«Золотий павучок» Олесь Донченко

Читати онлайн роман Олеся Донченка «Золотий павучок»

A- A+ A A1 A2 A3

Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п'яного-преп'яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.

"Що ж, вона — проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе "гостей"", — міркував він.

Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з "гостем". Отже йому треба вийти й дати місце.

— Тихесенький, любенький, — лащилась і просила Зізі.

Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.

— Хто прийшов? — прохрипів він.

Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.

— Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..

Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.

Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.

— Вам чого тут треба? — підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.

Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.

— А ви хто, дозвольте вас спитати? — нарешті промовив він.

Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив "гостя" кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.

…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.

— Слава богу, — зраділа вона, — нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.

Він підвів голову й полапав себе за лоба.

— Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! — сміялась Зізі.

Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:

— А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!

— Добре, що не в моїй голові, — процідив він і поволі сів на ліжку.

— Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.

Базилевич стріпнувся.

— А ти хочеш, щоб він іще прийшов? — запитав він.

Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.

— Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж — гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.

Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.

— Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх "гостей"? Ну, хлопчику?

Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.

— Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти — Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.

І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:

— Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!

Слово "чубатенький" Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.

Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибоко-глибоко вниз, у прірву, де немає дна.

Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.

Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло з-за рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.

Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.

— До Зізі. Знову якийсь "гість", — болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.

VII

Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.

Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.

"Те саме, що й тоді, чи вже інше?" — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.

Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.

Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.

— Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? — лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.

— Я ручусь за нього, Нон. Він — наш, — відповіла Зізі.

— Але ж він, ви казали, комсомолець?

— Липа, — знову відповів притишений Зізін голос. — Я добре знаю, який він комсомолець.

— Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова — обережність…

Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.

В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.

"Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?"

Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.

— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?

Він рвучко встав.

— Кого ти проводила?

Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.

— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?

— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?

— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.

— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.

— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний "гість", тільки…

Базилевич кинувся:

— Тільки що?..

— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..

Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.

— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.

Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.

— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?

Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.

— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.

Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.

Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.

— Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж — "наш"? — вимовив чітко, смакуючи кожне слово.

Вона зрозуміла, що приперта до стіни, — і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.

— Тихесенький, ти сердишся? — замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.

(Продовження на наступній сторінці)