкола океан радости й сліпучого сяйва!

Тепер — тільки смерть! Щоб — ось тут! — враз за брамою кохання обірвалась нитка життя… Тільки так повинно бути!… Тільки так, перестане бути "скороминущою", а стане "вічною" ця сяюча радість…

Вигуки, посвист, виття псів, брязкіт зброї, звиті клубками вогні… А попереду всього — вогненна куля летіла на них… до намету…

І вже — кара? Вже летить на них пекло? За одну лише мить надії?…

Беата вирвалась із Карльосових обіймів. На себе, тільки на себе! — готова вона приняти всю кару, всі муки!

Зробила крок назустріч вогненній істоті, що шалено крутилась перед нею на однім місці в жахливому танку…

Карльоса залили вогні сплутаних думок.. як у хвилину смерти… Лицарська честь… образ нелюбої нареченої… розшматована вогненною потворою Беата… Перемога "Звіра"!… перемога сатани…

Вирвав з піхви шпаду. Була це та "щаслива, благословенна": ще з хресних походів!… У рукоять вправлено частину правдивого Голготського хреста!

Немов навмисне подав її Херонімо при відході дона Карльоса на варту!

Ще мигнуло в думці: — Не моєю силою! Твоєю, Архангеле Святий, що переміг зло!

Стрибнув перед Беату…

І, — як за Сідові часи, — коли не платні тореро[28], а лицарі й гранди, — за честь показати свою сміливість і зручність, іще воювали з биком — підніс шпаду, нахилився прудким рухом, натис тягарем усього тіла…

Шалений звір лежав, приткнутий до землі у ніг дон Карльоса…

Гамір і метушня гонили табором, як хвилі прибою. Але завмирали біля володарчиного намету. Лясерда нічого не чув і не бачив довкола. Гнітючий сум і смертельна втома обхопили його.

Сморід спаленого вовчого м’яса й обгорілої вовни викликали незносиму фізичну огиду.

А думки, — мов молоти по наковальні — дзвонили в скронях: чей же так заб’є він те — найліпше! — що виросло в його душі?

Сказано бо: — "Коли око твоє, чи правиця твоя спокушує тебе — вирви їх і відкинь від себе…"

Раптом охолов. Оглянувся довкола.

Серед тих, що витали його, Беати не було.

(Продовження на наступній сторінці)