«Золотий павучок» Олесь Донченко

Читати онлайн роман Олеся Донченка «Золотий павучок»

A- A+ A A1 A2 A3

Базилевич мовчав. І раптом грубо й нервово сказав:

— Ну, веди вже швидше! Де вона?

Чернець задріботів, підняв шапку, струсив із неї сніг і відкрив хвіртку.

— Тут. Ми вже прийшли. Ти, сину мій, те… прости мене, коли я, може, тут тобі що таке сказав… Пече мене, — бурмотів чернець, коли обоє зійшли на невисокий ґанок.

Чернець постукав, і у відповідь відразу десь за дверима розкотилось дзвінке заливчасте собаче гавкання.

— Мопсик Мухомор, — пояснив він Базилевичеві. — Від Зізі — нікуди.

Вслід за гавканням, здається, буря підлетіла до дверей і розчинила їх навстіж.

— Федоська вернувся, — почув Базилевич високий дівочий голос. "Це на мого ченця", — подумав він.

— Я, Зізінько. А зо мною ще один молодий хлопчина. Славний хлопчина.

— Веди його, Федосько, в кімнату, я зараз, — високо піднісся той самий дівочий голос.

Задріботіли черевики, війнула вітром чиясь сукня, і все стихло. Тільки десь за дверима розлягався мопсів голос, що з мажорного гавкання тепер перейшов на тонке, пронизливе виття.

— Я зараз засвічу, тут темненько, — казав чернець.

Він черкнув сірником — і Базилевич побачив маленький передпокій з вішалкою для одягу. Він скинув пальто, зняв калоші. Раптом через щілини дверей блиснула світла стьожка. Там, у кімнаті, запалили світло.

— Заходь, сину мій, — прохав чернець і відхилив двері. Базилевич увійшов. Мопс із лютим гарчанням кинувся під канапку. Тоді з протилежних дверей викотилась присадкувата округла жінка в старомодній чорній мантильці, в кофті з буфами на рукавах і в широчезних мереживах. На вигляд їй можна було дати років під п’ятдесят. Обличчям вона скидалась швидше на француженку; мішкуваті опухи під очима, здається, ворушились, коли вона розмовляла. Коли ж ішла по хаті, здавалося, що вся постать її котиться на невеличких невидимих коліщатках.

Жінка поволі через усю кімнату докотилась до канапки й сіла. Далі Базилевич зрозумів, що почуття рухливості її фігури — це омана, це тільки так здалося на перший погляд. Насправді ж жінка ця була втіленням важкої нерухомості, тупих ситих лінощів, що могли довести стороннього спостерігача до сказу.

Жінка сіла й відразу ж заспокоїлась. Вона більше не ворухнула жодною пучкою. Здавалося, що навіть віки їй було важко підіймати, і вони безвільно звисали в неї на очі.

— Ви до Зізі? — важко видавила вона два слова. — Вона зараз вийде.

Мішечки під очима в неї заколихались, заворушились і знову скам’яніли. Вона, очевидно, вважала за свій обов’язок сидіти тут і розважати гостя, поки ввійде її дочка.

Чернець метушливо підійшов до неї і, вказуючи пучкою на Базилевича, церемоніально промовив:

— Ганно Карлівно, оце прийшов той хлопчина, про якого я казав. Печатка божа лежить у нього на чолі.

"Що він плеще?" — подумав Базилевич. Але тут скоїлось диво: жінка сколихнулась, із зусиллям підняла віки, хитнула доброзичливо головою й прокректала:

— Дуже рада. Будемо знайомі. Ви дуже сподобались моєму чоловікові, — вказала вона очима на ченця.

"Чоловікові? — здивувався сам собі Базилевич. — Оце тобі й чернець!"

У цю мить за дверима щось зашуміло, завіяло, і в кімнаті війнули вітром широкі жіночі рукави. Буревієм влетіла висока, струнка дівчина. Перше, що впало в ній у вічі Базилевичеві, — це її широчезні рукави сукні й віддуті пухкі губи на білому напудреному обличчі.

— Зізі! — ніби з якоюсь побожністю (так здалося Базилевичеві) тихо промовив чернець. Жінка в чорній мантильці і з буфами на руках хотіла встати, але Зізі махнула їй рукою й кинула:

— Ти, maman, сиди, я піду з ним до себе. — Вона підбігла до Базилевича й схопила його за обидві руки.

— Який молоденький! А чуб який, мов хмара!..

— Зізі, Зізінько, це той… пам’ятаєш, я розказував, що вдвох вечеряв із ним? — голосно зашепотів чернець. — Пожалів мене тоді…

— Ха-ха-ха!.. — залилась несподівано Зізі дзвінким хвилюючим сміхом. — Так це той самий… той самий, що від нього тікають дівчата? Ха-ха-ха!..

Здавалося, що не буде кінця її сміхові. Мопс під канапкою не витримав і високо, пронизливо завив.

— Циц, ти! — тупнув на нього ногою чернець. Базилевич стояв, ніяково потираючи руки й не знаючи, що йому робити.

— Молодесенький, а тихесенький!.. — вигукувала Зізі. — А в тихесенькому болоті, голубчику, знаєш, що буває? А знаєш, що Зізі любить тихесеньких? Знаєш, тихесенький?..

Вона, так само не випускаючи Базилевичевих рук, потягла його через усю кімнату за собою. Відчинились і зі стукотом зачинились двері. Вони були вдвох у невеличкій затишній кімнатці.

На невеличкому округлому столі горіла лампа під ясно-зеленим абажуром. В кутку принишк невеличкий комод, і на ньому в безладді було розставлене люстро, кілька флаконів з-під духів, коробочки з пудрою, ножиці, гребінці і кілька куплених статуеток та інших красивих дрібничок. Біля ліжка на стіні прибито великого килима, на якому виткано кілька напівроздягнених турчанок у шароварах. Картина, певне, відображала якусь сцену з життя гарему. На єдиному невеличкому віконці висіла масивна голуба фіранка.

— Ну, тихесенький, так розкажи, як від тебе дівчата тікають? — плюхнулась вона в єдине м'яке крісельце.

Базилевич стояв і не знав, де йому діти свої руки. Він і раніше колись разів два був у проституток, але цього разу все це було якось не так, як завше, щось чи бентежило, чи соромило його. Він сам не знав, від чого в нього таке почуття.

— Та сідай, хлопчику, сідай! — запрошувала його Зізі. — Ха-ха-ха, ти не знаєш, де сісти? Крісельце захопила я, отже, ти сідай на ліжко. Не бійся, тихесенький мій, сідай!

— Я не боюсь — і зовсім я не такий тихесенький, як вам це здається, — трохи ображено вимовив Базилевич і сів проти неї на край ліжка.

— Ха-ха-ха, — видзвонювала Зізі, — а чому, ти скажи таки, від тебе дівчата тікають?

— Коли це було? — спитав він.

— А в сквері? Забув? А мені Федоська розказував, — знову зайшлася вона срібним смішком.

Здавалося, то видзвонювали її білі-білі маленькі зуби.

Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.

Вражало в неї волосся, ніжно-золоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!

На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.

Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: "чорт!".

— Що там таке? — спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.

— Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.

Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.

"Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. — думав тим часом він. — Спасибі ченцеві, що привів".

Вона встала, поволі-поволі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.

— Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?

Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливо-хиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!

— Не треба про гроші… Я дам… потім, — якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.

— Чубатенький, чубатенький мій! — почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.

V

Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчата-підлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із "дядями" і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих "рубльовок".

Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.

(Продовження на наступній сторінці)