«Фріц і Йоган» Олесь Досвітній

Читати онлайн оповідання Олеся Досвітнього «Фріц і Йоган»

A- A+ A A1 A2 A3

Йоганн теж зазирнув до тісної кімнатки й побачив біля ліжка на темній дитячій куцині, простеленій долі, мале хлоп'ятко. Воно, розкинувши рученята, солодко спало. Тут же, біля другого ввігнутого ліжка, з покритою, невиразного кольору й потріпаними краями ковдрою недбало порозкидувано було кілька цурпалків, погнутих покришок та ложок, а із скіпочок створено щось подібне на хижку, вкриту хустиною.

Досить нагулявшись цими іграшками, дитинча заніміло в солодкім сні.

Оце й усе багатство цих двох кімнат, що одним з їхніх господарів був Фріц.

— Тихше, хай спить! — прогомонів Фріц, застережливо підвівши догори пальця. Потім він кілька разів потяг носом, ніби відчуваючи щось уразливе, обернувся й побачив у кутку першої кімнати купку дитячого бруду.

— От іродів Ле, знову напаскудив! — розгнівано, але тихо промовив Фріц. За мить він добув із-під столу ганчірку й відтарабанив бруд кудись у сіни, трохи потерши ногою запаскуджене місце.

Потому він знову кивнув на Йоганна, і вони вийшли в темні сіни. За хвилинку обидва були на дахові, за димарем, і зорили за сіткою, що біля неї насипано було трохи зерна.

Фріц розповідав уважному Йоганнові про різні способи приманювати голубів, іноді обережно визираючи з-за димаря. Йоганнові нетерпляче світились очі. Мабуть, його пойняло непереможне бажання якнайскоріше піймати голуба чи голубку, що він аніяк їх не розпізнає, а це так гарно вгадує Фріц.

Але їм не пощастило впіймати. Коли вони знову опинилися в хаті, там був якийсь чоловік, що від нього відгонило залізом і пивом. Він був якийсь вугластий, і спочатку його рухи аж ніяк не сподобались Йоганнові. Але після того як він розігрів на примусі рондель, з якого пахло м'ясом, налив у тарілку й поклав на неї дві ложки, кивнувши до Фріца й Йоганна їсти,— Йоганн нараз відчув до нього пошану. Чоловік усе ще вовтузився біля плити, накачував примуса. Все це він робив однією рукою, бо на другій сиділо мале хлоп'я, Ле. Певно, досить відпочивши на своїй куцині, воно тепер, обхопивши за шию батька, мовчазно стежило за його роботою.

— До школи не ходив?! — промовив до Фріца батько тоном, що в нім був докір, погроза, запитання й розпач.— Не буде з тебе людини! Он він. буде або інженером, або лікарем! — тикнув він ложкою на Йоганна.— А з тебе — ніщо, будеш, як я... побачиш!..

Фріц мовчки сьорбав теплу юшку й поглядав на Йоганна. Мабуть, він зауважив, що тому з ложки капнуло на блузу, і навчив, як треба підставляти хліб, щоб не заляпатись.

— Наїлись? Добре,— промовив чоловік до Йоганна й Фріца.— А ти ж чий? — спитав він, розглядаючи Йоганнове пристойне, але трохи забруднене свіжою пилякою вбрання.

— Я — Брайхера,— тихо промовив Йоганн.

— Брайхера? От і гаразд. Брайхера...— розмовляв сам із собою Фріців батько, годуючи малого Ле.— Ну, а чим твій батько? Чи як? — запитав він, нахилившись під стіл і здобувши звідти жмут газет.

— А, суддею,— лагідно відказав Йоганн.

— Суд?!..— ледве не скрикнув той і спинився на півслові. Йому затремтіли щоки, і він посадив мале дитинча, що тепер гралося йому в вусах, на друге коліно і дав йому газети. Мале почало уважно перегортати купку часописів, розглядаючи малюнки.

— Суддя Брайхер... Надбережного бецирку? — оволодівши собою, спокійно протяг Фріців батько.— Так. Судді Брайхера?! Молодець хлопець! — Потім він мовчки допомагав малому хлоп'яті розгортати газети, шукав малюнки, потер долонею шию, глотку, ніби йому щось давило, і згодом додав: — Атож, молодець хлопець... Приходь до Фріца, приходь... У вас, мабуть, не так обідають, як оце ми? Га?

Йоганн мовчав, а в його погляді, що він утопив у спорожнілу тарілку, стояло якесь незбагненне питання, що він намагався розв'язати. Потім він від-повів:

— Я буду приходити.

У хату ввійшла жінка. Вона була висока, з потемнілим обличчям, і на її худій поставі одіж висіла, ніби на стояку.

Вона стомленим рухом скинула сіренький жакетик, повісила на гвіздок під фартух і сіла на дзиґлика.

Мале простягло до неї рученята, перехилившись із батькових рук корпусом, і мати взяла його на коліна.

Батько насипав їй тарілку й пробурчав:

— Ну як?

— Ще днів на три буде прання,— відказала жінка й почала сьорбати юшку. Вона їла похапцем, ніби намагалась якнайшвидше знищити остогидлу поживу, а коли скінчила, зауважила: — Добре було б викупати малого,— і, пересадовивши його знову чоловікові на коліна, почала прибирати зі столу.

Фріц тримав голуба в руках і поясняв Йоганнові свої припущення, що той голуб, напевне, переродок із турмана й дикуна, а на знак доказу показував йому біленькі пір'їнки у хвості.

До хати ввійшов ще один чоловік, що ані обличчям, ані одягом майже не різнився від Фріцового батька. Він почастував господаря цигаркою, і, коли мати з малим була в малій комірчині, вони сиділи й довгенько балакали про якогось докера, що йому відірвало руку залізом... що треба якось полагодити справу з допомогою його сім'ї, та якогось Найтеля, що сидів у в'язниці...

Йоганн слухав усе це за прикладом Фріца, спершись спиною на лутку.

Коли виходили, на сходах Йоганн спитав:

— А як твого батька на прізвище?

— Гартшталь,— відповів Фріц.

— Гарне прізвище,— відказав Йоганн.— Тільки у вас дуже малі кімнатки, нема на що сісти і... погане повітря.

Фріц невпевнено зиркнув на свого приятеля.

— Той суддя, ліберал, доводив мені, що я є злодій Німецької держави, що я, як соціаліст, мушу йти за прикладом великих соціалістів — допомагати будівництву краю, що є зразком для цілого, світу, а не руйнувати робітничу дисципліну! — гукав низенький худорлявий чоловік, стиснувши кулак і важко поклавши його край столу.— А що відривають нам руки, що ми живемо як скотина, що наші діти родяться й ростуть у багні, а з самих нас зроблено мовчазні машини, якими верховодять шуцмани?! — хвилювався літній чоловік. Він навіть підвівся і, заклавши руки до кишень, обвів поглядом присутніх.

Слухачі, і між ними Гартшталь, мовчки смоктали вонючі люльки, а Гартшталева жінка, втопивши задумливий погляд у кут укритої морохом стіни, безперестанку чукикала на колінах малого Ле.

Йоганн і Фріц плели сітку. Власне, плів Фріц, а Йоганн тримав кінчики, стежачи за пальцями свого друга, що так хутко, славно виробляли петельки.

Гартшталь вийняв люльку з рота і, на момент повернувши голову до малих майстрів, усміхнувшись, промовив:

— А знаєте, друзі, оце його синок! — І знову зачадив синім уразливим димом.

— Брайхерів? — поспитав низенький чоловік... і раптом його обличчя почервоніло.

— Слухай, хлоп'я! — гукнув він до Йоганна.— От-от, плети сітку, рости, а потім, як і твій батько, будеш у ту сітку заплутувати робітників і садовити їх до тюрми за те, що вони тільки хочуть як-будь жити й стати людьми, а не шолудивими собаками, як нас уважають! От виростеш, заступиш свого татуню. О, він молодця допомагати визискувачам тягти з нас жили, наживатись і на ті пфеніги, що стягнуть із нас, справляти тобі такі елегантні черевички, пікейні блузи та кашемірові штанці... Ти знаєш, що твій татко кат кожного робітника, такого, як я?! — ударив себе в груди промовець.— І інших тисяч, що ти їх бачиш у брудному одязі на пристані, в майстернях!

Йоганн заціпив у руці краї сіточки й перелякано дивився на сердитого дядька. Він читав, чув про катів, але ніколи не гадав, щоб його такий лагідний, добрий і елегантний татко міг бути катом... Що він чує? І Йоганн, що не йняв цьому віри, перевів погляд на Гартшталя, Фріцового батька. Атож, цей чоловік, що він його вже бачив учетверте, приходячи до Фріца, ніколи не сказав йому поганого слова. І його погляд благав у Гартшталя захисту.

Гартшталь сплюнув на долівку, кахикнув, ніби збираючись із думками, і, нарешті, промовив:

— Іди сюди, Йоганне! — Він ніжно взяв його за плечі, притяг до себе і, обійнявши одною рукою, другою витяг люльку з рота. Він розповів Йоганнові про людей, що живуть у цих жахливих вогких будинках, що працюють на важких роботах, про ту роботу, що вони виконують і що роблять отакі черевики, що тчуть таку гарну тканину, як його блуза і штанці та капелюх... Розповів про батька та всіх тих, кому він служить, і як вони, всі разом, живуть коштом цих робітників та злидарів, що з них же й складають свою збройну силу — військо, поліцію, які захищають такий лад, та що за їхньою допомогою гноблять і інших людей, не німців. Як їх, беззахисних, німецькі армії загарбали й запхнули в ярмо кайзерівського капіталістичного жахливого ладу...

З того всього Йоганн мало що зрозумів. Але йому стало непереможно боляче, що це робить його татко, славний, добрий татусь, боляче й тому, що сам Йоганн цьому горю аж ніяк не в силі запомогти...

Мов очманілий, він не тямив, як вони й доплели сітку і як він повернувся додому.

Там уже чекала на нього вчителька музики. Коли Йоганн сів за рояль та повторював останню лекцію про октави й акорди,— він механічно тикав пальцями по клавішах, раз у раз помиляючись, і, замість хвостиків четвертин, повних і восьмих ударів, бачив зігнутих робітників, а в сполученнях бачив мотуз, що ним пов'язано тих робітників...

Мати дивувалась з оповідання вчительки про дивну Йоганнову неуважність, бо сьогодні ж неділя і будуть гості.

(Продовження на наступній сторінці)