«Малий Ніно» Надія Кибальчич

Читати онлайн оповідання Надії Кибальчич «Малий Ніно»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що ти все дурня строїш! — вигукнув П'єтро і вдарив його по обличчі. Та для сього мусив пустити одно плече.

Ніно крутнувся і, вирвавшись, подрався на скелю, наче перелякане кошеня. Подряпав собі руки, позбивав коліна, але встиг утекти. П'єтро шпурляв йому вслід камінці і болюче влучав. Дуже йому було шкода, що замір не вдався. А було б так гарно, можна було б часто ласувати. Коли б хто довідався, винний був би Ніно, бо він же лазив би по курчата. Кожний, звичайно, зараз би подумав, що і вбивав їх він. Проклятий Ніно!

П'єтро позбирав шматки печені, що попадали на землю під час баталії, і почав їсти так, мов три дні не їв.

У Гатті, батьків Ніно, мешкав учитель. Всі на селі дивувалися, що він оселився у найбіднішій хаті. Хоч який невибагливий був учитель, проте ж все-таки Гатті не могли його харчувати, бо самі живилися тільки палентою та квасолею. Через це він мусив ходити обідати аж до остерії, а вона була на другому краї села, та й до школи йому доводилось далеченько мандрувати.

Люди того не знали, що головною принадою сього помешкання були ті байраки та гущавина, котра починалась зараз за ним. Це було дуже важно, бо вчителя одвідували люди, котрих ніхто не повинен був бачити. Ніхто не знав, що він був завзятий гарібальдієць і що він гуртував людей та збирав зброю на той час, коли Гарібальді дасть гасло рушати.

В околиці люди вважали вчителя за дуже завзятого, але невдалого мисливця, що ходить у горах увесь вільний час, а вертається здебільшого з порожніми саквами, і що має знайомості скрізь поміж мисливцями.

Взагалі з появою учителя в околиці дуже збільшилося мисливців та й у самому селі їх було вже кілька. Старий Гатті здавна був мисливцем, справжнім мисливцем, що заробляв мисливством. Він був учителеві вірний, як собака; хоч не гаразд розумів його думки, його справи, але був готовий служити до загину заради учителя та Гарібальді. Марія, його жінка, нічим не цікавилася, до всього була байдужа, окрім хазяйства та сім'ї,— дітей у них, окрім Ніно, було ще четверо і всі менші від нього. Марія зроду була не балакуча, а чоловік та вчитель так наказували їй про все мовчати, що ніколи ні одно необережне слово не виривалося з її уст.

По ночах до вчителя заходили якісь люди, радились про щось з ним і йшли геть. Іноді Ернесто проводив їх, бо вони не знали стежки. Часом вони приходили такі втомлені та знесилені, мов кілька день за ними гналися, як за дикими звірами. Вони хапалися до їжі, що давав учитель, і висиплялися на його ліжку. Але, відпочивши, знову кудись ішли, наче і тут їх могла настигнути погоня. Траплялось, заходили люди й удень, але свої, з цього таки села або з околиці і всі давні чи недавні мисливці, що дуже покохалися у мисливстві, у зброї та в блуканні по горах...

Після пригоди з П'єтро Ніно був сумний. Як звичайно, він став помагати батькові в хазяйстві і так працював аж до вечора. Коли вже зовсім стемніло, прийшов учитель з якимсь незнайомим. Він приніс пакунок макаронів і попрохав Марію зварити їх. Коли страва була готова, мати послала Ніно однести її вчителеві в хату. Ніно взяв миску обома руками, постукав ліктем у двері і, одчинивши їх ногою, увійшов.

Батько та вчитель розглядали чиюсь картку.

— Ніно, хочеш побачити,, який Гарібальді? — спитав учитель, простягаючи йому її...

Ніно швидше поставив миску на стіл і кинувся до картки. Але одразу не міг глянути, мовби йому було соромно або вона була сліпуче блискуча. Здалося навіть, ніби у нього завернулась голова. Потім він глянув, та не міг добре роздивитись, бо очі раптом зайшлися сльозами. Ще мить — Ніно, розплакавшись і затуляючи вид руками, втік з хати аж у сад.

Всі були зворушені, бо розуміли хлопця.

Він заліз у виногради і скрутився там. Сльози висохли, його наче приском обсипало. Почув він щось зовсім чудне і незрозуміле; все мов стало інше. І листя на виноградах інше, і гори інші, і люди інші — все стало прехороше і таке, мов він його вперше тільки тепер справді бачив... Він мовби тут і не тут... мов він і не він... Хотілося когось боронити, хотілося йти на небезпеку, хотілося співати, слухати співи, музику...

Кілька часу після цього Ніно був сам не свій; мати думала, що в нього пропасниця, і, даючи йому якогось зілля, нарікала на долю, що завсіди посилає їй усякі прикрості — от тепер хворобу Ніно. Той, як слухняний хлопець, пив зілля, надівав каптанник і не ходив гуляти, але добре знав, що ніякої пропасниці в нього нема — йому тільки дуже хочеться стати в пригоді Гарібальді. Він колись чув, що як була війна у Римі, то там гурток хлопців, років 12—14, служив Гарібальді не згірше від дорослих вояків і раз вирятував його від неминучої смерті.

Коли б Ніно не мав такої смирної вдачі, він напевне б утік до Гарібальді, а так він тільки сушився від мрій, не спав по ночах або бачив у сні пригоди та бої, і це його втомлювало більше, ніж біганина та робота.

Він збирав уривки часописів, на яких було надруковане чарівниче ймення, узяв і той папірець, у який була загорнена картка, і все те беріг у саду під каменем. Ті папірці мали для нього надзвичайні чари, навіть той куток саду, де вони були сховані, здавався якимсь особливим. Іноді він сідав там і переглядав свої скарби. Тоді на нього находив якийсь екстаз, від якого все здавалося іншим.

Одного разу учитель покликав його і сказав:

— Слухай, Ніно, чи не міг би ти стати мені в пригоді?

— Добре.

— Та не знаю, чи ти це можеш зробити. Треба однести цього листа одному чоловікові, що жде за Чортовим яром біля Дівочої скелі. Може, тобі туди страшно йти? Коли б батько був дома, він одніс би. А треба зараз передати, не гаючись.

Чортового яру Ніно боявся, бо всі казали, що там було кубло нечистої сили. Дівочої скелі теж боявся, бо з неї колись кинулася і розбилася на камінні дівчина, котру батьки силували за нелюба. Чимало було таких, що впевняли, ніби вони бачили її примару.

Та піти Чортовим яром до Дівочої скелі все-таки було можливо, а відмовити учителеві було зовсім неможливо.

— Однесу,— сказав Ніно червоний-червоний. Учитель дав листа і сказав гасло. Ніно сховав лист за пазуху і пішов. Через півгодини він уже йшов Чортовим яром. Ох, як же це було неприємно!

Чортів яр був глибокий і там росла така гущавина, що здавалось темно та й нічого не можна було добре розгледіти. Іноді камінь здавався страшною потворою, і тоді у хлопця душа холола. Проте він все-таки йшов повз небезпеку — що б там не було. Не можна ж було втекти назад, не віддавши листа. Виявлялось, що потвора зовсім не є потвора, але це таки не доводило, що справжня потвора не могла з'явитися.

Та хіба ж тільки тогосвітні появи страшні? А звірі? А розбійники?

От щось зашелестіло в кущах. Не було сумніву, в кущах було щось живе і було воно не маленьке...

Ніно інстинктивно прискорив ходи, але не побіг, бо розумів, що йому однаково не втекти... Проте ніщо за ним не погналося, і він так і не знав, що там було... Дуже часто різнокольорова рослинність, часом ясна, часом темна, з допомогою жаху та роз'ятреної фантазії, справляла ілюзію, ніби в ній ховаються якісь пів-видимі людські постаті.

На одному дереві кора мала такі плями, що Ніно здалося, ніби він бачить страшне пів-звіряче, пів-людське обличчя. Ноги в Ніно так трусилися, що він кілька разів падав; але, зрештою, живий і здоровий дійшов до Дівочої скелі і побачив там чорнявого юнака, котрому, після гасла, віддав листа.

Вернувшись додому, хлопець трусився цілий день і вночі ліг ближче до батька, бо все було чогось страшно. Коли всі поснули, він од турботи не міг спати. Здавалося, що примари, які не з'явилися йому в їхніх володіннях, у лісі, мають прийти сюди, в хату. Ледве чутне шарудіння миші або комашини примушувало його холонути й здіймало чуба. Він добре чув, як волосся настобурчувалося і шелестіло біля вух. Він боявся розплющити очі. Іноді здавалося, що біля нього хтось стоїть, от-от торкнеться, от уже нахилилося над ним...

На протязі цілого літа та осені Ніно частенько доводилося носити листи до Дівочої скелі та в інші гірські закутки. Він уже звик і вважав себе листоношею Гарібальді, бо він же таким чином ставав йому в пригоді. І був щасливий-щасливий!

Прийшла зима в тому році дуже холодна. Вода кілька разів бралася кригою, верхів'я гір, як звичайно, вкрилися снігом, але тепер він спустився далеко нижче і часто було видно, як по горах куріла завірюха.

Вітер, зриваючись відтіль, приносив особливе свіже повітря, що пахло снігом і трохи сосниною.

Коли Ніно йшов ледве примітними стежками або просто дрався поміж скелями, сухе сіро-рудувате листя дзвінко шелестіло під ногами. Все навколо було сіро-рудувате, тільки скелі так само здавалися блакитними, наче на них лишився відблиск синього літнього неба. Вітер шумів. У горах було так сумно і мертво, мов на кладовищі. Сум так опановував Ніно, що йому нічого не було страшно. Здавалося, коли б перед ним з'явилася яка звірюка, або розбійник, або примара, він не злякався б і без боротьби віддався б на смерть.

Вертався додому страшенно втомлений, мовчазний і ніяк не міг нагрітися.

Нарешті прийшла весна.

Після рясних дощів усе одразу вкрилося молодою травою, вона зазеленіла навіть там, де, здавалося, їй ніяк було вчепитися корінцем на майже голому камінні. По садах зацвіли черешні та жерделі, а на згір'ях попід деревом розцвітали чудні зелені квітки на дебелих соковитих стеблинах. Від тих квіток розходилися чудові пахощі, що єднали в собі і пахощі молодої рослинності, і яблуневого цвіту, і черешні, і конвалії. То були справжні весняні квіти, загадливі, прекрасні, повні таємного життя та розкошів.

(Продовження на наступній сторінці)