«Золотий павучок» Олесь Донченко

Читати онлайн роман Олеся Донченка «Золотий павучок»

A- A+ A A1 A2 A3

Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будь-яких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.

Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.

Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.

"А вона така ж, як і раніше, — думає Базилевич. — Ах ти ж люба, мила Наталочко!"

Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.

Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.

За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.

— Ну?..

Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.

— Змерзла, Наталочко?

Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.

Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.

— Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? — нарешті запитав він.

Вона, здавалося, щось обмірковувала.

— Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.

Він весело відповів, що скучати не буде.

— Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще — цвіт, молодість, — казав він, підіймаючись нагору темними східцями.

Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжко-дачка — і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.

Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.

— Ну, от і мої хороми! — жартувала вона. — Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.

Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.

Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?

І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий — і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучо-синю далеку пісню.

Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть — це безмежний синій степ. Як вам не соромно — ви не впізнали України!

Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все — далеко і все завіяно, все — синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.

Подивись: там десь небо впало на обрій — і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: "Пусти…" Хай тебе доля пустить, брате!..

Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено — скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом — що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!

— Ах! — несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.

— Наталю, — тихо позвав він.

Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борозни-зморшки лежали на лобі. Очі блукали.

— Наталю, — повторив він, — чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Одна-однісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?

Вона мовчки кивнула головою.

— Наталю, — продовжував він із якоюсь жагою. — Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..

Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.

Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.

— Яка тиша! І примус потух, — майнула в Базилевича напівсвідома думка.

Скрипка грала. Ось… ось…

Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..

Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!

Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.

Тихо впав перший звук, за ним — другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.

— Ось воно, ось, ось!.. — схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.

— Я знала, я знала! — ляпала вона в долоні. — Я знала, що він скінчить!

І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.

— А примус погас! — скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.

— Чого ти, Волько? — кинула вона на нього очима.

Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.

— Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.

Він злегка притиснув її донизу.

— Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?

Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.

— Це один студент, він часто грає, — машинально відповіла.

— Студент? — якось їдко посміхнувся він. — Уже взнала й хто. Да — а студентікі іграют і поют…

Вона ще раз зиркнула на нього.

— Волько, що з тобою? — запитала. Він поклав руку на лоба.

— Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?

Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.

— Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти по-домашньому, наче в своєї дружини, — ніби жартуючи, сказала вона і встала.

Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.

— Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, — подумав він. — А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! — спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.

— Наталю, чого ти встала? Іди сюди, — покликав він.

— Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.

— Іди, будемо вдвох слухати скрипку.

— Ніхто зараз не грає.

— Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.

Вона посміхнулась.

— Ну, і що ж ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти сіла біля мене.

— Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? — несподівано сказала вона.

(Продовження на наступній сторінці)