«Осінь» Павло Коломієць

Читати онлайн вірш Павла Коломійця «Осінь»

A- A+ A A1 A2 A3

Патлатий клен гойдає зелень,
Ворушить пломінь сонця.
Він знає – ще не осінь,
Ще тільки раннєє згасання.

А на болоті, де куп’яки
стрижуться тихим вітром,
зелений сміх – ще тільки квітне!
Він – зо мною.

Ліс, як синю далеч Франції,
вітри самотньо сріблять.
Він снить – як сторожка вода – у небо,
Буяють луки – пустельністю.

Була колись трава,
ну а тепер –
стерня лоскоче ноги.
Сумно так.

Одна вода біжить
зеленим шумом,
гойдаючи колишні квіти,
що згасли…

Згасли, обірвались.
І поле злотистим
шляхом стеле путь —
жовту, як піски.

Лиш гречка пізняя примовкло мріє.
Вже скоро, скоро
підріжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.

Городина скресає в срібний дощик ранком
і цілий день мовчазно спить.
Наллється плід, порадує старече око,
але ж цвітінь – не вернеться назад!

Хай яблука рожевобокі
сміються з мене,
в затишку гойдаючи налив, —
мені однаково.

Бо в очереті,
ось тут за яром,
осінь гострить вуха
і ловить гомін тиші…

Вона лежить з спідницею подертою,
заплющить очі,
скалить рота погрозливо
розп’явши руки над землею.

Вона – німотна зараз!
Ось тижнів через три
розірве пута,
спідницю зеленую лишить в бур’яні

І як скажена на лісу скочить:
Ген-ген багрянець жовтня…
Десь падолист озвався лісом глухо.
Сади примовкли й стежать день.