«Фріц і Йоган» Олесь Досвітній

Читати онлайн оповідання Олеся Досвітнього «Фріц і Йоган»

A- A+ A A1 A2 A3

Крізь відчинені вікна до просторої камери ллялось весняне, тепле повітря, витискуючи спертий дух стертого асфальту, промасленого заліза й тюремної задухи. Фріц сидів біля столу, над аркушиком паперу, виводячи рядки.

Поруч лежали розгорнуті — кілька книжок,— поезії Гейне, Байрона, Гюнтера, Мюллера. Він порівнював їх голосним читанням із віршем, друкованим у листівці, яка лежала перед ним, і знову брався за перо й перерване своє віршування. Раз по раз його погляд спинявся на рожевому папірці, і він знову старанно перечитував писане в нім:

"Любий Фріце! Твого вірша, присвяченого мені, я показала другові, поетові Мінце. Він був захоплений ним, і цими днями вірш буде надруковано у журналі

"Відродження". Ти не жахайся, що це патріотичний орган... Хіба тепер, коли нас душить Антанта, окупувавши чверть Німеччини,— не всі повинні бути патріотами? Мінце говорить: ти майбутній наш Гейне, і він щасливий, що друкує твого першого вірша. О, який він прекрасний, як мрія коханої, і музичний, як Бетховенова симфонія! Пиши, любий, і далі так. Перед тобою майбутнє великого німецького поета. Не зважай на Йоганна й батька. Ми юні, і моє кохання хай буде тобі за провідну зірку. День твого звільнення буде святом для кращих митців Німеччини, що прикладуть усіх зусиль, щоб воно настало якнайшвидше...

Твоя Атта"

Крізь відхилені двері камери зачувся з коридора гамір, а за хвилину до комірки ввійшов літній джентльмен. Звичним рухом він кинув на постіль кашкета, бадьоро повернувся до Фріца і, підсунувши ногою до столу дзиґлика, сів.

— Кажу тобі, друже Фріце: Йоганн і твій старий — вар'яти! — промовив він.— Оце на прогулянці ми знову зчепилися. Як ті патери, що бездумно вірять чи дурять самих себе чимось надхмарним, як і вони. Революція! Комунізм ось-ось буде! Я, я, поет Тойте, повірив же свого часу і, як сліпий, суньголов кинувся в боротьбу і тепер покутую свою вину. Ха-ха-ха! Вірив, що диктатура пролетаріату єдиний вихід із становища! Але, певно, наукові соціалісти Капусти розумніші за нас. Ця теорія не для теперішнього часу, однаковісінько, як далеко несвоєчасний був одчайдушний виступ спартаківців римської епохи.

Він скрутив цигарку, запалив і проказав:

— Ти молодець. У тюрмі ти став поетом... поетом, що зрозумів завдання митця-німця! До чорта безглузде змагання! Хай живе прекрасна муза — утіха вихованих людей.

Фріц кусав губи, заглибившись у свою писанину. Коли Тойте замовк, а в камері якийсь час панувала тиша, він поставив крапку й простяг Тойте папірець.

— Істинно! — гукнув Тойте, прочитавши вірша.— Не бери Йоганнової форми й тематики. Тільки Гюнтера, тільки Гюнтера! — повторив він.— Наш час вимагає зрозумілості, а не уїтменівщини. Хай Йоганн черкає про революції. Наше покликання: коханим н народження краю!

Нараз він повернувся до дверей і прислухався до кроків по кахлях.

— То, певне, Йоганн і старий. Вони обіцяли після прогулянки навідатись до нас,— поспішно промовив Тойте й запитав, трясучи в руці папірець: — Можна їм прочитати?

Фріц безвільно стенув плечима.

До камери, підтримуваний Йоганном, увійшов Гартшталь. Він був трохи згорблений, і за кожним поступом його гострі плечі здригувались. Він обіймав Фріца лагідним поглядом і сів на Тойтів дзиґлик.

— Що? Погано? — раптом запитав Тойте, тріпнувши папірцем у повітрі, і сповненим ласки голосом почав декламувати вірша.

Старий Гартшталь слухав, похнюпивши голову, а Йоганн, спершись на стіл, повний уваги, стежив за виразом обличчя декламатора.

Тойте закінчив, поглядом переможця обвів присутніх і, тикнувши папірець до рук Фріца, зауважив:

— Ось на кого чекає Німеччина!

Йоганн узяв із Фріцових рук папірець, уважно перечитав його, потім прошепотів:

— Атож, форма прекрасна, що й казати. Фріц подолав таємницю митців, сидячи тут... Але ж зміст! — Йоганн прижмурив очі й подивився в простір. Його зблідлі губи тремтіли.

Гартшталь зітхнув і, підвівши голову, довго вдивлявся в свого сина, ніби намагався розгадати таємницю душі частини своєї крові, що він, батько, не міг збагнути колись запального революціонера-сина. Врешті він похитав головою і хмикнув носом.

— Просяклий чимось інтелект виявляє це "щось" у своїй творчості,— ніби цитуючи, промовив голосно Йоганн, не зводячи погляду з Тойте.— Хто гадає, що треба пристосовуватись до сучасного ладу, той не соціаліст, а тільки шахрай... А втім,— з усмішкою в тоні додав він,— у всякі часи революцій і взагалі великих зворушень слабодухі революціонери й бунтівники ставали прекрасними проводирями того ладу, що з ним вони боролися й не перемогли.

— Здається, нам тут нічого робити, Йоганне,— тихо промовив Гартшталь підводячись.— Ходім краще до своєї камери...

— Фріц Гартшталь! — гукнув у дверях голос дозорця і тоном, ніби він робив велику ласку в'язневі, додав: — На побачення! Пані Атта. Наречена!

У камері стало тихо. Мабуть, цей поклик про людину з волі пройняв кожного смутком важких переживань. Гартшталь і Йоганн вийшли, а Фріц, хутко запхавши листок до кишені, похапцем почав одягатись.

Панна походжала вздовж великої кімнати побачення й за кожним грюком за дверима нервово здригалась, спиняючись на півкроці. Нарешті дозорець пропустив Фріца, сів у кут і скам'яніло зорив за парою, що злилась в обіймах довгого поцілунку.

— Ти знову змарнів,— одірвавшись, промовила дівчина, оглядаючи Фріца, все ще тримаючи того за руку.— Ну, як у тебе? — запитала панна тоном, ніби розмова йшла про щось давно їм відоме.

— Жодної надії. Я переконався — скінчений фанатик. Але я не можу, не можу, Атта! Наша спроба не вдалась... Мабуть, Капуст більше знає за нас, молодих соціалістів. А втім, чому ми мусимо "плигати сторч головою в темну безодню, коли Франція, Англія й Америка, що досягли вищої конденсації капіталізму, ані руш? До лиха оте все! Я хочу жити, любити, як і ти! — Він схилив до її руки голову, а вона ніжно торкнулась його волосся.

— Ми матимемо чудові три кімнати. Тато вже гарантував тобі посаду. Ми славно, славно заживемо,— лагідно промовляла вона.— Ой лихо! — раптом скрикнула панна.— А головне майже забула: Брайхер сказав: за тиждень звільнить усіх. Якась там амністія, з нагоди роковини республіки!

Дозорець, що на його обличчі не рухався жоден нерв, тепер підвівся, обсмикав поли і, кахикнувши, пробурчав:

— Дозвольте вітати, пане Гартшталь! І Фріц ласкаво подивився на нього.

Величезне кафе "Сек", що його зали й комірки ховалися аж у темних закутках безлюдного подвір'я, було повно люду. Тютюновий дим лінивими хмарами повз під стелю і час од часу довгою сизою смугою тягся до вентилятора. Гомін, брязкіт порожніх філіжанок, кухлів сповняв усі кімнати. У великій залі за канон) та коктейлем засідали знавці та аматори музи. "Дна поні, визнані критикою за першорядних, поети декламуватимуть вірші..."

Тут були і в пошарпанім одязі, з худими витягнутими обличчями юнаки і елегантно вдягнені, чисто голені ситенькі майстри слова, що зажили слави. Кілька осіб у чорних візитках, військовій формі посідали за столики в куті, повні уваги до своїх запашних сигар і єдиної серед них юної пані.

— А ви казали, пане Стен, що німецьку музу знищила революція? — зауважив суб'єкт з гадючим значком на вилозі.— Знаєте,— провадив поважно він,— найкращі поети майже всі були свого часу революціонерами.

— Але вони, далебі, ставали кращими, як переставали бути революціонерами,— додав військовий, надрізуючи кінчик сигари з золотим паском. Він задоволено оглянув компанію, гордий із свого дотепу.

— Атож,— процідив крізь зуби пузатенький добродій, відтягаючи пальцем свій комірець, що душив його.— Порядок, республіка нам дала нових Гейне, дасть і нових Шіллерів. Ви гадаєте, художники, що все ще бавляться пролетарськими блузами, врешті теж не покинуть своїх дурниць? Побачите — покинуть. От, не вистачить фарб, а їхній бруд ніхто не купуватиме, запевняю, що й знаменитий Фроз почне малювати те, що нам потрібно, що я куплю, бо безштанькам нічого платити за непристойність на полотні, хоча б це був і художній шедевр! Правду сказав їхній же якийсь комуніст чи анархіст: "Свідомість визначає буття". А буття тепер я, ми!

Пані рухнулась, і електрика синьо-зеленими блисками відбилась на бганках її прекрасної сукні.

— Тато має рацію,— промовила пані, зиркнувши на оберста,— я певна, коли б і Йоганн Брайхер покинув своє дивацтво, з нього був би непоганий поет.

— О! Йоганн Брайхер! Виродок аристократичної фамілії! — з огидою в тоні промовив суб'єкт із значком на вилозі.— Будь ласка, пані Атта, не згадуйте хоч тут про цього дивака. Я певен, він зараз десь начиняє бомби.

Двері з гуркотом відчинилися, з'явилася нова компанія.

— А! Тойте! Гартшталь! — гукнув військовий, а пані навіть підвелась.

Тойте і Фріц Гартшталь нашвидку, запанібратськи поздоровкались й, не сідаючи, похапцем відпивали з малюсіньких філіжанок запропоновану їм каву.

— Тільки недовго, Фріц,— підвівши очі на юнака, промовила пані.— Пам'ятай, звідси ми просто їдемо до Шляймана. Сьогодні ж там асамблея...

— За півгодини, й уже! — веселим тоном гукнув Тойте, відходячи від іншого гурточка, де голоси злилися в гамір. Кілька душ оточили його і, жестикулюючи руками, почали щось доводити.

(Продовження на наступній сторінці)