«Фріц і Йоган» Олесь Досвітній

Читати онлайн оповідання Олеся Досвітнього «Фріц і Йоган»

A- A+ A A1 A2 A3

— Атож. Виходить, ми дурні, чи як? — Гартшталь, замість усміхнутися, скривив вуста й подивився на Йоганна.

— Я гадаю, що так, коли тисячі наших, як озвірілі, або ж діти, мотаються з касарні додому й з дому на майдан! — сердито зауважив русявий Найтель.

— Все має свій час. Діти підростають і врешті стають дорослими,— задумливо відповів Гартшталеві Йоганн і додав: — Учора наші ватажки одягли військову уніформу, а Лебена просто з рейхстагу відпровадили до цитаделі... Але!..— Йоганн нараз замовк, випростався й закусив губи, ніби примушуючи себе мовчати, і, провівши долонею по волоссі, знесилений, сів.

— Ось як я їм піду! Ось твоя мобілізація! — люто хекаючи, приказував Гартшталь, шматуючи зелений папірець із знаком чорного орла.

Семилітній Лео із свого кутка, де латав сітку, дитячу Фріцову спадщину, повернув голову до батька і зорив, як клаптики зеленими метеликами розлітались на всі боки й, знесилені, падали на підлогу. Він посунувся на колінах і дбайливо почав збирати їх. Мале, чергове Гартшталеве дитинча, що на руках матері замінило Ле, простягло до Лео рученята й пищало:

— Дай мі!..

І мати пустила його на долівку.

— А чи не краще було б іти на мобілізацію і в армії провадити роботу? — обережно запитав себе товстун Гербе. Він пригнічено подивився на Йоганна.

— Я не знаю... Голова йде обертом,— задумливо відповів той.— Але ж "наш центр" одягнув уніформу... а єдиний з нього, наш однодумник, сидить у цитаделі... Усі показилися, озвіріли, зачувши пах смаженого людського м'яса!

— Ні й ні! — рішуче промовив Гартшталь, потираючи руки, ніби він винайшов засіб спинити осатаніле стовпище, що безтямно лізло в прірву. — У цитадель! На розстріл! Але мовчати, потакати заходам буржуїв, кайзерові? Ніколи! Хтось має кинути гасла, і цими гаслами будемо ми, лебени, гартшталі! Вас іще не тягнуть до війська? — скинув він погляд на Йоганна й Фріца.— Студентам дано тимчасово відстрочку... Ви будете робити все на волі, щоб сповнити повітря антивоєнною отрутою, революційним полум'ям. У Берліні, Штутгарті, Рурі — скрізь, нема сумніву, є наші однодумці...

Йоганн безперестанку палив люльку й уважно прислухався до Гартшталя.

Спершись на плиту, стояла позеленіла, висока, худа, як примара, Гартшталева дружина, закривши фартухом обличчя. Від неї не чути було жодного стогону, хлипу, і тільки крізь притиснені до лиця пальці й тканину фартуха просочувались невпинні сльози.

— Знову була моя мати? Я її пізнав здалеку, тут, на вулиці,— суворо запитав Йоганн, кинувши на ліжко пальто. Він похукав на руки і, підійшовши до плити, доторкнувся долонею до чайника.— Тепла ще,— проказав він, наливаючи в чашку чорного течива.

— Так, була,— відповів Фріц, підвівши голову над книжкою.— Казала, що умовила батька відволікти нам час призову до армії.

— Старий боїться нового скандалу, що не піду — не підемо воювати? — прогомонів Йоганн, відпивши кави.

— Ні... вона плакала... боїться, що уб'ють там. Всі шпиталі повні пораненими...

— А ще що казала?

Фріц мовчки крутив цигарку. Він вагався відповідати й не підводив очей.

— Фріце, чуєш? — торкнув пальцем у лоб друга Йоганн.— Чому мовчиш? Знову підмовляла тебе, обіцяла гарну службу, допомогу,— га?

— Атож,— чиркнувши сірника, промовив Фріц, не зводячи з цигарки очей,— просила кинути нашу діяльність...

— Нашу? — усміхнувся Йоганн.— А що батько твій в тюрмі... ані слова?

— Каже, ніяк неможливо. Військовий час.— Фріц зітхнув і затягнувся.

— Завтра ми виїдемо до Штутгарта. Годі сидіти! Акції так акції! Лебен передає про потребу сильнішої дії. Зрозумів? — І Йоганн пильно дивився на Фріца.

Його друг не виявив жодного здивування і на знак згоди кивнув головою.

Державний механізм працював, як справжній, прекрасної роботи годинник. Він не зважав ні на десятки, сотні тисяч скалічених людей, що заповняли шпиталі, готелі й навіть приватні будинки, ні на жахливий голод, що раптом відчувся, ні на виснаженість потрібних металів, ні на жалюгідну агітацію купки "вар'ятів"-революціонерів. Надто великий світовий розмах учинив Гогенцоллерн, щоб спинити хід розгойданих подій. Купка держав, за його провідництвом, затиснена в залізні керівничі лабети генерального штабу Берліна, стримувала натиск кільканадцятьох держав. Де там,— цілого світу!

Одібрано в Азії, Африці концесії? Хай! Створено світову блокаду? Хай! А ми пустимо в повітря гумові балони з тисячокілограмовими бомбами й будемо трощити Лондон... а коли треба — й Вашінгтон. Залізні акули пронизуватимуть наскрізь ваші двадцятитисячнотонні пароплави, сталеві дредноути! Тисячі залізних птиць із неба нестимуть смерть усім земним комахам, що чомусь, без дозволу кайзера, звуться людьми! Ха! Голод? Нема чим стріляти?! Засадовити хіміків вина-ходжувати поживу з листя, кори, дерева, трави! Відгвинтити в хатах всі металеві, мідні держаки, гачки, гвинтики, шруби; забрати всі портсигари, замінивши це все деревом, каменем, папером! Грай, музико, веселіше кривавого танка! Хай не чутно буде стогону й людського безголов'я! Хай живе гордість німецької людини, німецького царства!

Га? Революція в Росії? Не витримали свині? Чудово! Вперед, вперед на зламані шеренги свояка Миколи! Ради? Друга революція? Робітники? Ха-ха-ха!.. А це ще що? Це ще краще! Гольтіпаки зовсім не розуміються на військових справах і стратегії! Вперед на Київ, на Москву!

Голова закружляла і сп'яніла в радості мілітаристичної перемоги й спокійно хилиться на льокайські подушки соціалістичних помічників і залізних маршалів.

І раптом — трісь! Йоганн, Фріц вдягнені в сині блузи, військові уніформи, лебени, гартшталі в арештантських куцинах своїм вогнем і незламною волею революційного гіпнотизму пройняли цілу країну, зламали залізні шереги каменярів і вояк! Революція!

Мов черепаха, ховаючи голову в броньовану шухляду, як гедзик від холоду, складає лапки,— знітився мілітаризм. Спорожнів Потсдам. І в момент, коли знесилені війною, голодом, холодом злидарі в сіро-голубих шинелях і брудних блузах навідались додому — подивитись на рідні занедбані оселі, рідних,— "старі революціонери", керівники соціалізму, в лейтенантських уніформах, ліберали-судді брайхери, затримані в русі кар'єри, бо ж їхні сини були бунтівниками, миттю наповнили Потсдам, обсадили ратуші, генеральні штаби...

Хай живе революція! Військо на місце! Синьоблузники до верстатів! Бо все ж таки живе Дойчланд! Юбер алес... Унтер вельт!..

Сива щетина на вкритому зморшками обличчі Гарт-шталя блищала від електрики, і її гладила кістлявою долонею стара Гартшталиха. Сльозинка впала з очей старого Гартшталя на тремтливий палець дружини, і він притиснув до вуст долоню свого, змученого життям, друга. Змарніла, хвора лежала вона в ліжку. Хлоп'ятко Гео товкло в ступі палені лушпайки з картоплі, щоб зварити мамі кави.

Гартшталь підвівся, зиркнув на свою арештантську куцину, хутко скинув її, відчинив вікно і жбурнув геть.

— Бач, наша була правда, стара! — блиснувши радісно очима, проказав Гартшталь.— Та й це ще не все! Ми ще візьмемо гору. Ми ще запануємо й будемо творити нове життя! Гей, прощавайте, зогнилі комірки! Нам час переїздити до палаців! Чула? В Москві, Пітері вже переїхали робітники до палаців! Старенька, люба! Ще поживемо! — Гартшталь нахилився до своєї дружини й пестливо потріпав її щоку.

Раптом Гартшталиха підвелась і неслухняними пальцями причепурила бруднасті віхтики на скронях ("Атож, вона, здається, зовсім не хвора... перевтомилась тільки") і ступила на долівку.

— Га? Фріц, Йоганн?! Та що воно, люди добрі?! — вигукнув зраділий Гартшталь і ккзувся до двох юнаків у подертих пальтах.— Матусю люба, ти диви... хто це? Сини наші Фріц і Йоганн! — тискаючи до грудей, белькотав старий Гартшталь.

У суворій, холодній, позеленілій хаті стало раптом весело, тепло, ясно. Стара метушилася біля плити, а малий Гео подався геть пошукати Лео, ловця голубів, що тепер десь ліпив революційні плакати.

— А ось і вони! Наші майбутні будівники соціалізму! — гукнув Гартшталь, озирнувшись на двері, що рипнули.

Уклоняючись і вертячи капелюхом, у дверях стояв суддя Брайхер.

Гартшталь розгублено змовк і насупив брови. Але, зиркнувши на Йоганна, лагідно промовив до судді:

— Прошу, заходьте, сідайте...

— А, пан прокурор! — лагідно промовив Йоганн і зняв із дзиґлика якесь лахміття.

Суддя, ступнувши, зніяковіло стояв біля порога. Нарешті промовив:

— Не прокурор, а батько... Невже і з батьком не хочеш почоломкатися?

Йоганн почервонів, підвівся й покірно пішов до дверей.

— Бач, як змарнів,— тримаючи за плечі сина й розглядаючи його, промовив Брайхер.

Йоганн допоміг роздягтись батькові й підсунув дзиґлика.

— Ну, от і чудово! — розвів руками суддя.— Що ж, прошу пробачити,— обвів він усіх поглядом.— Ви краще розуміли, аніж я... А втім, воно так само собою мало статися.

Плечі Гартшталя нервово пересмикнулись, і на обличчі промайнула тінь непокою.

(Продовження на наступній сторінці)