«Школа над морем» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Школа над морем»

A- A+ A A1 A2 A3

Івасик лежить і думає — чому це так засвистів щиглик? А може, він і не свистів, може, це тільки приснилось?

— Діду! Дідусю! — покликав він. — А чи є у щигликів щигляча мова? А чи балакають, дідусю, морські свинки? Діду, дідусю! Я чув, як вони балакають: пі-пі-пі…

Дід Савелій спав. Івасик прислухався до його сонного дихання й зітхнув. І навіщо люди вночі сплять? Вночі стільки цікавого — можна дивитися, як блищать зорі, як викочується з-за моря величезний жовтогарячий місяць, можна слухати, як між скелями в кущах шелестять їжаки.

Івасик слухає голосіння бурі й думає: "Бідні бички, бідні краби — як їм холодно в морі! Бідні акули — плавають собі, плавають у холодних хвилях… Дід Савелій каже, що в нашому морі акул немає, але це невірно. Мабуть, десь є хоч одна, хоч поганенька акулка. Обов'язково треба, щоб була. Так далеко цікавіше".

Хлоп'я знову згадує про свого щиглика. Чи не холодно йому в хижці? Нічого дивного немає — щиглик не вкривається теплим дідовим кожухом. Правда, у пташки є пір'я, але як там воно гріє? Хай би в діда Савелія був такий кожух — не хутряний, а на пташиному пір'ї, чи не танцював би в ньому дід тропака?

Міркування цілком справедливі, отже, зрозуміло, що, турбуючись за щиглика, Івасик устав з ліжка. Тихенько рипнули двері. З темної хижки на Івасика війнуло духом сушеної калини. Але до калини домішувалися інші запахи — з хижки било гострим духом звіринця.

Хлоп'я засвітило недогарок свічки і в самій сорочині незабаром опинилося в хижці. Тут справді був "звіринець", і малий Івасик був його господарем. У тому кутку, де весною стоїть сито і в ньому сидить на яйцях квочка, тепер притулилась дерев'яна клітка з морськими свинками. Стривожені світлом, звірятка заворушились, збилися в одну купку. Дід Савелій каже, що ці створіння хоч і звуть "морськими", але він за все своє життя не стрічав у морі жодної такої свинки.

Івасик цілком підтримує дідову думку, що ці свинки і плавати, мабуть, по-справжньому не вміють. Це напевне так. Одну морську свинку Івасик довго й пильно оглядав, проте не знайшов у неї не тільки плавців, але взагалі ніяких натяків на будь-які пристрої для швидкої плавби.

На клітці з морськими свинками стоїть скляна банка з піском. Коли вірити запевненням Івасика, в банці, зарившись у пісок, зимують аж дві ящірки. Перевірити це неможливо з причини неймовірного галасу, який здійме директор звіринця, обвинувачуючи вас у порушенні спокійного сну його вихованців.

І, нарешті, останній експонат — щиглик у клітці. Івасик підняв угору руку з недогарком, щоб краще роздивитись свого улюбленця. Щиглик стояв на одній ніжці на перекладинці. Він спав, сховавши під крило голівку. Невідомо від чого — чи то йому снився страшний сон, чи, може, від холоду — щиглик дрібно тремтів усім своїм маленьким тільцем.

Як досвідчений господар, який знає, що йому треба робити, Івасик поставив недогарок свічки на глиняну долівку. З гака на стіні він зняв старий дідів піджак і з усіх боків обгорнув ним клітку. Пташка прокинулась, застрибала з перекладинки на перекладинку. "Так ось не буде холодно, — подумав хлопчик. — Спи, щиглику, спи…"

Зненацька він зупинився, прислухаючись. Крізь завивання вітру і шум моря Івасик ясно почув далекі глухі постріли. Він кинувся в кімнату й відчинив кватирку. Холодним струмком влетів у хату вітер і зашелестів на Сашковому столику папером. І знову долинули звуки далеких пострілів.

— Сашуню! Стріляють, стріляють! На морі!

Сашко прокинувся і побачив біля себе схвильованого Івасика.

— Стріляють! На морі! — безперестану повторював хлопчик.

Сашко скочив з ліжка. Він висунув у кватирку голову й напружено слухав. Якусь хвилину чути було тільки пронизливий свист вітру і шум прибою. І раптом десь далеко на морі прокотився короткий дріб кулемета.

Вітер підхоплював приглушені звуки далеких пострілів і з лютим посвистам зникав з ними в нічній темряві…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Розмова Кажана з Олегом.

Оповідання про порушника радянського кордону

Коли Олег побачив за вікном Кажана, хлопця пронизала думка, що старий якимось чином довідався, де подівся його лист, і тепер йому все відомо. Значить, не випадково сидів він на ґанку! Кажан полює тепер на Олега, наче на куріпку.

— Хто там? — спитав батько.

— Ка… Кажан… — прошепотів Олег.

Хлопець побачив, як на батьковому обличчі з'явився вираз незвичайного здивування.

— Кажан? Ти кажеш — Кажан?

Батько притулив лоба до шибки й гукнув:

— Чого вам треба?

Що відповів Кажан, того Олег почути не міг. Але батько повернувся до сина і ще з більшим подивом, навіть трохи розгублено, вимовив:

— Він просить тебе, Олег, вийти до нього на ґанок.

Олегові зробилося раптом жарко, потім холодно. Він не пам'ятає, що відповів батькові, як накинув на плечі кожушок. Розлючений холодний вітер стрибнув хлопцеві на груди. Стукнули за спиною двері, і Олег опинився на ґанку.

Після світла його очі нічого не могли розібрати в густій темряві, яка сунула з усіх боків — чорна, волохата, як вовна. І дивно — знову незвичайний спокій опанував хлопця. Тільки на скроні швидко пульсувала гаряча жилка.

Біля ґанку почулись важкі кроки, і ось ціпок застукав по східцях. Чорна постать старого Кажана з'явилася перед хлопцем. Олегові здалося, що він відчуває на своєму обличчі гаряче дихання непроханого гостя.

— Це я тебе зустрів, хлопче, на вулиці?

Кажан поклав руку на плече Олегові. Хлопцеві здалося, що та рука холодна, мов камінь, і мертвий холод з неї проходить крізь кожушок і пронизує все тіло.

— Я не помилився — я тебе зустрів на вулиці…

Олег мовчки кивнув головою.

— І хочу тебе спитати — ти нічого не знайшов увечері?

Кажан говорив з присвистом, може, в нього був такий зуб в роті з дірочкою, що свистів. Олег мовчки заперечливо похитав головою.

— А може, ти знайшов на вулиці лист? Мій лист!

Кістляві пальці Кажана вп'ялися в плече.

— Ти знайшов лист? Кажи!

— Нічого я не знаходив! — ураз відчайно гукнув Олег. — Кажу — не знаходив!

Він схопив Кажанову руку і рвучко скинув її з свого плеча.

Кажан стояв, ніби про щось міркуючи. Невідомо, чи повірив він Олегові, чи ні. Але ось старий стрепенувся, і незрозумілий вигук злетів з його губ. Вітер приніс з моря звуки далеких пострілів. Глухо прокотилася, наче розсипаний горох, черга з кулемета…

Це були ті постріли, що їх чули малий Івасик і Сашко.

Кажан ураз наче виструнчився. Він напружено ловив далекі звуки пострілів. Минула якась хвилина — і він квапливо кинувся східцями з ґанку. Його ціпок хутко й тривожно застукав по кам'янистій стежці, яка вела вниз, до моря…

Наступного дня був чудовий ранок. Вітер стих, на небі блукали хмари, повітря було насичене тією теплою вогкістю, яка йде з моря і віщує теплі дні, нестримну відлигу.

Прибій ще шумів, одна за одною набігали високі хвилі, але не було вже в їхньому розгоні дикого гніву розбурханої стихії.

Олег прокинувся радісний і бадьорий. Наче й не траплялося з ним учорашніх пригод. Лист Кажана був схований в надійному місці між старих зошитів, аж на дні глибокої скриньки. І цей лист ховав у собі велику таємницю, яку викрив він, Олег Башмачний, і він же скористається з тієї таємниці для виконання свого відважного наміру, своєї заповітної мрії!

— Вставай, лежебоко, — сказав добродушно батько, — та розкажи ще раз, про що ти гомонів учора з Кажаном.

— Та я ж кажу, тату… Причепився він до мене за якийсь лист. А я того листа… того листа — той… і в вічі не бачив.

Через годину він уже був у школі, де зібралося чимало школярів з двох останніх класів. Це — старшокласники, не якісь там новачки або дрібнота молодших класів. Олег дуже пишається з того, що він у шостому класі, а значить, теж "належить до старшокласників. Сьогодні ж, згадуючи про лист і викриту таємницю, хлопець почував свою зверхність над усіма товаришами. "О, скоро ви всі почуєте про Олега Башмачного!" — думав він, задерикувато поглядаючи навколо.

Незабаром учні вирушили з школи і організовано, по двоє, вийшли на вузьку дорогу над морем. Попереду йшов піонервожатий з учителькою географії. Євгенія Самійлівна була дуже весела, раз у раз озиралася й жартувала з школярами. Учні її любили, хоч і називали часто між собою "скоринкою". Річ у тому, що вчителька географії дуже боїться собак (а собаки в Слобідці справді презлющі!) і ніколи не виходить на вулицю, не маючи в кишенях достатнього запасу хлібних скоринок. Слобідські собаки чесно приймають цю данину від Євгенії Самійлівни і часто супроводять її вулицею до школи.

Піонери йшли в гості до прикордонників. Застава № 2 морської прикордонної охорони знаходиться в чотирьох кілометрах від Слобідки. Йшли весело, співаючи пісень.

Лише Олег не співав. Він думав про те, чого так схвилювали Кажана постріли на морі. І хто стріляв?

Поряд з Галиною Кукобою йшов Сашко Чайка. Його теж цікавила ця нічна стрілянина. Він розповідав про неї Галині, але дівчинка ніяких пострілів не чула.

— Побачу брата Лавріна, обов'язково розпитаю! — казав Сашко. — Лаврін, напевне, знає, що трапилось. Але я тобі, Галино, скажу і без Лавріна: не інакше, як порушників кордону ловили!

— Страшно, Сашко.

(Продовження на наступній сторінці)