«Школа над морем» Олесь Донченко

Читати онлайн повість Олеся Донченка «Школа над морем»

A- A+ A A1 A2 A3

Василь Васильович мав приховану думку, що журнал захопить і Омелька Нагірного. Таким чином, це відвертатиме Омелькову увагу від організації різних "таємничих" гуртків і "ліг" і скерує енергію хлопця на інші корисні справи.

В школі й зараз працює кілька гуртків, і зовсім не "таємничих", а таки справжнісіньких, як, наприклад, драматичний або гурток юних винахідників. Усе лихо в тому, що Омелько цих гуртків не визнає. Йому обов'язково треба якусь "таємничу лігу". Отже, Василь Васильович дуже зрадів, коли побачив, що Нагірний зацікавився журналом.

Омелько тут же заявив, що до першого номера журналу він подасть цікаву наукову статтю, таку цікаву, якої ще й на світі не було. Але даремно хотіли присутні довідатись, які ж питання висвітлюватиме стаття. Хлопець рішуче заявив, що це поки що секрет.

— Знову таємниця? — похитав головою Василь Васильович. — Ти, Омельку, зробиш незабаром таємницю навіть із своїх старих черевиків!

Була одинадцята година ночі, коли справу з виданням журналу було цілком обговорено. Вирішили, що журнал матиме такі розділи: 1) романи, повісті, оповідання й вірші; 2) статті на політичні теми; 3) статті наукові; 4) піонерське життя; 5) життя шостого класу; 6) астрономія; 7) шаради, шашки й шахи; 8) карикатури.

На редактора одноголосно висунули кандидатуру Сашка Чайки. Він — поет, сам пише вірші, і кращого редактора, звісно, не знайти.

Членами редколегії обрали Омелька Нагірного і Яшу Дерезу, якого тут, у директора, зараз не було, але хлопця хорошого, відмінника в навчанні і винахідника.

Школярі пішли, а піонервожатого директор попросив залишитися.

— Що ви думаєте про Галину Кукобу? — спитав він. — Чи не помітили ви в поведінці дівчинки якоїсь зміни?

І коли піонервожатий розповів, що Кукоба останні дні ходить чомусь засмучена і байдужа до всього, Василь Васильович з гуркотом присунув стілець ближче до піонервожатого.

— От ви, товаришу Чепурний, сказали — "чомусь засмучена". Ви не знаєте — чому? А про це я й хочу довідатись від вас, Кукоба — піонерка, кому ж і знати свою піонерію, як не піонервожатому! Сьогодні за диктант Галина Кукоба одержала "дуже погано".

— Як! Кукоба? Погано? Відмінниця Кукоба?

Піонервожатий скочив з місця і збентежено дивився на директора. Він не міг збагнути — що ж трапилося з Галиною?..

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Про "арктичного капітана", який боїться йти додому і потім дізнається про велику таємницю

Побачивши на ґанку свого будинку темну постать Кажана, Олег скам'янів. У хлопця не було сумніву, що старий навмисне чекає його приходу.

Кажан сидів нерухомо. І зненацька глибоке зітхання, ніби стогін пораненого вовка, вихопилось у нього з грудей. Цей звук наче повернув Олегові свідомість. Хлопець навшпиньках позадкував на город.

Незабаром він опинився аж біля моря. У квартирі директора школи світилося. Першою думкою Олега було зайти і віддати знайденого листа Василеві Васильовичу. Кажан одержує якісь листи з іноземними марками, пильно приховуючи це від людей. Хто пише Кажанові і про віщо? Безперечно, тут є якась таємниця, і її викриє він, Олег Башмачний!

Нарешті трапилась хлопцеві нагода стати героєм!

Правда, це не те, що зробитися полярним капітаном і знайти в Арктиці невідому землю. Ні, старий Кажан — це не Арктика. Але викрити Кажанову таємницю — це теж чудовий вчинок! Ого, хай зуміє це зробити хтось із школярів! Може, на це здатний Сашко Чайка? Або, може, Галина Кукоба? Ні, куди їм!..

Але… навіщо ж віддавати лист Василеві Васильовичу? Хіба в Олега немає ножиць, щоб розрізати конверт і прочитати листа? Хіба, нарешті, цю операцію не можна зробити без жодних інструментів, орудуючи виключно пальцями? І яке тут буде геройство — віддати директорові школи знайдений лист?

Тут навмисне докладно розповідається про ці Олегові думки й почування, бо, коли б хлопець повернув листа Кажанові або віддав його директорові школи, тих страшних подій, які трапилися потім, могло б і не бути.

Тремтячи від холоду й хвилювання, Олег сів на круглий камінь. Бризки від прибою рясно кропили хлопця, біла піна на гребенях морських бурунів здавалась у темряві стовпищем якихось розлючених тварин. Олег не знав, що йому робити. Йти додому — страшно Кажана, адже він сидить на ґанку, чекаючи, напевне, Олегового повернення. Зайти до директора — соромно й нема чого.

Хлопець сидів на камені біля моря, сидів у гнітючій темряві й мимохіть уявляв себе полярним мандрівником, якого захопила пурга. На тисячі кілометрів навколо — безмежні пустельні сніги і крига, і він один-однісінький, загублений у цьому мертвому просторі. З кожною хвилиною гаснуть останні сили. Вони догоряють, як сірник, тануть, як віск. Ось недалеко, за сусіднім каменем, гаряче дихання. Білий ведмідь почув свою жертву. Ще хвилина, ще мить… Білий ведмідь усе ближче й ближче… Ось він підвівся на весь зріст і впав просто на Олега…

Олег раптом чує, як крижані струмки побігли йому за комір. Шторм з кожною хвилиною міцніє, далі сидіти тут не можна. Хлопець устає. Котра година? Куди йти? Де стежка?

У вікні директорової квартири блимає світло. Ага, значить, треба — ліворуч. Так. Олег іде вгору. Ось і Головна вулиця. Куди ж далі?

Хлопець зупиняється. Зненацька він відчуває, що почервонів. Навіть холодні кінчики вух — і ті розігрілись від припливу крові. Олегові спало на думку — що б це сказали його товариші, коли б дізналися, як він блукає нічними вулицями, боячись зустрітися з Кажаном? Який сором! Арктичний капітан боїться старого Кажана!

"Чого його боятись? Що він може мені зробити? Може, він і не чекав мене, а просто випадково сів відпочити на ґанку? "

Так міркуючи, Олег рішуче попрямував додому. Якщо Кажан і досі сидить під дверима, Олег підійде і суворо й твердо запитає, чого старому треба. У всякому разі, коли трапиться яка небезпека, можна гукнути, почують батько й мати і вискочать на допомогу.

Думки в Олега були страшенно хоробрі, але серце стукало часто — мабуть, воно не дуже слухалося міркувань свого господаря.

Обережними кроками наближався Олег до домівки. Він не йшов, він крався навшпиньках. Ґанок порожній. Кажана немає. Олег зітхнув з полегкістю.

Як же затишно й тепло здалося хлопцеві в знайомих кімнатках! І навіть шкільні книжки й зошити — і ті такі любі й рідні! І навіть задачник — і той такий хороший-хороший!

Мати трохи побурчала, що син так довго десь блукав, але хлопець і слівцем не натякнув про свою пригоду. Таємничий лист хвилююче шелестів у кишені. Батько пильно фарбував біля печі у сіро-зелене півметрову пеламіду — дерев'яну рибу, що нею лякають скумбрію і заганяють у сіть. Чути було, як гуде в димарі вітер і дрібно, жалісно цокотять залізні заслінки.

— У, завиває! — відірвавшись од роботи, прислухався батько. — Кімбур зірвався з цепу, а йому навперейми — молдавка[2]. Все змішалося, нічого не розбереш…

Башмачний був головою рибальської артілі в Слобідці. Він високий, чорноусий і суворий на вигляд.

— Сину, а ти не бачив сьогодні Кажана? — раптом спитав він.

Олег з несподіванки впустив з рук книжку. Він допитливо дивився на батька. Невже йому щось відомо?

— Ба… бачив.

— Бачив? Казали люди, що він сьогодні до міста пішов. У таку негоду й молодому важко йти…

Ні, батько нічого не знає. Просто так спитав, з цікавості. А Кажан сів на ґанку просто відпочити. Звичайно, так. Олег сам чув, як зітхнув старий. Авжеж, наче стогнав. А може… може, він отак журився за листом?

— Тату, а як справжнє прізвище Кажана?

— Навіщо він тобі здався, той Кажан? Уламок імперії і панський лакуза. Дземидкевич.

Так, Дземидкевич. Тепер сумніву немає. Лист адресовано Кажанові. Дземидкевич!

Олег пішов у закуток, за піч, і там обережно розірвав конверта. В конверті був лист. Хлопець поклав його між сторінками задачника й повернувся до столу.

Тепер на черзі стояло важке завдання — непомітно прочитати листа. Нервове тремтіння пробігало в Олега по тілу. Він увесь був напружений, як струна. Чекати до завтрього не можна. Олег сів за стіл і розгорнув задачник. Між сторінками лежав білий аркушик паперу. Його не можна було назвати листом. Це швидше — записка. Всього кілька рядків, писаних чорнильним олівцем.

— Що з тобою, Олег? Ти наче сам не свій.

Мати любовно поклала синові руку на лоба.

— І лоб ніби гаряченький. Чи ти не застудився?

Олег ледве встиг перегорнути. сторінку й накрити листа. Мати нічого не помітила.

— Отака тепла зима цього року і раптом — на тобі, сніг і шторм! — обізвався батько. — Проте нічого, після шторму риба краще ловиться. Це вже я на факті перевірив.

Він говорив про свої рибальські справи, розповів про найкращого бригадира Марину Чайку, яка зараз поїхала в Москву. Олег уже двадцять разів устиг прочитати записку, вивчив її напам'ять і остаточно переконався, що лист справді ховає в собі велику таємницю.

Тепер, коли таємниця була в Олеговій жмені, хлопець зненацька відчув себе на диво спокійним. Водночас Олег відчував велику гордість, що так уміло розв'язав справу, і тепер… тепер він знає, що робити.

В кількох рядках було сказано більше, ніж у великому листі.

(Продовження на наступній сторінці)