«Золота медаль» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Золота медаль»

A- A+ A A1 A2 A3

Для Марійки це був найкращий час. Вони наймали затишну кімнату в селі, на березі невеличкої річки, зарослої верболозом і очеретом. За дослідним полем на обрії синів ліс. До нього було п’ять кілометрів, але Марійка часто ходила туди польовою стежкою між високих хлібів.

Любила вона запливати на хисткому човні в очеретяні хащі і там, притаївшись, спостерігати, як на мілкому плесі вчаться пірнати дикі каченята, як ганяють одна за одною цибаті водяні курочки, як діловито мандрує кудись черепаха або пливе, піднявши вгору голівку з жовтими цятками, старий вуж.

Дівчина вела щоденник природи і в молодших класах з захопленням збирала колекції метеликів, комах, складала гербарій. Ще й зараз можна знайти між сторінками книжки засушений листок папороті або якусь квітку, а над етажеркою і досі висить майстерне гніздо ремеза — пухнаста куля з двома входами: як розповів дівчинці якийсь рибалка, це вірна ознака, що ремез і ремезиха посварились.

Мабуть, за це захоплення природою Ніна Коробейник прозвала свою подругу Мавкою. (Тоді Ніна вперше прочитала "Лісову пісню" Лесі Українки).

Найцікавіше ж було на дослідних ділянках, де працювала мати. Колосся з білими марлевими капелюшками здавалось гребінцями піни на грайливих хвилях. А як цікаво було слухати розповідь матері про дивні перетворення злаків, про гібриди, яких досі не знала природа!

Цілими днями мати була в полі між колоссям, засмагла, в солом’яному крислатому брилі. В білому фартусі і з блискучим пінцетом у руці вона була схожа на лікаря.

Марійка з почуттям пошани й гордості стежила за її наполегливою роботою. Надзвичайна працьовитість матері іноді викликала в дочки подив. Марійка сама себе питала: яка ж внутрішня сила керувала матір’ю, що примушувало її цілі ночі просиджувати в лабораторії з лупою в руках над купкою колосків або зерна?

Невдача з якимсь дослідом надавала Євгенії Григорівні ще більшого завзяття й запалу. В такі дні вона забувала, що треба їсти, спати...

— Ну, мамцю, розповідай,— не витримала, нарешті, дочка, коли мати сіла за стіл і, обпікаючи губи, сьорбнула з склянки.— Я вже знаю, по тобі бачу, що ти торжествуєш перемогу.

— Зараз і ти торжествуватимеш зі мною, Марійко! Хоча до остаточної перемоги ще далеко.

Вона відсунула склянку і, сяючи очима, ледве стримуючи свою радість, почала розповідати:

— Ну, ти ж знаєш, що я торік посіяла найкращі зерна пшениці мого нового сорту. Три тисячі зернин відібрала власними руками — найдобірніших, з чудовими ознаками. Коли сходи зарунились, тисячу найбільш кущистих із них я обережно пікірувала і пересадила на грядку, як розсаду, тільки трохи глибше, щоб з’явилось додаткове коріння. Ти чому так дивишся на мене?

— Мамочко, скільки в тебе терпіння, наполегливості!

— А я може й розповідаю це тобі для того, щоб ти вчилась працювати з натхненням. Одним словом — як поети пишуть вірші. Але слухай, слухай. Розсада розкущилась на диво — тридцять п’ять стебел з одного кореня. А колосочки — кожний довше двадцяти сантиметрів! Урожай вирахувала — сорок центнерів на гектар. Ти це розумієш?

— Розумію, мамо. Але що станеться з новою пшеницею не на грядках, а в полі, коли її почнуть сіяти?

— Почекай. Треба закріпити в ній кущистість і добірне зерно, щоб це спадкувалося в звичайних умовах, розумієш? А торжествую я тому, що була масова перевірка сходів з одержаного влітку насіння. Ну, і виявилось, що вони кущаться, як ніякі інші сходи. Два паростки я знайшла з такою кореневою системою, наче вона розвинулася з пікірованої розсади. І от, доню, я думаю, що десь через три-чотири роки Батьківщина наша вже матиме кущисту пшеницю!

Вона встала і, забувши про чай, почала ходити з кутка в куток — мабуть, якась нова думка з’явилась у неї. Потім повернулась до дочки, промовила.

— Ну, годі. Зараз — про інше. Як твої справи, доню? Світять планети? Як Марс, Меркурій?

— Не світять, а відбивають сонячне світло.

— Істотна поправка. А я оце, Марійко, купила по дорозі томик Пушкіна. Хочу перечитати. Мені сьогодні особливо хочеться хороших віршів.

Вона розгорнула навмання книжку й прочитала:

Пока свободою горим,

Пока сердца для чести живи,

Мой друг, отчизне посвятим

Души прекрасные порывы!

— "Души прекрасные порывы",— задумливо повторила Марійка.— І в мене є порив, я теж хочу всі сили віддати Вітчизні. Але я немов у тумані. Мамочко, я й досі сама не знаю, в чому моє покликання. Це мене мучить. Останні місяці в школі, а далі — який фах обрати?

— Ти, здається, вже змінила десяток професій? — серйозно запитала Євгенія Григорівна. — А як астрономія?

Марійка завагалась.

— Дійшла висновку, що астронома з тебе не буде? — усміхнулась мати.— Хай це тебе не хвилює, Марійко. Не кожний обирає собі професію одразу. Ще поміркуєш, прислухаєшся до веління серця, побуваєш в інститутах — бувають дні "відкритих дверей" для майбутніх студентів.

Марійка зітхнула.

— Добре тобі, мамцю! Досліди твої йдуть добре, ти тепер спатимеш спокійно.

Євгенія Григорівна і Марійка сіли на диван, дочка притулилась до матері, як маленьке дівчатко.

— Так, спати треба... для здоров’я,— сказала мати.— Але я колись підрахувала, скільки часу витрачає людина на спання, і мені стало моторошно. Якщо спати шість годин щодоби, то за місяць це буде сто вісімдесят годин. За рік — стривай, це складатиме... дві тисячі сто шістдесят годин, або... або 90 діб... Подумай, щороку людина спить три місяці! Жах!

— А це справді страшно, мамо! — промовила Марійка, і її карі вологі очі потемніли.— Що можна було б зробити за три місяці! Три місяці щороку!

— Треба продовжити життя людини,— сказала Євгенія Григорівна.— До сотні років, це — найменше. А то й до півтораста. Проблема довголіття, доню!

— Проблема довголіття!

Марійка раптом встала й почала ходити з кутка в куток по кімнаті, як це часто робила мати.

Євгенія Григорівна з стриманою ласкавою усмішкою стежила за дочкою.

— Марійко, все ж таки я думаю,— сказала вона,— що основна проблема в тебе зараз — учитись і вчитись. І так, щоб тобі самій не було соромно перед собою. Ну, і перед матір’ю...

Марійка зашарілась. Вона згадала про трійку з української літератури. Мабуть, мати й натякає зараз на цю кляту трійку.

— Мамочко, я знаю, що мені заважає в навчанні,— розсудливо промовила дочка. — Я не вмію зосередити свою увагу. Сидячи над підручником, раптом починаю думати про інше, увага переключається, і тоді читаю механічно, нічого не розуміючи.

— Помічала це в тебе. Уважність — ознака сили волі. Отже...

— Отже, я безвольна?

— Силу волі можна в собі виховати. Тільки треба цього дуже захотіти.

— Я думаю, мамо, що насамперед треба поставити перед собою мету. Моя мета — бути відмінницею в навчанні. І треба змусити себе бути уважною, щоб досягти цієї мети. Мамо, ось побачиш, я знайду в собі силу волі! Знайду!

Вона знову вперто закрокувала з кутка в куток.

— Я часто думала над тим,— продовжувала далі Марійка,— яких зусиль докладало людство, щоб досягти в науці якоїсь істини. Ну, щоб відкрити нову теорему, новий фізичний закон. Або щоб проникнути в таємницю планети, з'ясувати діяльність людських органів. Часто на це люди витрачали десятиріччя. А тут, у школі, нам подають усі ці знання, усі здобутки науки готовенькими — бери їх, засвоюй. Яким же треба бути невдячним невігласом — я зараз не знайду іншого слова, мамо,— щоб погано вчитись! Знаєш, нам часто повторювали вчителі: "Ви вчитеся, щоб бути корисними для Батьківщини". Та дивно, цю звичайну істину я по-справжньому усвідомила тільки рік чи два тому. Як це тобі подобається? А от сьогодні я ступнула ще далі, я вже серйозно шукаю причин, які заважають мені вчитися на п’ятірки. Я вже стала дорослою, мамо?

Обидві засміялись. Марійка знову сіла поруч матері, обняла її за плечі. Проте швидко схопилась.

— Мамо, я зараз же сідаю до столу. Спробую зосередити всю увагу, всю силу волі.

Євгенія Григорівна задумливо дивилась кудись вбік. Дочка перехопила її погляд.

На етажерці стоїть фотографічна картка. Це — батько. Марійка не пам’ятає його. Він помер давно, Марійці тоді не було й року.

— Він був дуже хороший? — питає дочка. — Ой, я так наївно запитую!

— Був? А, так, так... Був. Страшне слово. Хороший, дочко. Почекай, я тобі купила подарунок. Ану, примірюй!

Євгенія Григорівна подала дочці черевики. Марійка докірливо глянула на матір:

— Ти ж собі хотіла купити! У тебе ж благенькі.

— А наступного місяця куплю й собі. Не все ж одразу. Я давно хотіла купити тобі такі черевики. Ти тільки поглянь які!

Але Марійка дивилась на обличчя матері — воно було невимовно прекрасне, освітлене любов’ю й радістю. Навіть півкола дрібних зморщок біля очей здавались сяючими промінчиками.

— Мамочко, чи всі такі мами, як ти?

У Марійки стояли в очах сльози ніжності й зворушення. Вона взяла материну руку й притулилась до неї щокою.

Марійка сіла готувати уроки, а Євгенія Григорівна лягла на диван і вкрилася теплою хусткою. Їй раптом стало холодно, по шкірі поповзли мурашки.

(Продовження на наступній сторінці)