«Школа над морем» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Школа над морем»

A- A+ A A1 A2 A3

Звісно, лист потрапив до Олегових рук випадково, та не в цьому справа. Інший повернув би листа Кажанові — і все. Але він, Олег, не такий. О, він не дурень! І тепер він дізнався про велику-велику таємницю.

Олег відчув себе героєм. Він з жалістю і навіть трохи зневажливо подумав про своїх товаришів: "Нещасні зубрьожники! Хіба вони здатні на геройські вчинки? Взяти хоча б Сашка Чайку. Думає, що коли він відмінник і пише вірші, то вже й перший у класі! Зубрьожник! Не знаю, чого йому так посміхається Галина Кукоба — дружбу закручує…"

Згадка про Галину дала новий напрямок Олеговим думкам. О, буде час — усі взнають, хто такий Олег Башмачний! І тоді до нього підійде Галина і про віщось запитає. Може, про те, яке завдання треба розв'язати на завтра. Але він, Олег Башмачний, чудово знає, що це тільки привід, щоб потоваришувати з ним, з героєм. І він скаже їй: "Галино, а чому це ти питаєш мене? Адже ти можеш спитати про це Сашка Чайку. Він же — відмінник, а я — що?.." Тут Галина почервоніє й тихо відповість: "Ти — герой, і я хочу дружити тільки з тобою".

Короткі, квапливі рядки знайденого листа маячать у Олега перед очима. Він наскрізь бачить захований у них таємний зміст. Тепер не можна ловити гав. Те, про що довідався Олег, вимагає від нього рішучих дій. Але треба все пильно обміркувати. Діяти доведеться вночі. Жодна душа не повинна знати, про що іде мова в листі!

Незрозумілий звук за вікном примусив Олега тривожно нашорошитись. Було так, ніби хтось обережно шкрябнув по шибці.

Батько теж почув цей звук і, відклавши набік пофарбовану пеламіду, тихо спитав:

— Чули?

— Може, кішка? — сказала мати.

Та цієї миті у вікно хтось постукав.

— А глянь лишень, Олег, хто там, — вимовив батько і встав із стільця.

Олег підійшов до вікна і, глянувши на вулицю, відсахнувся. Під вікном стояв старий Кажан. Він підняв руку і, наче пазурами, шкрябав пальцями шибку.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Мати Галини Кукоби захворіла

Галина підійшла до дверей і прислухалась. Мати все ходила з кутка в куток і все щось думала, думала. М'який килим на підлозі робив її кроки глухими, ледве чутними, але Галина звикла ловити кожний звук за дверима, там, у маленькій кімнаті матері.

Дівчинка постояла, послухала і, зітхнувши, пішла до етажерки, де лежали її книжки й зошити. Вона знайшла "Географію частин світу" й сіла до столу. Вона дивилась у книжку, але в очах стояли сльози, і літери розпливались, нічого не можна було прочитати.

— А мама все ходить і ходить, — прошепотіла дівчинка. В кімнаті не було нікого, крім неї, але Галина шепотіла так, наче розповідала комусь про свої почуття.

— І вже й на мене мама кричить і не пускає до себе…

Це почалося зовсім недавно. Ще восени мати була така весела і щодня ходила купатися, хоч і вода вже холоднішала і птахи летіли в теплі краї за море. А коли подули вітри, мати зажурилась.

Раніше вона ходила дивитись, як випливали в море рибальські шаланди, як випинали білі груди вітрила. Навіть вітри навчилась називати по-рибальському. Знала, коли дме молдавка, коли широкий. Широкий — це вітер з моря. І навіть північно-східний кімбур любила, хоч рибалки тоді й лаялися, бо не можна в таку негоду пливти в море.

А потім усе змінилося. Виявилося, що в. матері відкрилася тяжка хвороба і їй треба їхати до великого міста лікуватися. Галина пам'ятає, як за обідом батько зненацька звернувся до матері:

— Далі чекати не можна, ти зовсім перевелася. Завтра ж тобі треба їхати.

У матері синці під очима і очі глибоко запали. Вона промовила:

— А що… що, коли мені там скажуть: "Надто пізно, тепер уже ніщо не допоможе…"?

— Шуро, — сказав батько, — невже ти така легкодуха?

Мати нічого не відповіла. Вона дивилась кудись перед собою, наче бачила щось крізь стіни кімнати.

Сумно, непривітно стало в будинку.

Мати замкнулась у своїй кімнаті й цілий день нікуди не виходила. Галина чула, як вона ходила з кутка в куток, ось так, як зараз. Пізно ввечері приїхав батько з лікарні і довго лагідно умовляв матір.

Галина прислухається. Надворі свистить вітер, і десь далеко глухо шумить море. Розгорнута книжка лежить на столі, але дівчинка не може зібратися з думками, їй до болю шкода матері. І чому вона все ходить і ходить? Бідна вона, бідна!

Дівчинка схопилась і підбігла до вікна. Вулицею прогуркотіли колеса, хтось зупинився біля ґанку. З вікна ґанок добре видно, але зараз густа темрява владно обгорнула всю землю, і даремно вдивляється Галина в чорний морок.

Напевне, це приїхав тато. Так, це він. Він увіходить у передпокій і скидає пальто.

— Тату, тату, чому ти так забарився?

Дівчинка стоїть на порозі кімнати, проміння від електрики ллється з відчинених дверей у півтемний передпокій. Тато скинув пальто, він увіходить у кімнату і ставить на стілець свій жовтий чемоданчик з хірургічними інструментами.

— Забарився, доню, — каже він скоромовкою, — три серйозних операції зробив сьогодні, дочко.

Галина бачить, як батькові очі турботливо зупиняються на зачинених дверях маминої кімнати. Батько такий стомлений.

— Як мама? — тихо питає він.

Галина мовчки киває головою на зачинені двері, і на її віях блищить зрадлива сльоза. Батько наче не бачить своєї дочки, не бачить її схудлого, зажуреного личка. У нього інша турбота, інші думки. Він підходить до дверей і тихо стукає. Ніякої відповіді. Батько стукає ще раз.

— Шуро, відчини!

Тоді за дверима чути швидкі приглушені кроки, цокає ключ, і на порозі з'являється мати. Вона в халаті, заплакана і незачесана.

— Шуро, соромно, — каже батько. — Доки це буде? Візьми себе в руки.

Він заходить у її кімнату, і Галині чути їхню розмову.

— Як ти не розумієш, Шуро? Наука могутня. Тільки не треба гаятись, здоров'я втратити легко… Ось сьогодні привезли з Чабанівки рибалку — він упав на камінь і тяжко розбив собі голову. Я зробив операцію, і він тепер житиме, Шуро. Я витягав із страшної рани уламки кісток і знав, що на ґанку лікарні стоять його дружина й син і плачуть. Операція пройшла вдало, але коли б його привезли на годину пізніше, порятунок уже був би неможливий.

Галина яскраво уявляє цього рибалку. Його везуть на шарабані в лікарню, він лежить на соломі, все обличчя у нього в крові. В головах у рибалки сидить син і рученятами витирає сльози. Довго чекає на ґанку лікарні дружина рибалки з сином, і не знають вони обоє, чи буде живий їхній татко. І ось виходить на ґанок Галинин батько в білому халаті й каже: "Ваш татко тепер житиме".

— Я буду там зовсім одна, — каже мати. — Нікого з вас не буде біля мене — ні тебе, ні дочки… І коли я зрозумію, що порятунку для мене вже немає…

— Шуро, тебе врятують, — палко і переконливо промовив батько. — Я не ховаю від тебе — можливо, що потрібна операція. На жаль, я сам не зможу її зробити.

— Ти боїшся, що я помру у тебе на операційному столі і ти…

— Ні, ні, я вже казав тобі — потрібна спеціальна апаратура, мені не доводилось робити таких операцій.

— І він мені скаже: "Пізно!"

— Шуро, як тобі не соромно!

— Ти мене не розумієш. Я не про себе турбуюсь. Я думаю про Галину. Коли що трапиться зі мною, як вона це тяжко переживатиме. Ти знаєш її ніжну, вразливу натуру.

— Так. Саме тому ти повинна негайно їхати. Ти будеш не сама. У клініці тебе оточать піклуванням, увагою. Мені боляче, що я не маю змоги поїхати з тобою, бути біля тебе. Але ти розумієш — мене чекають тут десятки людей, яким потрібна моя допомога, і від мене залежить врятувати їх…

Галина яскраво уявила матір у палаті в лікарні.

Вона лежить на ліжку, вкрита білим простирадлом, і чекає операції. І навіть відомий професор не зовсім певний, що йому пощастить врятувати матір.

Мати думає про неї, Галину, про батька, яких залишила в далекій Слобідці біля моря, і невідомо, чи вона знову побачить їх.

Дівчинці здається, що батько приховує всю правду.

Може, справді у матері немає надії на видужання? Ні, навіщо б тоді батько посилав її на операцію до відомого професора? Мабуть, ще є надія. Та яка ж, мабуть, ця надія маленька!..

Дівчинці стає холодно і страшно від думки, що, може трапитись, вона вже ніколи не побачить матері.

Ні, краще не думати про це. Треба заглибитись думками в інше, забутись…

Годинник у вітальні хрипло б'є дванадцять. Галина перелякано дивиться на підручник. Як швидко минув час! Вона не встигла вивчити жодного рядка з географії! Завтра вихідний день, але ж школярі йдуть завтра в гості до прикордонників. Не може ж Галина сидіти вдома! Залишається вільний ще один вечір.

Галина зітхає. Вона покладала на завтрашній вечір великі надії. "Річ у тому, що однокласниця Галини, Люда Скворцова, дала їй учора стару й заяложену книжку з цікавими малюнками. Книжка звалася "Княжна Джаваха" Чарської. Скворцова сунула в руки Галині книжку й сказала:

— Цікаво до смерті! Коли не прочитаєш, будеш дура з плюсом.

(Продовження на наступній сторінці)