«Душа» Наталія Кобринська

Читати онлайн оповідання Наталії Кобринської «Душа»

A- A+ A A1 A2 A3

— Отеє наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович,— презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше — двадцяти шести літ чоловіка в духовнім вбранні.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

— Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

— Властиво, хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.

— Вліті по містах справді тяжко видержати.

— А ще у Відні — правдиве пекло.

— Пані добродійка проживають у Відні?

— Так, у Відні.

— Віденська курява далась і мені добре втямку.

— Так ви, отче, знаєте Відень?

— Я віденський семінарист.

— То ви, певно, останній в того розв'язаного інституту?

— Останній з дому Секержинських,— сказав молодий сотрудник веселим тоном.

— З принципіального боку,— говорила дальше пані Євгенія,— се розв'язане ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

— Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки, поза мертву теологічну науку, захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

— Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінціональних міст.

— Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини,— говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанрвич цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

— Пані добродійка позволять переглянути? — сказав по ,хвилі, користуючи з першої довшої паузи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

— Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

— Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

— Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антиквариях.

— В кожнім разі треба грошей,— засміявся молодий чоловік.

— Се ж недороге.

— Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

— Ви, без сумніву, жонаті?

— Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новішої школи.

— Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв'язок родинного життя, стараються передовсім. запомогти свою касу посагом жінки.

— Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчарування, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

— Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

— Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

— Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавіше.

Євгенія вичислила кілька новіших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

— Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

— Незвичайно симпатична жінка,— сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер власне вернула до покою.— Однак видко, що житє не все їй. усміхаєся. Якийсь сум пробивавсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється,— додав з натиском.

— Житє людське не ллється медом,— відповіла, покивуючи головою, Савина.— Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія власне вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважав жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожжя!

— Видно, що нові течії часу сильніші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу,— відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілька книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципіальні й непринципіальні питання, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастіше приходив сам.

Одного, разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важніше діло до неї, і не помилилася.

Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені збиток паперу.

— А се що таке цікавеньке приносите мені? — спитала Євгенія.

— Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?

— Що се?

— Проби мойого пера.

— А! — здивувалась Євгенія і протягнула руку.—Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитання?

— Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.

Він зачав читати.

Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибуття молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характеристичні епізоди початків нового життя.

Євгенія була порушена. В писанні молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважала, що, може, замало вглибляється в думки й чуття виведених в оповіданні людей.

— Се, власне, мій принцип,— відповів молодий писатель.— Коли хочу писати правду, то можу писати лиш те, що виджу і чую. Тих писателів, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.

— Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.

— Значить, відмовляєте мені таланту?

— Противно, признаю вам його з цілим пересвідченєм. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що при-йдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.

Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щиріші й гарячіші.

— Знову маю вам щось нового прочитати,— сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно резидувала Євгенія.

Він прочитав їй один коротенький ескіз "Душа". Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорого. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ним і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруванню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його "фаху": ану ж селянин зміркує, що "коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба".

Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та проте вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконанні жінки оброблена сухо, офіціально, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній а навіть трагічній темі.

— І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить,— говорив о. Урбанович.

— Не бачити, а відчувати.

— Чужої душі не відчуваєш,— уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.

Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражіння на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх її близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.

— Вже два дні не було у нас о. Урбановича,— завважила раз при сніданні Євгенія.

Савині се також видалося дивним, і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них діється і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря. *

(Продовження на наступній сторінці)