«Фріц і Йоган» Олесь Досвітній

Читати онлайн оповідання Олеся Досвітнього «Фріц і Йоган»

A- A+ A A1 A2 A3

— Тепер уже не розлучимось,— чи не так, Йоганне? Тепера всі, всі рівні,— проказав він.— От і досягли республіки! Старого протягнем до парламенту! — зиркнув суддя на Гартшталя.— А юнакам відкривається широкий світ... Адже тільки рік лишилося, щоб закінчити університет... Проґавили голуб'ята!.. Але це всіх біда — війна!

Йоганн усміхнувся.

— Ви гадаєте, що оце й усе? — запитав Гартшталь.

— А чого ж треба? Батько із судді тепер став прокурором! Ліберал! Мабуть, доскочить ще й до краевого прокурора чи міністра... А Гартшталям оця комірчина! Кажуть, ніби капіталіста Стена гадають обрати на президента? Чи так? — грайливим тоном відказав Йоганн.

Прокурор підняв повіки й подивився на всіх.

— Так що ж, коли й так? — поспитав він.

— А те, що ми хочемо, розумієте, ми хочемо керувати краєм! — гукнув Йоганн і показав пальцями на себе, Фріца, Гартшталя і його дружину.

— Нічого не розумію,— здвигнув плечима Брай-хер.— Будь ласка, керуйте, коли переконаєте парламент. Хіба французький президент Клюйвівсо не з робітників?

Йоганн пустотливо зареготав.

— Ні, не так! — пояснив він.— Ми силом візьмемо владу. До чорта пошлемо всіх прокурорів, фельдмаршалів і візьмемо фабрики стенів у свою, державну власність, а брайхерів переселимо от сюди,— обвів він рукою по кімнаті,— щоб їхні паркетні квартири віддати гартшталям!

Брайхер, вирячивши очі, дивився иа сина, ніби перед ним була хвора на голову людина. І для того, щоб реагувати якось, а не мовчати і цим образити хворого, відказав:

— Виходить, вам і цієї революції замало?

— Так, мало,— злегка стукаючи кулаком об стіл, провадив Йоганн.— Хвилинку він дивився на Гартшталя, а потім, круто повернувшись до батька, промовив: — Ми зробимо другу революцію!

— Але ж тоді будуть усі проти вас! Знову каламутити країною?! — скрикнув Брайхер, і очі йому наллялись кров'ю.— Хочете руської руїни? Комунізму? Ха-ха-ха!

— А хіба тоді не "всі" були проти? Хіба ви з кайзером не каламутили країну цілих п'ять років? — в тон батькові скрикнув Йоганн і зблід. Він підвівся.— Так, ми будемо битись за комунізм! До загину, чуєте, до загину, а покладемо край буржуазному ладові!

— Вибачте, мені тут нічого робити,— прохрипів Брайхер і заметушився, шукаючи пальто.

Соціалістам роботи було через край. Ті люди, що всі свої сили віддали, не шкодуючи ліктів і колін, щоб роздмухати серед робочого люду полум'я любові до вітчизни й запал "святого обов'язку захисту краю від деспотизму",— після того, як гірка доля "нав'язала" їм узяти владу в свої руки, тепер знову виснажувались у боротьбі вже не з купкою "лівих вар'ятів", а цілих гуртків, шерегів, організованих комуністичних лав. Хіба то німці, що накликають нові заколоти, прагнучи зруйнувати країну? "Тепер, коли революція перемогла, робітникові місце за верстатом..." І нова соціалістична поліція, нове соціалістичне військо, що його в обмеженій кількості ласкаво дозволили переможці тримати на випадок реставраційних чи комуністичних заколотів, підсилені доброхітними затонами колишніх лейтенантів, оберстів, ладні були стати до герцю. О, ті тисячі прокламацій із запальним закликом Лебена, з бурхливими вогняними віршами якогось Брайхера Йоганна не страшні для нового республіканського ладу!

Тому не дивом було, що коли по цілій країні синьоблузники сунули до влади,— проти них була залізна організована сила.

"Набоїв не жаліти!" — пролунало запозичене з архіву російсько-царських засобів боротьби з пролетарями. Тисячі рудокопів, докерів, фабричних злидарів майже з голими руками й кремінними зубами зчепилися з залізними машинами й такими ж манекенами — людьми, затятими в залізо багнетів і механізованих швидкострілів. І розчавлені тіла, випущені кишки і кров, кров залляла шляхи до фабрик, копалень. Залізні машини й машинізовані істоти — оборонці республіки соціалістів і фабрикантів — перемогли. Лебена й тисячі лебенів замордовано.

"Бідолашний верховний прокуроре! Скільки йому тепер роботи нищити полонених, шукати, ганятись за рештками тих, що врятувались?! Син Йоганн? Його син?! Першого до списку німців-зрадників!"

І Йоганн з перев'язаною головою, пощербленою соціалістичною кулею, старший Гартшталь, його сини Фріц і Лео, десятки, сотні гартшталів, фріців і юнаків лео, під ескортом блискучих багнетів, стали перед ясні очі верховного прокурора Брайхера.

— Син Йоганн? У мене нема сина. Мій син той, хто любить Німеччину. Патріоти-німці — мої сини! А це, це злочинці, руйначі краю, божевільні люди, що їм не місце жити на світі чи принаймні в Німеччині! Отого юнака Лео, що йому й п'ятнадцятьох нема, я не винувачу... Він є жертва злочинців — батька, брата й отого Йоганна, що своїми баламутними віршами потяг хлоп'я до кривавого нападу...

— Мерзотник! Льокай капіталістів і їхніх лизунів-соціалістів! А все ж таки ми переможемо! Хай живе комунізм!

"Каторга... п'ять... десять, двадцять років"...— бурхливим хаосом лунало в шумливому залі... І огрядна дама, в чорному, з перлами на шиї й мокрою хусточкою в руці, член колективу гостей суду, знепритомніла, ледве прошепотівши: "Йоганн... син, синочок мій — злочинець".

— На, Ле, почитай,— простягла стара згорблена Гартшталиха листа до юнака. Лео хутко пробіг його, кинув на стіл і похапцем їв юшку. Він брав зашкарублими пальцями хліб, ламав його, як дорослий, і жадібно запихав до рота. Його запалі щоки тоді роздувались, і він зовсім був подібний до Фріца.

— Скільки це тобі, Лео? Мабуть, уже п'ятнадцять? — тихо промовила мати і так важко зітхнула, ніби намагалася здихатись цих п'ятнадцяти років безперестанних турбот і матерніх уболівань.

Лео подививсь на матір, не зрозумівши її запитання, і потер язиком зуби, відкопиливши губи.

— Татові трохи погано,— коротко промовив він, стягаючи з себе робочу блузу.— Треба завтра понести вершків. А до цієї дами,— вказав пальцем на листа,— гадаю, можна піти. Мо, справді щось скаже й допоможе витягти з тюряги тата й Фріца...

Мати, ніби тільки й чекала на його згоду, хутко почала вдягатися.

...Біля мосту Лео спинився, на мить прикований увагою до чайок, що все метушилися над водою, як метушилися вони тут рік, десять, сто років тому. Лео поскріб пальцями на дні кишені куцини, кинув до них сухеньку крихточку хліба.

— Здається, оце,— зиркнувши догори на число будинку, промовив Лео і натиснув ґудзика дзвінка.

У вітальні вони сіли — мати на канапі, а Лео на стільчику біля рояля — й поглядали на літнього чоловіка, що походжав у другому краю зали з кутка в куток.

Коли ввійшла пані, підтримувана під руку юною білявою дівчиною, чоловік промовив, спинившись посеред зали.

— Оце мати Йоганнова, а оце Фріцова. Йоганнова мати сіла біля Фріцової і зиркнула на чоловіка. Тоді він підійшов до Гартшталихи і, поклавши руку собі на груди, промовив:

— Я дав слово честі своїй дружині,— коли вони відмовляться вести пропаганду,— прикласти зусиль випустити їх на волю. Знайте,— вказав він на дівчину,— оця студентка, дочка оберста Ляйтмана,— наречена Фріцова, і вона теж чекає на нього...— Він замовк, чомусь подивився на худі руки Гартшталихи й пішов геть із зали.

Стара елегантна дама раптом піднесла хустку до очей і захлипала. Згодом вона відпила води із склянки, що тримала перед нею дівчина, й тихо сказала:

— Дайте мені мого Йоганна... Ви зможете... адже ваш чоловік теж сидить... Нам з вами пора вмирати... але їх треба рятувати... Фріцові обіцяють службу в міністерстві... Вашого старого теж так не залишимо...— Раптом вона схилилась головою до спинки канапи й заридала, тримаючи біля рота хустку. Крізь ридання вона все гукала:

— Віддайте мого сина!.. Що ви з ним зробили?! Гартшталиха втопила погляд у блискучу підлогу й то мовчала, ніби міркуючи над тим злочином, що вона вчинила.

— Нате, ось вам... адже ви бідні,— простягла дама до Гартшталихи банкнот, витираючи очі.

— Я нічого не можу зробити,— врешті тихо вимовила Фріцова мати, не торкнувшись до грошей. Біля її очей набрякли жили, і здавалось, що й ця друга мати от-от заридає.— Коли можна,— звільніть їх з тюрми,— пошепки додала Гартшталиха.

Із рук дами банкнот упав на канапу, і Йоганнова мати безсило опустила руку.

— Так ви не хочете? Тоді я... я зможу,— прошепотіла вона.

Дівчина спідлоба поглядала то на Лео, то на матір свого нареченого.

Лео підвівся. Важко, ніби підіймала на собі всю минувшину людськості, підвелась і його мати.

Дівчина застережливо шарпнулась до неї і, ніжно взявши її за руку, надламаним голосом запитала:

— Хочете переїхати до нас? Добре? Ми живемо тут недалеко, число сорок. Я говорила про це з батьком...

Лео усміхнувся, а мати, зиркнувши на нього, захитала головою.

— Фріц ніколи не буде вашим чоловіком,— запинаючись, промовив Лео і взяв матір під руку

Дівчина блиснула на нього очима, і на її обличчі заграла саркастична усмішка. Не промовивши ні слова, вона нахилилась до елегантної дами.

(Продовження на наступній сторінці)